Реймонд Карвер – Собор (страница 34)
— Щасти, Бетті.
Одна з шухляд комода висунута. Я підходжу її закрити. У глибині шухляди бачу вуздечку, яку він ніс, коли вони приїхали. Так поспішали, що забули. Може, спеціально залишив.
— Вуздечка, — кажу я.
Підношу її до вікна й роздивляюся на світлі. Проста стара вуздечка з вицвілої шкіри. Я в них не дуже тямлю. Знаю, що оце вставляють у рота. Вудила називається. Вони залізні. Повід іде наверх, за голову. Вершник його тримає, і коли смикає, коняка повертає, куди треба. Все просто. Вудила важкі і холодні. Коли тримаєш таку штуку в роті, швидко розумієш, що до чого. Тягнуть — значить, пора. Пора кудись іти.
Собор
Цей сліпий, старий друг моєї дружини, мав у нас переночувати. У нього померла жінка, тож він поїхав до її родичів у Коннектикут. Моїй дружині він дзвонив звідти. Вони про все домовилися. Він мав приїхати поїздом — п’ять годин у дорозі, а моя дружина — зустріти його на вокзалі. Вони не бачилися, відколи вона працювала на нього в Сіетлі, влітку десять років тому. Але вони підтримували зв’язок. Записували касети й відправляли одне одному поштою. Я був не в захваті від того, що він приїде. Ми були геть не знайомі. А ще мене непокоїло, що він сліпий. Моє уявлення про сліпоту сформоване фільмами. У кіно сліпі рухалися повільно й ніколи не сміялися. Іноді ходили з собаками-поводирями. Сліпа людина в моєму будинку — не зовсім те, чого мені хотілося.
Того літа в Сіетлі вона шукала роботу. Грошей у неї не було взагалі. Наречений, із яким вона збиралася одружитися наприкінці літа, навчався в офіцерській академії. У нього грошей теж не було. Але вона кохала його, він кохав її, ну й так далі. Вона знайшла дещо в газеті: «Робота. Читання для сліпої людини» — і номер телефону. Вона зателефонувала, приїхала на місце, і її одразу найняли. Вона пропрацювала з цим сліпим усе літо. Читала йому різне: дослідження, звіти й інші подібні речі. Вона допомогла йому організувати свій маленький кабінет у місцевому відділі служби соціальної допомоги. Вони здружилися, моя дружина і цей сліпий. Звідки я це все знаю? Вона мені розповіла. І не тільки це. У її останній робочий день в офісі сліпий запитав, чи можна йому доторкнутися до її обличчя. Вона була не проти. Казала, що він обмацав кожен сантиметр її обличчя, носа й навіть шиї! Вона це добре пам’ятала. Навіть написала про це вірша. Вона постійно писала вірші. Вірш-два щороку, зазвичай після якоїсь дуже важливої події.
Коли ми почали зустрічатися, вона показала мені цей вірш. У вірші було про його пальці, як вони рухалися по її обличчю. У вірші вона розповідала, що відчувала в той момент і про що думала, коли сліпий торкався її носа та губ. Я пам’ятаю, що на мене вірш не справив враження. Звісно, їй я цього не сказав. Можливо, поезія просто не моє. Визнаю, це не перше, про що я згадую, коли вибираю щось почитати.
Цей чоловік, її перше захоплення, майбутній офіцер, — вона в нього була закохана ще з дитинства. Ну, коротше. Наприкінці літа вона дозволила сліпому поводити руками по її обличчю, попрощалася з ним, вийшла заміж за свого милого, який уже став офіцером, і переїхала з Сіетла. Але вони зі сліпим підтримували зв’язок. Уперше вона зв’язалася з ним близько року по тому. Зателефонувала якось увечері з бази військово-повітряних сил в Алабамі. Хотіла поговорити. Поговорили. Він попросив надіслати йому касету, щоб вона розповіла про своє життя. Вона це зробила. Надіслала касету. На касеті розповіла сліпому про свого чоловіка, про їхнє військове життя. Розказала, що любить свого чоловіка, але їй не подобається, як вони живуть і те, що він військовий. Розказала, що написала вірш, і там є про нього. Розказала, що зараз пише вірш про те, як бути дружиною офіцера військово-повітряних сил. Вірш іще не закінчений. Іще пише. Сліпий теж записав касету. І надіслав. Потім вона записала. І так роками. Офіцера відправляли то на одну базу, то на іншу. Вона надсилала касети з Муді, з Макгваєра, з Макконнела і, зрештою, з Тревіса поблизу Сакраменто, де їй одного вечора стало самотньо, вона почувалася відрізаною від усіх своїх друзів, утрачених через ці постійні переїзди. Вона відчувала, що більше не витримає. Пішла і ковтнула всі таблетки з аптечки й запила пляшкою джину. Залізла у гарячу ванну та відключилася.
Але вона не померла — їй просто стало погано. Проблювалася. Її офіцер — нащо його називати по імені, він був її дитячим коханням, цього хіба мало? — приїхав звідкись додому, знайшов її і викликав «швидку». Вона все це записала на касету й надіслала сліпому. Роками записувала на касети все підряд і бігла з ними на пошту. По-моєму, разом зі щорічним написанням віршів це був її основний вид відпочинку. На одній касеті вона сказала сліпому, що хоче якийсь час пожити окремо від свого офіцера. На іншій касеті розповіла, що розлучилася. Ми з нею почали зустрічатися, і про це вона теж, звісно, розповіла. Вона розповідала йому все, принаймні мені так здавалося. Якось запитала мене, чи не хочу я послухати останній запис від сліпого. Це було рік тому. На касеті було про мене, сказала вона. Я сказав: гаразд, послухаємо. Приніс нам випити, ми всілись у вітальні. Приготувалися слухати. Спершу вона вставила касету в плеєр і щось підкрутила. Потім натиснула на кнопку. Касета заскрипіла, хтось голосно заговорив. Вона зробила тихіше. Після кількох хвилин невинної балаканини я почув своє ім’я з уст цього незнайомця, сліпого, якого я навіть не знав! А далі таке: «З усього, що ви про нього розповідали, я можу лише зробити висновок, що…». Нас перебили: хтось постукав у двері, а потім ми так і не вернулися до тієї касети. Може, воно й на краще. Я почув усе, що хотів.
Тепер цей сліпий приїде ночувати до мене в будинок.
— Я можу зводити його в боулінг, — сказав я дружині. Вона стояла біля сушарки, чистила картоплю. Відклала ніж і обернулася до мене.
— Якщо ти любиш мене, — сказала вона, — ти зможеш зробити це заради мене. Якщо не любиш — гаразд. Але якби в тебе був друг, який завгодно, і він прийшов би в гості, я би зробила так, щоби йому було комфортно.
Вона витерла руки об рушник.
— У мене немає сліпих друзів, — сказав я.
— У тебе
Я не відповів. Вона розповіла мені трохи про дружину сліпого. Її звали Б’юла. Б’юла! Кольорове ім’я.
— У нього була чорна дружина? — запитав я.
— Ти геть дурний? Головою вдарився, чи що? — вона підібрала картоплину, яка впала й закотилася під плиту. — Що з тобою? Ти не п’яний?
— Я просто запитав.
Тоді моя дружина вирішила ввести мене в курс справ набагато глибше, ніж мені того хотілося. Я налив собі й сів на кухні за стіл слухати. Окремі уривки історії почали склеюватися докупи.
Влітку, після того як моя дружина перестала працювати у сліпого, на її місце прийшла Б’юла. Невдовзі Б’юла зі сліпим повінчалися. Весілля було маленьке — хто ж на таке весілля прийде? — вони удвох, плюс священник із дружиною. Але це все одно було справжнє вінчання. Так хотіла Б’юла, сказав він. Щоправда, вже тоді у Б’юли, найімовірніше, був рак мигдалин. Після нерозлучних восьми років — це моя дружина так сказала, «нерозлучні», — стан Б’юли різко погіршився. Коли вона померла в лікарні Сіетла, сліпий сидів біля ліжка, тримаючи її за руку. Вони одружилися, жили і працювали разом, спали разом, — і сексом займалися, звісно, — і тепер сліпому довелося її поховати. Все це при тому, що він навіть не бачив, як, чорт забирай, та жінка виглядала. Оце мені не вкладалося в голові. Коли я це почув, мені на мить стало шкода сліпого. Але потім я подумав, яке ж нікчемне життя, напевно, було в цієї жінки. Уявіть собі жінку, що й гадки не мала, якою її бачить кохана людина. Жінка, яка жила, не отримуючи жодного компліменту від коханого. Жінка, чоловік якої ніколи не читав виразу на її обличчі, нещасним воно було чи щасливим. Вона могла фарбуватися, а могла й не фарбуватися — яка йому різниця? Вона могла хоч зеленими тінями намазатись і ходити в жовтих штанях із фіолетовими туфлями й сережкою в носі — і нічого. А потім взяти й померти, за руку зі сліпим; із його очей котяться сльози, — це я так уявляю, — а вона перед смертю думає: він же так і не дізнався, як я виглядаю, — і прямісінько в могилу. Робертові залишився невеликий страховий поліс і половинка мексиканської монетки у двадцять песо. Іншу половину він поклав їй у труну. Так мило.
І от, як вони й домовлялися, моя дружина поїхала зустрічати його на вокзал. Не придумавши нічого ліпшого, ніж просто почекати їх, — звісно, це була його провина, — я пив перед телевізором, аж раптом почув, як до будинку під’їхала машина. Я підвівся з дивана зі склянкою в руці й підійшов до вікна подивитися.
Я бачив, що моя дружина сміялася, паркуючи машину. Потім вийшла з авто й зачинила двері. І все ще всміхалася. Нічого собі. Обійшла машину до сліпого, він уже почав вилазити. Цей сліпий, уявіть собі, був із бородою! Борода у сліпого! Це вже занадто, якщо чесно. Сліпий нахилився до заднього сидіння і витягнув валізу. Моя дружина взяла його за руку, зачинила двері і, розмовляючи про щось, повела до будинку й угору сходинками на ґанок. Я вимкнув телевізор. Допив, сполоснув склянку, витер руки. І пішов до дверей.