Реймонд Карвер – Собор (страница 31)
Я повертаюся до Холіца.
— Давайте подивимося, — каже він.
Я повертаю ключ і відчиняю двері. Невелика двокімнатна квартира з меблями. Нічого такого. Холіц затримується у ванній кімнаті й смикає за ручку бачка. Чекає, поки наповниться.
— Це, мабуть, буде наша, — каже він про спальню, вікна якої виходять на басейн. На кухні жінка визирає з вікна, тримаючись за край сушарки.
— Тут є басейн, — кажу я.
Вона киває.
— Ми зупинялися в мотелях із басейнами. В одному було дуже хлорована вода.
Я чекаю, що вона скаже далі. Але жінка мовчить. А я не знаю, що додати.
— Думаю, нічого тягнути. Нам підходить.
Холіц дивиться на неї. Цього разу їхні погляди зустрічаються. Вона кивнула. Він видихнув. Раптом вона почала клацати пальцями. Однією рукою тримається за край сушарки, а іншою клацає. Клац, клац, клац — наче кличе собаку чи хоче привернути увагу. Потім вона перестала клацати й почала стукати нігтями по столу.
Я не знаю, як відреагувати. Холіц, здається, теж. Тільки ногами шаркає.
— Можемо повернутися до офісу й там усе оформити, — кажу. — Я рада.
Я
Холіц платить готівкою: перший місяць, останній і 150 доларів застави. Я дивлюся, як він відраховує 50-доларові купюри. Харлі називає їх «грантами», хоча йому не так часто випадає їх бачити. Я виписую квитанцію і даю два ключі.
— Ну все.
Він дивиться на ключі. Дає їй один.
— Ось ми і в Аризоні. Хто б міг подумати, правда?
Вона похитала головою. Торкнулася до листка фікуса.
— Треба полити, — кажу.
Вона відпускає листок і повертається до вікна. Я підходжу ближче. Харлі досі косить траву. Вже перед будинком. Пригадавши розмову про фермерство, я на мить уявляю, що Харлі йде за плугом, а не за косаркою.
Дивлюся, як вони вивантажують свої коробки, валізи й одяг. Холіц несе якусь штуку з ремінцями. Не одразу, але я все ж здогадалася, що то вуздечка. Не знаю, чим зайнятися. Нічого не хочеться. Виймаю з каси «гранти». Щойно поклала, але знову виймаю. Купюри приїхали з Міннесоти. Цікаво, де вони опиняться за тиждень? У Лас-Вегасі. Про Лас-Вегас я знаю тільки з телевізора — тобто майже нічого. Уявляю, як одна із купюр потрапляє на пляж Вайкікі або в якесь інше місце. Маямі, Нью-Йорк. Новий Орлеан. А інша купюра переходитиме з рук у руки під час Марді Гра. Вони можуть опинитися де завгодно і через них може трапитися будь-що. Я записую своє ім’я чорнилом на широкому старому лобі Гранта. Виписую друкованими літерами. Я роблю так з усіма. Прямо над його густими бровами. Люди здивуються, узявши їх у руки. Хто ж така ця Мардж? Так і подумають: «Хто ж ця Мардж?».
Заходить Харлі, миє руки в моїй раковині. Він знає, що я цього не люблю. Але все одно миє.
— Ці люди з Міннесоти, — каже він. — Шведи. Далеченько їх занесло, — він витирає руки паперовим рушником. Хоче почути, що я дізналася. Нічого. Вони не схожі на шведів і говорять не як шведи.
— Вони не шведи, — кажу йому. Він наче не почув.
— То чим він займається?
— Фермер.
— Це він сам сказав?
Харлі знімає капелюха і кладе на моє крісло. Проводить рукою по волоссю. Дивиться на капелюха й надягає назад. Наче приклеєний до голови.
— Тут фермерам нічого робити. Ти йому сказала? — він дістає з холодильника пляшку содової і сідає у крісло. Бере пульт — телевізор починає шипіти. Він клацає, доки не знаходить, що хоче. Серіал про лікарню.
— Чим цей швед іще займається? Крім ферми?
Я не знаю, тому мовчу. Але Харлі вже втупився у свій серіал. Мабуть, і про запитання своє забув. Гуде сирена. Скриплять шини. На екрані швидка зупинилася перед входом у лікарню, миготять червоні вогні. Чоловік вистрибує з машини й біжить відчиняти задні двері.
Наступного дня хлопці попросили шланг, помити фургон. Помили зовні й усередині. Невдовзі помічаю, що жінка кудись їде. На високих підборах і в красивій сукні. Роботу шукатиме, подумалося мені. Згодом бачу хлопців. Возяться біля басейну в плавках. Один стрибає із трампліна і пливе під водою аж до іншого кінця. Випірнув на протилежному боці, випльовуючи воду, і потрусив головою. Другий хлопчик, той, який присідав, лежить на рушнику з іншого боку басейну. А перший все плаває вперед-назад, від одного кінця басейну до іншого, ледь відштовхуючись від стінок.
Окрім хлопців, біля басейну було ще двоє людей. Сидять у шезлонгах одне навпроти одного. Один із них — Ірвін Кобб, кухар із «Денні». Він називає себе Коротун. Інші теж його так називають — не Ірв, не якось інакше, а Коротун. Йому п’ятдесят п’ять, і він лисий. Уже схожий на в’ялену яловичину, але й далі сидить на сонці. Його нова дружина Лінда Кобб зараз на роботі в «К-Март». Коротун працює вночі. Вони з Ліндою домовилися, що в суботу і неділю в обох вихідні. В іншому шезлонгу — Конні Нова. Мастить ноги лосьйоном. Вона майже гола — тільки дві вузенькі смужки прикривають тіло. Конні Нова — офіціантка в барі. Вона переїхала сюди пів року тому зі своїм нареченим, юристом-алкоголіком. Але невдовзі вигнала його. Зараз живе з Ріком, патлатим студентом. Рік поїхав до батьків. Коротун і Конні в темних окулярах. Конні ввімкнула радіо.
Десь рік тому, незадовго до переїзду сюди, Коротун овдовів. Пару місяців похолостякував і знов одружився. Лінда — руда жіночка, років тридцяти. Не знаю, як вони познайомилися. Але якось увечері кілька місяців тому Коротун і новоспечена місіс Кобб покликали нас із Харлі на вечерю. Після вечері ми сиділи у вітальні й пили з великих склянок. Коротун запропонував подивитися свої любительські відео. Ми погодилися. Він налаштував екран і проєктор. Лінда Кобб долила нам випити. Гарно сидимо, подумала я. Коротун показував відео з подорожі на Аляску разом із покійною дружиною. Починалося все з того, як вона сідала на літак у Сіетлі. Коротун постійно коментував. Їй було років п’ятдесят, красива жінка, трохи повнувата. І волосся гарне.
— Це перша дружина Коротуна, — сказала Лінда Кобб. — Перша місіс Кобб.
— Евелін, — уточнив Коротун.
Перша дружина довго залишалася на екрані. Було дивно дивитися на неї і слухати, як вони про неї говорять. Харлі глянув на мене. Мабуть, теж про це подумав. Лінда Кобб запитала, чи хочемо ми ще чогось випити або, може, скуштувати мигдалевого печива. Ми відмовилися. Коротун далі щось розповідав про першу місіс Кобб. Вона досі стояла біля входу в літак, усміхалася й розкривала рота, але було чути тільки шум проєктора. Людям доводилося обходити її, щоб зайти в літак. А вона стоїть і махає в камеру. Махає всім нам, прямо у вітальню Коротуна. Махає і махає.
— А ось і Евелін, — щоразу повторювала нова місіс Кобб, коли перша місіс Кобб з’являлася на екрані.
Коротун міг показувати фільми всю ніч, але ми сказали, що нам час іти. Харлі навіть причину придумав. Я вже не пам’ятаю, що саме.
Конні Нова лежить у шезлонгу. Половину обличчя закривають окуляри від сонця. Ноги і живіт блищать від лосьйону. Якось увечері, невдовзі після переїзду, вона влаштувала вечірку. Це було ще до того, як вона вигнала свого юриста і знюхалася з патлатим. Вечірка на честь новосілля. Запросила нас із Харлі, ще кількох людей. Компанія нам не сподобалася. Ми зайняли собі місця біля дверей. Там і сиділи. Для нас вечірка тривала недовго. Хлопець Конні роздавав лотерейні квитки. Приз — безкоштовний юридичний супровід розлучення. Участь могли брати всі. По колу пустили миску, і кожен тягнув із неї папірець. Коли миска дійшла до нас, усі засміялися. Ми з Харлі переглянулися. Я не витягала. Харлі теж. Але я бачила, як він дивиться на ту миску. Він похитав головою і подав її сусідові. Навіть Коротун і нова місіс Кобб тягнули папірці. На виграшному папірці ззаду було написано: «Дає право на одне безкоштовне розлучення», а також підпис адвоката й дата. Адвокат хоч і був алкоголіком, але ж хіба так можна? Всі, крім нас, тягнули папірці, так усім було весело. Жінка, яка витягнула виграшний, заплескала в долоні. Наче в телевікторині.
— Чорт забирай, уперше в житті я щось виграла!
Казали, її чоловік військовий. Хтозна, разом вони чи все ж розлучилися. Вигнавши юриста, Конні Нова завела собі нових друзів.
Ми пішли з вечірки одразу після конкурсу. Дійство справило на нас таке враження, що ми навіть не говорили. Тільки хтось із нас сказав:
— Не віриться, що можна було таке придумати.
Можливо, це була я.
Десь за тиждень Харлі питає, чи знайшов швед роботу. Це він про Холіца. Ми щойно пообідали. Харлі сидить у своєму кріслі та п’є содову. Але телевізор іще не вмикав. Кажу, що не знаю. Я і правда не знаю. Чекаю, чи скаже він щось іще. Та він мовчить. Хитає головою, ніби думає про щось своє. Потім тисне на кнопку, і телевізор оживає.
Вона знайшла роботу. Влаштувалась офіціанткою в італійському ресторані за декілька кварталів звідси. У неї розділена зміна. Спочатку вона на обідах, тоді їде додому, а ввечері працює знов. Отак і їздить туди-сюди. Хлопці весь день у басейні, а Холіц не вилазить із квартири. Не знаю, що він там робить. Одного разу я зробила їй зачіску. Вона розповіла, що після коледжу працювала офіціанткою, тоді й зустріла Холіца. Подавала йому млинці десь у Міннесоті.
Того ранку вона попросила мене про послугу. Треба було зробити їй зачіску між змінами. Спитала, чи я встигну. Я сказала, що перевірю розклад. Запросила її всередину. На вулиці було градусів сорок.