Реймонд Карвер – Собор (страница 27)

Але за кілька годин дістав лист із урни й поклав до іншої пошти в коробку на полиці у себе в шафі. В одному з конвертів була її фотографія в крислатому капелюсі й купальнику. І малюнок олівцем на цупкому папері: жінка стоїть на березі річки у прозорій сукні, прикривши очі руками, згорблена. Карлайл припустив, що це була Ейлін, що так вона показує, наскільки болісно переживає цю ситуацію. У коледжі вона демонструвала неабиякі успіхи в малюванні, і коли погодилася вийти за нього заміж, сказала, що не закине свій талант. Карлайл сказав, що це зрозуміло. Обов’язково, повторював він. Так їм обом буде ліпше. У ті часи вони кохали одне одного. Він знав це. І не міг уявити, що покохає когось іншого так, як її. І її любов він теж відчував. А потім, після восьми років шлюбу, Ейлін його покинула. Вона, як сама писала у листі, вирішила «ловити момент».

Побалакавши з Керол, він перевірив, як там малі — малі спали. Потім пішов на кухню й налив собі. Думав зателефонувати Ейлін, розказати про біду з нянькою, але вирішив, що не варто. У нього, звісно, був її номер та адреса. Але телефонував він їй лише раз, а листів узагалі не писав. Частково тому, що був ошелешений її вчинком, а частково через гнів і приниження. Одного разу влітку після кількох склянок він наплював на те приниження й зателефонував. Слухавку взяв Річард Хупс. Річард сказав:

— Здоров, Карлайле — так, ніби вони досі приятелювали. А потім, ніби щось пригадавши, промовив: — Зачекай хвилинку, добре?

Ейлін підійшла до телефону і сказала:

— Карлайле, як справи? Як дітки? Розказуй.

Він сказав, що з дітьми все гаразд. Щойно він розкрив рота, щоб додати щось іще, вона перебила:

— Я знаю, що з ними все гаразд. А ти як?

Далі вона завела про те, що її голова вперше за довгий час опинилася в потрібному місці. Потім захотіла поговорити про його голову та карму. Вона перевіряла його карму. Його карма має скоро нормалізуватися, сказала Ейлін. Карлайл слухав і не вірив власним вухам. Потім сказав:

— Мені час іти, Ейлін.

І поклав слухавку. Десь за хвилину телефон задзвонив, але чоловік більше не відповідав. Коли дзвінок втих, Карлайл зняв слухавку з гачка і лишив так, доки не піде спати. Він хотів зателефонувати їй ще раз, але боявся. Він досі сумував за нею, і йому хотілося поговорити щиро. Він хотів почути її голос — ніжний і врівноважений, а не одержимий, як в останні кілька місяців, — але, якщо він набере її номер, слухавку може взяти Річард Хупс. Карлайл точно знав, що більше не хоче чути його голос. Вони з Річардом були колегами вже три роки, майже друзями — так здавалося Карлайлу. Принаймні вони разом обідали в їдальні, обговорювали Теннессі Вільямс і фотографії Анселя Адамса. Але навіть якщо відповість Ейлін, то може знову завестися про його карму.

Поки він сидів зі склянкою в руці, намагаючись пригадати, як це — бути одруженим і близьким із кимось, телефон задзвонив. Карлайл схопив слухавку й почув шум на лінії. Ще до того, як вона промовила його ім’я, він зрозумів, що це Ейлін.

— Я щойно думав про тебе, — сказав Карлайл і відразу пошкодував.

— Бачиш! Я відчула, що ти мене згадуєш, Карлайле. Я теж про тебе думаю. Тому й телефоную, — він затамував подих. У неї їде дах. Це вже без сумніву. — А тепер послухай, — сказала вона. — Головна причина, чому я телефоную: я відчуваю, що у тебе там зараз якийсь безлад. Не питай, звідки я знаю, — просто знаю. Вибач, Карлайле. Але річ ось у чому. Тобі досі потрібна хороша прибиральниця й нянька, так? Так-от, вона майже поряд, у твоєму кварталі! Може, ти, звісно, вже знайшов когось, і дуже добре, якщо так. Якщо так, значить, так і повинно бути. Але про всяк випадок, якщо у тебе з цим виникли проблеми, є одна жінка, яка працювала на Річардову маму. Я розповіла Річарду про потенційну проблему, і він спробував її владнати. Знаєш, що він зробив? Ти мене слухаєш? Він зателефонував мамі, а в мами була колись ця робітниця, яка доглядала за будинком. Жіночку звати місіс Вебстер. Вона допомагала Річардовій мамі, доки його тітка з дочкою не переїхали туди. Річард узяв у мами її номер. І сьогодні вже побалакав із місіс Вебстер. Уявляєш? Місіс Вебстер сьогодні ввечері тобі зателефонує. Або, може, вже завтра вранці. Словом, зателефонує. Коротше, вона готова запропонувати свої послуги, якщо треба. Може ж треба, хто його знає? Навіть якщо зараз у вас усе гаразд, а я сподіваюся, що так і є. Але колись її допомога може знадобитися. Розумієш мене, так? Може, не зараз, а пізніше. Добре? Як там дітки? Чим займаються?

— Діти добре, Ейлін. Сплять, — сказав він. Можливо, варто було їй сказати, що вони щовечора засинають у сльозах. Він замислився, чи слід казати правду, — що за останні пару тижнів вони жодного разу не запитували про неї. Він вирішив промовчати.

— Я дзвонила раніше, але було зайнято. Сказала Річарду, що ти, мабуть, розмовляєш зі своєю дівчиною, — Ейлін засміялася. — Думай про хороше. А то ти якийсь пригнічений.

— Мені треба йти, Ейлін.

Він уже забрав слухавку від вуха, щоби покласти її. А вона досі говорила:

— Скажи Кіту й Сарі, що я їх люблю. Скажи їм, що я надішлю ще фотографій. Скажи. Хочу, щоб вони пам’ятали, що їхня мати — художниця. Можливо, не велика художниця, поки що, та це неважливо. Все одно художниця. Важливо, щоб вони цього не забували.

Карлайл відповів:

— Я їм скажу.

— Річард передає привіт.

Карлайл промовчав. Він повторив це слово про себе:

«Привіт». Що це взагалі може означати? Потім сказав:

— Дякую, що зателефонувала. І що ви поговорили з тією жінкою.

— Місіс Вебстер!

— Так. Я вже піду. Не хочу вибалакувати твої гроші.

Ейлін засміялася:

— Це лише гроші. Гроші не важливі, це просто інструмент обміну. Є речі, важливіші за гроші. Але ти й так це знаєш.

Він тримав слухавку перед собою на витягнутій руці. Дивився на прилад, із якого лунав її голос.

— Карлайле, у тебе все налагодиться. Я точно знаю. Можеш думати, що я збожеволіла чи ще щось, — сказала вона. — Просто пам’ятай про це.

Пам’ятай про що? Карлайл розхвилювався, що неуважно слухав і, може, щось пропустив. Він підніс слухавку до вуха.

— Ейлін, дякую, що зателефонувала, — сказав він.

— Нам варто підтримувати комунікацію, — продовжувала Ейлін. — І зберігати всі канали зв’язку. Думаю, все найгірше позаду. Для нас обох. Я теж настраждалась. Але ми отримаємо від цього життя те, що нам належить, і з часом станемо сильнішими.

— На добраніч, — сказав він. І поклав слухавку. Потім подивився на телефон. Він чекав. Телефон більше не дзвонив. Але задзвонив через годину. Він узяв слухавку.

— Містере Карлайл, — це був голос старої жінки. — Ми з вами не знайомі, мене звати місіс Джим Вебстер. Я мала з вами зв’язатися.

— Місіс Вебстер. Так, — він згадав, що Ейлін казала про цю жінку. — Місіс Вебстер, ви можете прийти до нас вранці? Раненько. Скажімо, о сьомій?

— Запросто, — відповіла старенька. — О сьомій. Продиктуйте мені вашу адресу.

— Сподіваюся, на вас можна розраховувати, — сказав Карлайл.

— Ви можете розраховувати на мене, — пообіцяла вона.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо, — сказав Карлайл.

— Не хвилюйтеся, — відповіла старенька.

Наступного ранку, коли задзвонив будильник, йому хотілося полежати із заплющеними очима й додивитися сон. Снилася якась ферма. Там був водоспад. Хтось, невідомо хто, йшов дорогою, щось віз. Може, корзину для пікніка. Цей сон його не стривожив. Уві сні панувало якесь дивне відчуття благополуччя.

Зрештою він повернувся на інший бік і вимкнув будильник. Іще трохи полежав у ліжку. Потім встав, узув тапочки й пішов на кухню робити каву.

Він поголився, вдягнувся на роботу. Потім сів за стіл на кухні з кавою та цигаркою. Діти досі спали. За п’ять хвилин він планував поставити на стіл коробки із пластівцями, розкласти миски й ложки, а потім розбудити дітей на сніданок. Йому не вірилося, що старенька, яка телефонувала вчора ввечері, прийде сьогодні вранці, як обіцяла. Він вирішив, що зачекає до п’яти хвилин по сьомій, а потім зателефонує на роботу й візьме вихідний, щоби з новими силами пошукати когось надійного. Він підніс каву до рота.

Раптом Карлайл почув, як на вулиці щось загуркотіло. Він поставив чашку й підвівся визирнути з вікна. До бордюру перед його будинком під’їхав пікап. Кабіна пікапа дрижала від обертів двигуна. Карлайл підійшов до виходу, відчинив двері й помахав. Старенька помахала у відповідь і вийшла з машини. Карлайлові було видно, що водій пікапа нахилився і сховався за щитком. Машина ще раз пихнула, здригнулася і заспокоїлася.

— Містере Карлайл? — запитала старенька, чалапаючи йому назустріч із великою сумкою в руках.

— Місіс Вебстер, — сказав він. — Заходьте всередину. Це ваш чоловік? Запросіть і його. Я щойно приготував каву.

— Дякую, але не варто, — сказала вона. — У нього є термос.

Карлайл знизав плечима. Він потримав для неї двері. Місіс Вебстер увійшла всередину, і вони потиснули руки. Вона всміхнулася. Карлайл кивнув. Вони обоє пішли на кухню.

— То ви хотіли, щоб я сьогодні працювала? — запитала вона.

— Якщо ви не проти, я розбуджу дітей, — сказав він. — Хочу, щоб вони познайомилися з вами, перш ніж я піду до школи.

— Було би чудово, — відповіла вона, озираючись по кухні. Вона поклала свою сумочку на сушарку.