Реймонд Карвер – Собор (страница 36)

— Пиріг, до речі, ще лишився, — сказав я.

— Хочеш іще, Роберте? — запитала дружина.

— Може, трохи пізніше, — відповів він. Ми зосередилися на телевізорі. Дружина знову позіхнула.

— Якщо захочеш спати, Роберте, то ліжко вже застелене. У тебе, мабуть, був важкий день. Скажеш, як захочеш лягати, — вона посмикала його за руку. — Роберте?

Він здригнувся і протараторив:

— Мені все дуже сподобалося. Так веселіше, ніж слухати касети, правда?

— Потихеньку бере, — промовив я і вклав косяк йому між пальці. Він вдихнув, затримав дим і випустив. Таке враження, що з дев’яти років це робив.

— Дякую, старий, — сказав він. — Але, по-моєму, мені вже досить. Здається, я вже починаю щось відчувати.

Він протягнув розкурений косяк моїй дружині.

— Я так само, — сказала вона. — Аналогічно. Я теж, — вона віддала косяк мені. — Я можу просто трохи з вами посидіти, із заплющеними очима. Тільки щоб я нікому не заважала, гаразд? Нікому. Якщо я вам заважаю, то скажіть. А якщо ні — то посиджу трошки із заплющеними очима, поки ви не захочете лягати, — сказала вона. — Якщо захочеш спати, Роберте, то я тобі вже постелила. Це поряд із нашою кімнатою нагорі. Ми тебе проведемо, коли будеш готовий. І розбудіть мене, хлопці, якщо засну.

Вона договорила, заплющила очі й заснула.

Новини по телевізору закінчились. Я встав і перемкнув канал. Сів назад на диван. Шкода, що дружина вийшла з гри. Вона лежала головою на спинці дивана, з роззявленим ротом. І так повернулася, що халат сповз із ніг, оголивши соковите стегно. Я потягнувся рукою поправити халат, але раптом глянув на сліпого. Якого біса! І відкинув халат назад.

— Скажеш, як захочеш іще полуничного пирога, — сказав я.

— Обов’язково, — відповів він.

Я запитав:

— Ти втомився? Відвести тебе до ліжка? Покимариш?

— Поки ні, — сказав він. — Ні, я посиджу з тобою, старий. Якщо ти не проти. Я можу сидіти, доки ти не захочеш спати. Ми ж так і не побалакали. Правда? По-моєму, ми з нею монополізували весь вечір.

Він підняв бороду, опустив. Узяв цигарки й запальничку.

— Усе гаразд, — сказав я. — Дякую за компанію.

Якщо чесно, я справді був вдячний. Я щовечора накурювався й сидів скільки міг, доки не засинав. Навряд чи ми з дружиною хоч раз лягли спати одночасно. Коли я все ж засинав, мені снилося всяке дурне. Бувало, що прокидався від тих снів у поту, і серце вискакувало з грудей.

По телевізору показували щось про церкву й Середньовіччя. Нетипово для телебачення. Я хотів подивитися щось інше. Поклацав по інших каналах. Але там теж не було нічого цікавого. Коротше, я вибачився й перемкнув назад на перший канал.

— Старий, усе нормально, — сказав сліпий. — Мені ж однаково. Дивися що хочеш. Я постійно вчуся. Навчання — воно безкінечне. І сьогодні не завадить чогось повчитися. Вуха ж у мене нікуди не ділися, — сказав він.

Якийсь час ми помовчали. Він нахилився вперед, повернувши голову до мене, а праве вухо до телевізора. Не дуже приємно. Час від часу він кліпав. Час від часу прочісував пальцями бороду, ніби в задýмі про те, що розповідали в передачі.

На екрані групу чоловіків у чернечих сутанах мучили інші чоловіки в костюмах демонів і скелетів. На чортах були чортячі маски, роги й довгі хвости. Це видовисько було частиною маскараду. Англієць, який начитував текст за кадром, сказав, що таке організовують в Іспанії раз на рік. Я спробував пояснити сліпому, що відбувається.

— Скелети, — промовив він. — Скелети я знаю, — він кивнув.

По телевізору показали один собор. Потім довгим повільним планом показали інший. Зрештою картинка перескочила на той відомий собор у Парижі з кам’яними контрфорсами і шпилями до небес. Камера від’їхала, показуючи весь собор, який височів над горизонтом.

Іноді англієць, який начитував текст, затикався і камера сама рухалася довкола соборів. Або показувала природу, пастухів, які йдуть полем за волами. Я чекав, скільки міг. Але потім треба було щось сказати.

— Зараз показують собор зовні. Гаргульї. Такі статуї маленькі, як монстри на вигляд. Тепер вони, по-моєму, в Італії. Ага, в Італії. Тут церква з розписаними стінами.

— Може, це фрески, старий? — запитав він, сьорбаючи віскі.

Я потягнувся за склянкою. Вона була порожня. Я спробував згадати те, що знав.

— Фрески, кажеш? Хороше запитання. Не знаю.

Камера показувала собор під Лісабоном. Відмінності між португальським собором, французьким та італійським були не дуже помітними. Але вони були. Переважно в інтер’єрі. Раптом до мене дещо дійшло.

— Я тут подумав. А ти взагалі маєш уявлення, що таке собори? Ну тобто як вони виглядають? Розумієш? Коли тобі хтось каже «собор», ти маєш поняття, про що вони говорять? Знаєш різницю між собором і баптистською церквою, наприклад?

Він випустив дим з рота.

— Я знаю, що на будівництво собору потрібні сотні робітників і п’ятдесят, а то й сто років, — відповів він. — Це диктор щойно сказав. Я знаю, що цілі покоління однієї сім’ї могли працювати над одним собором. Це я теж почув. І люди, які розпочинали будувати собор, ніколи не доживали до завершення своєї роботи. Так, як і всі ми, правда, старий? — він засміявся. Його повіки знову опустилися. Голова нахилилася вниз. Здається, засопів. Може, уявляв себе в Португалії. По телевізору показували ще один собор. Німецький. Диктор знову забубонів.

— Собори, — промовив сліпий. Він сів рівно й покивав. — Щиро кажучи, старий, я більше нічого про них і не знаю. Крім того, що щойно сказав. Що почув від нього. Але, може, ти б міг мені описати? Було б чудово. Я б із задоволенням послухав. Бо я дійсно гадки не маю, що воно таке.

Я пильно придивився до собору в телевізорі. Ну, і як його описувати? З чого почати? Але уявімо, що від цього залежить моє життя. Уявімо, наприклад, що якийсь навіжений погрожує мене вбити, якщо я цього не зроблю.

Я ще трохи пороздивлявся собор, потім картинка знову змінилася на природу. Не допомогло. Я повернувся до сліпого й сказав:

— Перш за все вони дуже високі, — я озирнувся навкруги, шукаючи, за що б його зачепитися. — Вони тягнуться дуже високо. Високо-високо. До самого неба. І бувають такі величезні, що їм треба опори. Щоби підтримувати їх, так би мовити. Ці опори називаються контрфорсами. Вони мені чомусь нагадують віадуки. Але ти, мабуть, і про віадуки не чув. Іноді в соборах стоять різні чудовиська, висічені з каменю. А іноді всякі лорди й королеви. Тільки не запитуй, навіщо вони там.

Він кивнув. Здавалося, вся верхня частина його тіла коливалася вперед-назад.

— У мене не дуже вдається, так? — запитав я.

Він перестав кивати і нахилився вперед, підсунувшись на край дивана. Він слухав мене, прочісуючи пальцями бороду. Було очевидно, що мої описи йому не допомагали. Але він все одно чекав, поки я продовжу. Він кивнув, намагаючись мене підбадьорити. А я думав, що ще сказати.

— Вони дуже великі. Величезні. Вибудувані з каменю. Іноді з мармуру. У ті стародавні часи, коли люди будували собори, їм хотілося бути поруч із Богом. У ті часи Бог був важливою частиною їхнього життя. Це видно по тому, як собори будували. Вибач, — сказав я, — але, мабуть, краще в мене вже не вдасться. Це просто не моє.

— Усе гаразд, старий, — сказав сліпий. — Слухай. Сподіваюся, ти не будеш проти, якщо я в тебе дещо запитаю. Можна? Це просте запитання — так чи ні. Мені просто цікаво, без жодних образ. Я ж у тебе в гостях. Але скажи, будь ласка, ти релігійна людина? Не проти, що я таке питаю?

Я похитав головою. Тільки він цього не побачив. Сліпому що підморгуй, що кивай.

— Мені здається, я не вірю. Ні у що. Тільки іноді це буває важко. Розумієш?

— Звичайно, розумію, — відповів він.

— Ну от, — сказав я.

Англієць досі щось розповідав. Дружина зітхнула уві сні. Потім глибоко вдихнула, але не прокинулась.

— Вибачай, — сказав я. — Але не вийде в мене описати собор. Не данó мені. Я старався.

Сліпий сидів тихенько, опустивши голову, й уважно мене слухав.

— Якщо чесно, мені ці собори якось по барабану, — сказав я. — Правда. Собори і собори. По телевізору хіба що можна подивитися. Та й усе.

Сліпий прокашлявся і щось дістав із кишені — хустинку; він прикрив нею рота.

— Я розумію, старий. Усе гаразд. Буває. Не переймайся, — сказав він. — Слухай. А можна тебе дещо попросити? Я придумав. Принесеш якийсь цупкий папір? І ручку. Дещо зробимо. Намалюємо собор разом. Принеси ручку й цупкий папір. Давай, старий, неси.

Я пішов нагору. Ноги були ватяні. Ніби щойно побігав. Я глянув у дружини в кімнаті. Знайшов на столі кілька кулькових ручок. А потім подумав, де б це взяти такий папір, як йому треба.

Внизу, на кухні, лежав пакет із магазину з цибулевим лушпинням на дні. Я витрусив його. Поніс у вітальню й сів із ним на підлогу біля ніг сліпого. Я розчистив місце й розгладив пакет на журнальному столику.

Сліпий зліз із дивана й сів поруч зі мною на килим.

Він провів пальцями по паперу. Пройшовся вгору й униз, із боків. І краї, навіть краї. Навіть кутики обмацав.

— Гаразд, — сказав він. — Ну, погнали.

Він намацав мою руку, в якій була ручка. Поклав свою долоню на мою.

— Давай, старий, малюй, — сказав він. — Малюй. Побачиш. А я слідуватиму за тобою. Все буде добре. Ти, головне, починай. І все вийде. Малюй, — сказав сліпий.

Тож я почав. Спершу намалював коробку, схожу на будинок. Може, навіть наш будинок. Потім зробив дах. І з кожного боку даху домалював шпилі. Хай бог милує.