Реймонд Карвер – Собор (страница 35)

Моя дружина сказала:

— Любий, це Роберт. Роберте, це мій чоловік. Я тобі про нього багато розповідала.

Вона аж сяяла від радості. Сліпого вона тримала за рукав пальта.

Сліпий поставив валізу і протягнув руку. Я теж. Він добряче стиснув мою руку, трохи потримав і відпустив.

— У мене враження, що ми вже знайомі, — прогудів він своїм басом.

— У мене теж, — я не знав, що ще сказати. — Ласкаво просимо. Я багато про тебе чув.

Ми повільно, нашою маленькою групою рушили з ґанку до вітальні, моя дружина вела його за руку. В іншій руці сліпий ніс свою валізу. Дружина казала:

— Наліво, Роберте. Правильно. Тепер обережно, там крісло. Отак. Сідай. Це диван. Ми його недавно купили, два тижні тому.

Я розкрив рота щось сказати про наш старий диван. Він мені подобався. Але промовчав. Потім мені захотілося сказати щось інше, просто поговорити, наприклад, про мальовничий Гудзон, який він проїжджав дорогою до нас. Коли їдете до Нью-Йорка, краще сидіти з правого боку поїзда, а коли з Нью-Йорка — зліва.

— Як доїхав? — запитав я. — З якого боку поїзда, до речі, сидів?

— Що це за питання — з якого боку? — здивувалася моя дружина. — Хіба є різниця, з якого боку?

— Я просто запитав.

— Справа, — відповів сліпий. — Я поїздом не їздив майже сорок років. Востаннє ще в дитинстві було. З батьками. Давненько. Майже забув, як це. А тепер уже борода сива, — сказав він. — Ну, принаймні, мені так казали. Я маю солідний вигляд, люба? — запитав сліпий мою дружину.

— Дуже солідний, Роберте, — відповіла вона. — Роберте. Я така рада тебе бачити.

Моя дружина нарешті відірвалася від сліпого й подивилася на мене. По-моєму, їй не сподобалось те, що вона побачила. Я знизав плечима.

Я ніколи не бачився й особисто не був знайомий зі сліпими людьми. Цьому чоловікові було під п’ятдесят — збитий, лисуватий і сутулий, ніби постійно носив щось важке. Він був у коричневих штанах, коричневих черевиках, світло-коричневій сорочці з краваткою і піджаку. При параді. Ну й, звісно, борода. Зате без палички й темних окулярів. А я завжди думав, що в темних окулярах ходять усі сліпі. Чесно кажучи, краще б і він так ходив. На перший погляд його очі були, як у всіх. Але, якщо придивитися, щось було не так. По-перше, забагато білого в райдужці, та й зіниці, здавалося, бігали самі собою, він не контролював їх. Моторошна штука. Я придивився уважно й побачив, як ліва зіниця повернулася до носа, а інша намагалася втриматися на місці. Але не вдалося — око зажило власним життям, не питаючи у свого власника.

Я сказав:

— Принесу випити. Що бажаєте? У нас є всього потроху. Це наше хобі.

— Слухай, старий, я скотч люблю, — прогудів він своїм басом.

— Ага, — сказав я. «Старий» — нічого собі! — Звісно. Я так і знав.

Він помацав свою валізу, що стояла біля дивана. Знайомився з простором. Ну нехай.

— Я віднесу її до тебе в кімнату, — запропонувала моя дружина.

— Ні, не треба, — голосно відповів сліпий. — Я потім сам віднесу.

— У скотч додати трохи води? — запитав я.

— Трошки, — відповів він.

— Так і знав.

Він додав:

— Граминку. Знаєте такого ірландського актора — Баррі Фіцджеральда? Я — як він. «Коли я п’ю воду, — казав Фіцджеральд, — я п’ю воду. Коли п’ю віскі — я п’ю віскі».

Моя дружина засміялася. Сліпий поклав руку під бороду. Повільно її підняв і відпустив.

Я налив нам три великі склянки скотчу, потроху води в кожній. Ми зручненько всілися і почали говорити про те, як Роберт доїхав. Спершу довгий рейс із Західного узбережжя в Коннектикут — це ми обговорили. Потім із Коннектикуту поїздом сюди. На цей маршрут у нас пішло ще по склянці.

Я десь читав, що сліпі не курять, бо не бачать диму. Мені здавалося, це єдине, що я знаю про сліпих людей. Але наш сліпий скурив цигарку до пальців і підкурив іще одну. Накурив нам повну попільничку — дружині довелося викидати. Коли сіли за стіл вечеряти, випили ще по одній. Дружина наклала Робертові на тарілку стейк, гору картоплі з цибулею та зеленої квасолі. Я намазав йому маслом дві скибочки хліба:

— Ось вам хліб із маслом.

Я випив трохи зі своєї склянки.

— А тепер помолимося, — сказав я. Сліпий опустив голову, а дружина аж рота роззявила. — Господи, зроби так, щоби телефон не задзвонив і їжа не охолола.

Ми взялися до їжі. З’їли все, що можна було з’їсти на столі. Ми їли, як востаннє. Ми не розмовляли. Ми їли. Ми жерли. Все до останньої крихти. Ми поставилися до цього серйозно. Сліпий без проблем знаходив свою їжу: він точно знав, що і де на тарілці. Я захоплено спостерігав, як він ріже м’ясо ножем і виделкою. Відрізав два шматочки м’яса, на вилку — і до рота, потім перейшов до картоплі з цибулею, потім квасоля, потім відірвав шматок хліба з маслом і теж з’їв. І гарненько запив молоком. Брати їжу пальцями він теж не гребував.

Ми вм’яли все, і ще половину полуничного пирога на додачу. Потім якийсь час просто сиділи, як причмелені. Аж спітніли. Зрештою ми повставали з-за стола, а брудні тарілки так і лишили. Хай стоять. Ми пішли у вітальню і всілися на свої місця. Роберт із моєю дружиною на дивані. А я в кріслі. Ми випили ще по дві-три склянки, поки вони розказували, що нового трапилося за останні десять років. Я здебільшого просто слухав. Час від часу щось вставляв. А то він би ще подумав, що я вийшов, чи їй би могло здатися, що мені самотньо. Вони говорили про те, що сталося з ними — з ними! — за останні десять років. Я даремно чекав, що почую своє ім’я з милих уст дружини: «А тоді мій коханий чоловік з’явився у моєму житті» — щось подібне. Але нічого такого не почув. Більше говорили про Роберта. Роберт, здавалося, робив усього потроху — типовий сліпий майстер на всі руки. Останнім часом вони з дружиною розповсюджували «Емвей» і цим, наскільки я зрозумів, заробляли на життя як могли. А ще сліпий був радіолюбителем. Своїм гучним голосом він переповідав розмови з колегами-радіолюбителями з Гуаму, Філіппін, Аляски й навіть Таїті. Казав, що у нього багато друзів на випадок, якщо колись захоче відвідати ці місця. Час від часу він повертав своє сліпе обличчя до мене, клав руку під бороду й щось запитував. Скільки я вже працюю на своїй посаді? (Три роки.) Чи подобається мені робота? (Ні, не подобається.) Чи працюватиму я далі? (А які ще є варіанти?) Зрештою, коли мені здалося, що запас його запитань добігає кінця, я встав і ввімкнув телевізор.

Дружина роздратовано зиркнула на мене. За крок до скандалу. Потім подивилася на сліпого і сказала:

— Роберте, а у вас є телевізор?

Сліпий відповів:

— Дорогенька, у мене два телевізори. Один кольоровий, інший чорно-білий — раритетний. Це смішно, але якщо я вмикаю телевізор, — а я постійно його вмикаю, — то це кольоровий. Смішно, правда?

Я не знав, що на це сказати. Взагалі. Нічого. Тож я просто дивився новини і намагався слухати, що говорить диктор.

— Це кольоровий телевізор, — сказав сліпий. — Не питайте мене, як, але я можу відрізнити.

— Недавно новий купили, — підтвердив я.

Сліпий іще раз ковтнув віскі. Підняв бороду, занюхав і опустив. Він нахилився вперед. Поставив попільничку на журнальний столик, підкурив цигарку. Потім відкинувся на диван і схрестив ноги.

Моя дружина прикрила рота, позіхаючи. Потягнулася.

— Я, мабуть, піду нагору й візьму халат. Треба перевдягнутися, — сказала вона. — Роберте, будь як удома.

— Я і так, як удома, — відповів сліпий.

— Хочу, щоб тобі було комфортно в цьому будинку, — сказала вона.

— Мені комфортно, — відповів сліпий.

Після того як вона вийшла з кімнати, ми послухали прогноз погоди й почався якийсь матч. Її довгенько не було, я навіть не знав, чи повернеться вона взагалі. Може, спати лягла. Краще б вона прийшла. Мені не хотілося лишатись наодинці зі сліпою людиною. Я запитав, чи хоче він іще випити, він відповів: звісно. А потім я запитав, чи не хоче він покурити зі мною трави. Я сказав, що вже скрутив косяк. Це була неправда, але я подумав, що швидко впораюсь.

— Я би трохи спробував, — сказав він.

— Ну от, — сказав я. — Оце діло.

Я налив нам іще випити й сів до нього на диван. Скрутив два жирні косяки. Підкурив один і дав йому. Підніс прямо йому до пальців. Він узяв і затягнувся.

— Тримай, скільки зможеш, — сказав я. Було помітно, що він у цьому не розбирається.

Дружина повернулася до нас у рожевому халаті й рожевих капцях.

— А що це пахне? — запитала вона.

— Ми вирішили трошки курнути, — відповів я.

Вона глянула на мене, як на ворога. Потім подивилася на сліпого:

— Роберте, а я не знала, що ти куриш.

— Тепер курю, сонце. Все буває вперше. Але я поки нічого не відчуваю.

— Воно доволі легеньке, — сказав я. — М’яке. У голову не б’є, — сказав я. — Від цієї трави нічого поганого не буде.

— Ага, це точно, — засміявся він.

Моя дружина сіла між нами на диван. Я дав їй косяк. Вона затягнулася й віддала назад.

— Чия черга? — запитала вона. Потім додала: — Мені не слід курити. І так вже очі злипаються. Вечеря мене добила. Не треба було так наїдатися.

— Це все полуничний пиріг, — сказав сліпий. — Це він винен, — він голосно засміявся. Потім похитав головою.