Реймонд Карвер – Собор (страница 24)
— Це мій друг, — каже Джей Пі дружині. — А це Роксі.
Роксі тисне мені руку. Висока красуня у в’язаній шапочці. Вона в пальті, теплому светрі та штанах. Пригадую, як Джей Пі розповів мені про коханця й кусачки. Обручки не видно. Десь, мабуть, валяється пошматована. Руки у неї міцні, кулаки дай боже. Така запросто вмаже, якщо доведеться.
— Багато чув про вас, — кажу. — Джей Пі розповідав, як ви познайомилися. Щось про димохід.
— Ага, димохід, — відповідає вона. — Він, мабуть, багато чого не розказував. Принаймні я на це сподіваюся, — сміється вона.
А потім — вона вже не може втриматися — обіймає Джей Пі й цілує в щоку. Вони прямують до дверей.
— Приємно було познайомитися, — каже вона. — А Джо казав, що він найкращий сажотрус у світі?
— Перестань, Роксі, — каже Джей Пі. Він уже взявся за ручку на дверях.
— Він казав, що всього навчився від вас, — говорю я.
— Ну, що є, то є, — вона знову сміється. Але, здається, думає про щось інше. Джей Пі повертає ручку. Роксі притримує його.
— Джо, може, пообідаємо десь у місті? Я відвезу.
Джей Пі прокашлюється.
— Тиждень іще не минув, — він відпускає дверну ручку й потирає підборіддя. — Думаю, мені було би добре поки нікуди не їздити. Можна попити кави тут, — каже він.
— Ну гаразд, — відповідає вона. Її очі знову повертаються до мене. — Я рада, що Джо з кимось потоваришував. Приємно було познайомитися.
Вони ідуть усередину. Знаю, що це не найрозумніший вчинок, але все одно кажу:
— Роксі.
Вони зупиняються у дверях і дивляться на мене.
— Побажайте мені удачі, — кажу я. — Серйозно. Поцілунок би мені не завадив.
Джей Пі опускає очі. Він досі тримається за ручку, хоча двері відчинені. Смикає її туди-сюди. А я не зводжу з неї очей. Роксі всміхається.
— Я вже не працюю, — каже вона. — Кілька років. Джо не казав? Але, звісно, можу поцілувати, аякже.
Вона підходить ближче. Бере мене за плечі — я немалий дядько — і цілує в губи.
— Ну як? — питає.
— Гарно, — кажу я.
— На здоров’я, — вона досі тримає мене за плечі. Дивиться мені прямо в очі. — Щасти, — каже вона й відпускає мене.
— Ще побачимося, приятелю, — каже Джей Пі. Відчиняє двері навстіж, і вони заходять усередину.
Я сідаю на сходи, закурюю. Дивлюся на руку й задуваю сірник. Трясе. Вранці почалося. Сьогодні вранці так хотілося випити. Це сумно, але Джей Пі я не розповів. Намагаюся думати про щось інше. Про сажотрусів — що там розповідав Джей Пі? Та чомусь у голову лізе будинок, де ми колись жили з дружиною. Там і димоходу не було, навіть не знаю, чому я його згадав. Але добре пам’ятаю цей будинок і як одного ранку, за кілька тижнів після переїзду, я почув шум за вікном. Була неділя, й у спальні ще було темно. Але з вікна вже пробивалося бліде світло. Я прислухався. Щось шкреблося об стіну. Я вискочив з ліжка й побіг дивитися.
— Боже мій! — скрикує дружина, сідаючи в ліжку, і змахує волосся з обличчя. Раптом вона починає сміятися. — Це містер Вентуріні, — каже вона. — Я забула тебе попередити. Він казав, що сьогодні приїде фарбувати будинок. Вранці. Поки не дуже спекотно. Я щось геть забула, — сміється вона. — Лягай назад, любий. Це просто містер Вентуріні.
— Хвилинку, — кажу я.
Відсуваю штору. Зовні стоїть старий у білому комбінезоні, з драбиною. Сонце тільки починає вставати з-за гір. Ми зі старим оглядаємо один одного. Слава богу, це хазяїн — цей старий у комбінезоні. Тільки комбінезон у нього завеликий. І поголитися не завадило б. Лисину бейсболкою прикрив. Чорт, думаю, оце-то дивний старий. І раптом тілом прокотилася хвиля щастя від того, що я — не він, а я, у своїй спальні зі своєю дружиною.
Він показує великим пальцем у бік сонця. Робить вигляд, що витирає лоб. Це він так показує, що залишилося мало часу. Старий пердун не може стримати усмішку. Раптом я розумію, що стою голий. Дивлюся на себе вниз. Потім знову на нього і знизую плечима. А чого він очікував?
Дружина сміється.
—
Я відпустив штору. Але від вікна не відходжу. Бачу, як старий киває до себе, ніби думає: «Іди, синку, лягай спати. Я все розумію». Поправляє козирок на бейсболці. І береться за роботу. Відро в руки — і на драбину.
Я спираюся на сходинку позаду себе, закинувши ногу на ногу. Може, сьогодні ще спробую зателефонувати дружині.
А потім дівчину наберу, запитаю, як у неї справи. Тільки б той чорноротий малий не взяв слухавку. Якщо таки подзвоню, то, сподіваюся, його не буде вдома, хай краще десь тиняється і вирішує свої справи. Цікаво, читав я колись Джека Лондона чи ні? Не пригадую. Було одне оповідання, у школі вчили. «Вогнище» називається. Там хлопець у Юконі замерзає. Уявіть собі — він помре від холоду, якщо не розпалить вогнище. А на вогні можна висушити шкарпетки, одяг і самому зігрітися.
Він розпалює вогонь, але потім — біда. На вогнище падає гілка зі снігом. Усе гасне. Тимчасом холоднішає. Настає ніч. Я дістаю з кишені монетки. Спершу наберу дружину. Якщо відповість, привітаю з Новим роком. І все. Нічого не розповідатиму. Не підвищуватиму голос. Навіть якщо вона заведеться. Вона запитає, звідки я телефоную, і доведеться розказати. Тільки жодних новорічних обіцянок. Тут не до жартів. Як побалакаю з нею, зателефоную дівчині. А може, її першою наберу. Тільки б малий не взяв слухавку. «Привіт, сонце, — скажу, почувши її. — Це я».
Поїзд
Жінку звали міс Дент. Іще недавно, цього ж вечора, вона тримала під прицілом чоловіка. Змусила його лягти у грязюку та благати про милосердя. Поки він заливався слізьми і загрібав руками листя, вона цілилася та розказувала все, що про нього думає. Намагалася пояснити, що не можна й далі зневажати почуття інших.
— Лежи й не рипайся! — гаркнула вона, хоча чоловік і так лише колупав пальцями грязюку та з переляку смикав ногами. Коли жінка договорила, коли сказала все, що хотіла, вона поставила ногу йому на потилицю і притиснула обличчям у грязюку. А потім сховала пістолет у сумочку й пішла на вокзал.
Вона зі сумочкою на колінах сиділа на лавці в порожнім залі очікування. Каса була зачинена, нікого не було. Навіть машин на стоянці біля вокзалу. Вона зупинила погляд на великому настінному годиннику. Їй більше не хотілося думати про чоловіка, про те, як він учинив із нею, отримавши, що хотів. Вона знала, що довго не забуде, як він сопів, опускаючись на коліна. Зітхнула й заплющила очі, прислухаючись до шуму поїзда.
Двері в зал відчинилися. Міс Дент побачила, як зайшли двоє. Старий із сивим волоссям у білій шовковій краватці. З ним жінка середнього віку: очі й губи підфарбовані, рожева в’язана сукня. На вечір похолоднішало, а ці двоє були без пальт, а старий — узагалі босоніж. Вони стали у дверях — мабуть, не очікували тут когось побачити. Вдали, що вона їм не заважає. Жінка щось сказала старому, але міс Дент нічого не розібрала. Пара пройшла всередину. Міс Дент здалося, що вони були схвильовані, наче звідкись утекли і ще не встигли це обговорити. Можливо, подумала міс Дент, вони просто напилися. Жінка та старий втупилися на годинник, наче він міг їм підказати, що робити далі.
Міс Дент теж глянула на годинник. У залі не було розкладу прибуття й відправлення поїздів. Але вона готова була чекати скільки доведеться. Вона була впевнена: якщо почекати, якийсь потяг обов’язково приїде і відвезе її геть звідси.
— Доброго вечора, — сказав старий до міс Дент. Сказав так, подумала вона, ніби це був звичайнісінький літній вечір, а сам він — солідний мужчина при костюмі й туфлях.
— Доброго вечора, — відповіла міс Дент.
Жінка у в’язаній сукні поглядом дала зрозуміти міс Дент, що не рада її тут бачити.
Старий із жінкою сіли на лавку у протилежному кінці вестибюля. Міс Дент бачила, як старий підтягнув штани на колінах, закинув ногу на ногу й почав хитати босою ногою у шкарпетці. Він дістав із нагрудної кишені пачку цигарок і мундштук. Вставив у мундштук цигарку і знову потягнувся до кишені. Потім порився в кишенях штанів.
— Немає чим підкурити, — сказав він жінці.
— Я не курю, — сказала жінка. — Хоча б це міг про мене знати. Якщо дуже треба, то он у
Але міс Дент похитала головою. Підсунула сумочку ближче до себе. Стиснула коліна, вчепившись пальцями в сумку.
— Ще й сірників немає, — бурчав старий. Іще раз перевірив кишені. Потім зітхнув і витягнув цигарку з мундштука. Запхав у пачку. Потім поклав цигарки та мундштук назад у кишеню сорочки.
Жінка заговорила, але міс Дент не могла розібрати, що це за мова. Напевно, італійська. Жінка швидко тараторила, і міс Дент це нагадало, як у фільмах розмовляла Софі Лорен.
Старий похитав головою.
— Я нічого не розберу. Ти надто швидко говориш. Не спіши. Говори англійською, бо я нічого не розумію, — сказав він.
Міс Дент ослабила хват на сумочці й поклала її поруч на лавку. Вона уважно роздивлялася застібку. Не знала, що ще робити. Зал був невеликим, і їй не хотілося раптом вставати й переходити в інше місце. Вона перевела погляд на годинник.
— У мене з голови не виходять ці психи, — сказала жінка. — Це жах! Просто слів немає. Боже мій!
Жінка похитала головою. Відкинулася на лавку, ніби в неї вже не залишилося сил. Здійнявши очі, вона глянула на стелю.