Реймонд Карвер – Собор (страница 29)

— Мел Фішер, — сказав Карлайл жінці, яка взяла слухавку. — Фішер, — прошепотів він.

Він ліг назад, заліз під ковдру і заснув. Крізь сон він почув, як надворі загудів двигун пікапа, потім вихлоп — і двигун заглух. Невдовзі голос місіс Вебстер залунав із-за дверей спальні.

— Містере Карлайл?

— Так, місіс Вебстер, — голос його звучав дивно. Він так і лежав із заплющеними очима. — Я прихворів. Уже зателефонував до школи. Сьогодні відлежуся вдома.

— Ясно. Тоді не хвилюйтеся, — сказала вона. — Я потурбуюся про все, що від мене залежить.

Він заплющив очі. У напівсні він чув, як двері відчинились і зачинилися. Він прислухався. На кухні низький чоловічий голос щось сказав, і стілець відсунувся від стола.

Незабаром він почув голоси дітей. А згодом — він не знав точно, скільки минуло часу — голос місіс Вебстер за дверима спальні:

— Містере Карлайл, може, викликати лікаря?

— Ні, все гаразд, — сказав він. — Думаю, це просто застуда. Тільки мені якось жарко. Мабуть, ковдру зайву взяв. І в будинку дуже тепло. Може, вимкніть котел.

Карлайл відчув, що знову засинає.

Невдовзі знову залунали голоси дітей, вони розмовляли з місіс Вебстер у вітальні. Вони вже прийшли чи ще не виходили, подумав Карлайл. Може, це вже наступний день?

Він знову задрімав. Але раптом відчув, що двері відчинилися. Місіс Вебстер стояла біля ліжка. Вона поклала руку йому на лоба.

— Ви згораєте, — сказала вона. — У вас гарячка.

— Зі мною все буде гаразд, — сказав Карлайл. — Просто треба ще трохи поспати. Тільки вимкніть котел, якщо нескладно. І, будь ласка, я буду дуже вдячний, якщо принесете мені аспірину. Голова тріщить.

Місіс Вебстер вийшла. Але двері лишила відчинені. Карлайл чув, що телевізор працює.

— Зроби тихіше, Джиме, — почув він її голос, і гучність одразу зменшилася. Карлайл знову заснув.

Але проспав він не більше хвилини: місіс Вебстер раптом знову опинилася поруч із підносом. Вона сіла біля нього на ліжко. Карлайл спробував сісти, і місіс Вебстер підклала подушку йому під спину.

— Візьміть, — сказала вона, простягаючи йому кілька таблеток. — Випийте, — вона подала склянку соку. — Ось вам трохи пластівців. Треба, щоб ви поїли, це корисно.

Він запив аспірин соком і кивнув. Потім знову заплющив очі. І знову почав засинати.

— Містере Карлайл, — промовила вона. Він розплющив очі.

— Я не сплю. Вибачте, — він трохи посидів. — Я просто перегрівся. А котра година? Уже є пів на дев’яту?

— Уже дев’ята тридцять, — сказала вона.

— Дев’ята тридцять, — повторив він.

— Зараз ми вас погодуємо. А ви відкривайте рота і їжте. Шість ложечок і все. Отак, перша ложечка. Відкрийте рота, — сказала вона. — Вам стане краще, коли поїсте. Потім знову ляжете спати. З’їсте оцю тарілку — і спіть скільки завгодно.

Він з’їв пластівці, якими вона годувала його з ложечки, і попросив іще соку. Випив сік і знову ліг. Поринаючи в сон, Карлайл відчув, що вона накрила його ще однією ковдрою.

Наступного разу він прокинувся опівдні. Це було зрозуміло по блідому світлу, що пробивалося крізь вікно. Він потягнувся рукою й відсунув штору. Надворі було похмуро; зимове сонце сховалося за хмари. Карлайл повільно встав із ліжка, знайшов капці й одягнув халат. У ванні глянув на себе в дзеркало. Вмився, випив іще аспірину. Потім витер обличчя й пішов у вітальню.

Місіс Вебстер розклала газету на обідньому столі, вони з дітьми ліпили глиняні фігурки. Вже наробили кілька штук із довжелезними шиями й випуклими очима — схоже на жирафів чи, може, динозаврів. Місіс Вебстер підняла голову, коли він підійшов до стола.

— Як ви почуваєтеся? — запитала його місіс Вебстер, поки він вмощувався на диван. Йому було добре видно обідню зону, де за столом сиділа місіс Вебстер із дітьми.

— Вже краще, дякую. Вже краще, — відповів він. — Голова ще болить, і температура трохи є, — він притулив долоню до лоба. — Але вже краще, так. Дуже вам дякую за допомогу.

— Може, вам щось принести? — запропонувала місіс Вебстер. — Ще соку чи чаю? Можна було б і кави, але краще чай. А ще краще сік.

— Ні, дякую, — сказав він. — Я просто посиджу тут трохи біля вас. Обридло лежати. У мене тільки легка слабкість і все. Місіс Вебстер?

Вона дивилася на Карлайла, чекала, що він скаже.

— Я вранці чув у нас містера Вебстера? Я, звісно, нічого не маю проти. Мені просто шкода, що не вийшло познайомитись і привітатися.

— Це був він, — сказала місіс Вебстер. — Він теж хотів познайомитись. Я попросила його зайти. Але це невдалий ранок, бо ви захворіли. Я хотіла розповісти вам дещо про наші плани, наші з містером Вебстером, але вранці був не найкращий час для цього.

— А що ви хотіли розповісти? — насторожився він, аж серце загупало в грудях.

Вона похитала головою.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Це не терміново.

— Що ви хотіли розповісти? — зацікавилася Сара. — Що ви хотіли розповісти?

— Що, що? — підхопив Кіт. Діти кинули свої забавки.

— Ви двоє, ану тихенько, — сказала місіс Вебстер, підвівшись на ноги.

— Місіс Вебстер, місіс Вебстер! — заверещав Кіт.

— Так, юначе, — сказала місіс Вебстер. — Мені потрібно поговорити з вашим батьком. Він сьогодні прихворів. Не хвилюйтеся, а краще ідіть пограйтеся з глиною. Бо сестра скоро наліпить більше фігурок, аніж у вас.

Щойно вона рушила до вітальні, задзвонив телефон.

Карлайл потягнувся на інший бік стола й узяв слухавку.

Почувши знайомий шум на лінії, він здогадався, що це Ейлін.

— Так, — сказав він. — Слухаю.

— Карлайле, — почала його дружина, — я знаю, тільки не питай звідки, просто знаю, що в тебе зараз усе не дуже добре. Ти захворів, так? Річард теж хворий. Якась зараза ходить. У нього шлунок нічого не приймає. Він уже пропустив тиждень репетицій своєї п’єси. Мені довелося заміняти його й відпрацьовувати сцени з асистентом. Але я не через це телефоную. Розкажи мені, як там у вас справи.

— Нíчого розказувати, — відповів Карлайл. — Я хворий — це все. Напевно, грип. Але мені вже трохи краще.

— Ти все ще ведеш свій журнал? — запитала вона.

Він аж розгубився. Кілька років тому він розповів їй, що веде журнал. Не щоденник, казав він, а журнал — ніби це щось пояснювало. Але він ніколи його не показував і вже більше року не брав у руки. Вже й забув про нього.

— Тому що, — продовжувала вона, — тобі слід було би написати щось у журналі в цей період. Як ти почуваєшся, про що думаєш. Ну й узагалі, що в тебе в голові, поки ти хворієш. Пам’ятай, хвороби допомагають нам цінувати здоров’я і благополуччя. Вони багато про що говорять. Ти все записуй. Розумієш мене? Коли одужаєш, зможеш згадати, що ти тоді відчував. Можеш почитати його вже постфактум. Колетт так робила, — сказала Ейлін, — коли у неї була гарячка.

— Хто? — перепитав Карлайл. — Що ти сказала?

— Колетт, — відповіла Ейлін. — Французька письменниця. Ти маєш пам’ятати. У нас була її книжка. «Жіжі» чи якось так. Я її не читала, але відколи приїхала сюди, то читаю інші її книги. Мене Річард підсадив. Так-от, вона написала книжку про те, як усе було і що вона думала та відчувала під час гарячки. Іноді температура у неї була сорок градусів. Іноді нижче. А може, було й вище сорока. Але сорок — це найвище, що вона наміряла й зафіксувала. І з такою температурою вона сідала працювати. Коротше, вона про це писала. Ось що я хотіла сказати. І ти спробуй описати, як це. Може, вийде щось цікаве, — сказала Ейлін і розсміялася, Карлайл так і не зрозумів із чого. — Принаймні матимеш повний протокол своєї хвороби. На пам’ять. Буде що згадати. А зараз тобі просто некомфортно. Треба взяти з цього щось корисне.

Він узявся пальцями за скроні й заплющив очі. Ейлін досі була на лінії, чекала, що він відповість.

А що було казати? Тепер у нього точно не лишилося сумнівів, що вона збожеволіла.

— Господи, — сказав він. — Боже, Ейлін. Я навіть не знаю, що на це сказати. Правда. Мені треба йти. Дякую, що зателефонувала.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Нам потрібно спілкуватися. Поцілуй дітей за мене. Скажи, що я їх люблю. І Річард передає привіт. Тільки він устати не може.

— Бувай, — сказав Карлайл і поклав слухавку.

Він закрив обличчя руками. Чомусь згадав, як товстуха зробила так само, йдучи до машини. Він опустив руки й подивився на місіс Вебстер, яка весь цей час за ним спостерігала.

— Сподіваюся, це не погані новини, — сказала вона. Старенька підсунулася із кріслом ближче до дивана, де сидів Карлайл.

Він похитав головою.

— Добре, — сказала місіс Вебстер. — Це добре. Містере Карлайл, зараз, можливо, не найкращий час говорити про це, — вона зазирнула в їдальню. Діти сиділи за столом, схиливши голови над глиною. — Але оскільки рано чи пізно поговорити все одно доведеться й оскільки це стосується вас і ваших дітей, ну і ви саме прокинулися, то я маю вам дещо сказати. Ми з Джимом уже немолоді. І нам хотілось би чогось більшого, ніж у нас є зараз. Ви мене розумієте? Мені важко про це говорити, — вона похитала головою. Карлайл повільно кивнув. Він зрозумів: зараз вона скаже йому, що йде. Він витер обличчя рукавом. — У Джима є син від колишнього шлюбу, Боб — йому вже сорок років, — він учора зателефонував і запросив нас до Орегону допомагати на норковому ранчо. Джим буде хазяйнувати з норками, а я готуватиму, купуватиму продукти, прибиратиму в будинку й усе інше, що потрібно робити. Це гарна можливість для нас обох. У нас буде житло, харчі й не тільки. Нам не треба буде хвилюватися про завтрашній день. Ви мене розумієте. Бо зараз у Джима немає нічого, — сказала вона. — Минулого тижня йому було шістдесят два. Він уже довго сидить без нічого. Вранці Джим прийшов, бо хотів розповісти вам про це особисто, а мені треба було вас попередити зарання. Ми подумали — тобто я подумала, — що було би добре, якби Джим був поруч, коли я вам скажу.