Реймонд Карвер – Собор (страница 14)
— Я пила чай, — сказала вона, — і задзвонив телефон. Сказали, що це щодо Скотті. На фоні було чути шум. Ти чув шум, коли тобі дзвонили, Говарде?
— Я не пам’ятаю, — сказав він. — Може, це водій тої машини, може, він психопат і якось дізнався про Скотті. Але я поряд із ним. Просто відпочинь, як ти і планувала. Прийми ванну і повертайся годині о сьомій, і тоді разом поговоримо з лікарем, коли він сюди прийде. Сонце, все буде гаразд. Я тут, тут лікарі й медсестри. Кажуть, його стан стабільний.
— Боже, як же мені страшно, — сказала Енн.
Вона ввімкнула воду, роздяглась і залізла у ванну. Нашвидкуруч помилась і витерлася, не витрачаючи часу на миття волосся. Надягла чисту білизну, шерстяні штани і светр. Вона зайшла у вітальню, де собака підняв на неї очі й ляснув хвостом об підлогу. Надворі тільки почало світати, коли вона вийшла з будинку до машини.
Енн заїхала на стоянку біля лікарні та знайшла місце біля входу. Вона відчувала відповідальність за те, що трапилося з дитиною. Хоч і сама не розуміла чому. Подумала про ту чорношкіру сім’ю. Вона згадала ім’я «Френклін» і стіл, закиданий папірцями від гамбургерів, і як дівчинка-підліток дивилася на неї, потягуючи цигарку. «Тільки не народжуй, — подумки сказала вона дівчині, заходячи в лікарню. — Благаю, не треба».
Вона піднялася ліфтом на третій поверх разом із двома медсестрами, які саме заступали на чергування. Це було в середу вранці, за кілька хвилин до сьомої. Коли двері ліфта відчинилися на третьому поверсі, пролунало якесь оголошення для доктора Медісона. Вона вийшла за медсестрами, які повернули в інший бік і продовжили розмову, перервану, коли Енн сіла в ліфт. Вона пройшла коридором до закутку, де раніше сиділа чорношкіра сім’я. Зараз їх уже не було, проте стільці лежали розкидані так, ніби люди підскочили з них хвилину тому. Стіл був так само захаращений стаканчиками й папірцями, з попільнички вивалювалися недопалки.
Вона зупинилася біля сестринського посту. Чергова медсестра, позіхаючи, розчісувала волосся.
— Учора темношкірому хлопчику робили операцію, — сказала Енн. — Його звати Френклін. Рідні були в холі. Я хотіла би дізнатися, в якому він стані.
Медсестра, що сиділа за іншим столом, відірвала погляд від таблиці, яка лежала перед нею. Задзвонив телефон, і вона взяла слухавку, не зводячи очей із Енн.
— Він помер, — сказала чергова. Вона тримала в руках гребінець і продовжувала дивитись на Енн. — А ви друг сім’ї чи що?
— Я з ними познайомилася вчора ввечері, — відповіла Енн. — Мій син теж у лікарні. По-моєму, він у стані шоку. Точно не відомо, у чому проблема. Просто хотіла дізнатися про Френкліна, от і все. Дякую.
Вона попрямувала далі по коридору. Двері ліфта — того ж кольору, що і стіни, — відчинилися, і лисий кістлявий чоловік у білих штанах і кедах витягнув із ліфта важкий візок. Учора ввечері вона цих дверей не помітила. Чоловік витягнув візок у коридор, зупинився перед сусідньою кімнатою і звірився з табличкою на стіні. Потім нахилився взяти з візка тацю. Легенько постукав у двері й увійшов до кімнати. Проходячи повз, Енн відчула неприємний запах теплої їжі. Вона, не звертаючи уваги на медсестер, прискорила крок і різко відчинила двері в палату.
Говард стояв біля вікна, склавши руки за спиною. Він обернувся, коли увійшла Енн.
— Як він? — запитала вона. Підійшла до ліжка. Вона кинула сумочку на підлогу біля тумбочки. Їй здавалося, що її не було сто років. Вона погладила малого по щоці. — Говарде?
— Доктор Френсіс недавно заходив, — сказав Говард. Енн пильно на нього подивилася й подумала, що він якийсь згорблений.
— Я думала, він прийде не раніше восьмої, — швидко промовила вона.
— Із ним був іще один лікар. Невролог.
— Невролог, — повторила вона.
Говард кивнув. Він таки горбився, це було помітно.
— І що вони сказали, Говарде? Господи, що вони сказали? У чім річ?
— Сказали, що заберуть його вниз і зроблять іще якісь аналізи, Енн. Думають, що доведеться оперувати.
— О боже, — сказала вона. — Боже, Говарде, що ж це таке, — вона взяла його за руки.
— Дивися! — сказав Говард. — Скотті! Дивися, Енн!
Він розвернув її до ліжка.
Хлопчик розплющив очі й закрив їх. Знову розплющив. Кілька секунд його очі дивилися прямо, потім повільно почали рухатися, поки не зупинилися на Говарді й Енн, а відтак знову від’їхали вбік.
— Скотті, — промовила мати, ступивши крок до ліжка.
— Привіт, Скотті, — сказав батько. — Привіт, синку.
Вони схилилися над ліжком. Говард узяв малого за руку, гладив її і стискав. Енн нахилилася над хлопчиком і почала цілувати його в лоб, знову й знову, обійнявши голову долонями.
— Скотті, сонце, це мама з татом, — сказала вона. — Скотті?
Хлопчик дивився на них, наче вперше бачив. Потім його рот відкрився, очі заплющились, і він завив, доки не закінчилося повітря в легенях. Його обличчя розслабилось і обм’якло. Губи розімкнулися, і крізь стиснуті зуби вилетів останній подих.
Лікарі сказали, що це була прихована оклюзія і що такий випадок один на мільйон. Можливо, якби це можна було якось виявити й негайно прооперувати, вони могли б його врятувати. Але найімовірніше, що ні. Вони однаково не знали б, що саме шукати. Ні аналізи, ні рентген нічого не показали.
Доктора Френсіса трусило.
— Ви не уявляєте, як мені прикро. Мені дуже шкода, я навіть не знаю, що сказати, — повторював він, ведучи їх в ординаторську. У кріслі, закинувши ноги на спинку сусіднього крісла, сидів інший лікар, дивився ранкову передачу. Він був у зеленій акушерській уніформі: вільні зелені штани, зелена сорочка і зелена шапочка, під якою зібране волосся. Він подивився на Говарда з Енн, потім на доктора Френсіса. Підвівся, вимкнув телевізор і вийшов із кімнати. Доктор Френсіс провів Енн до дивана, сів біля неї і заговорив низьким, співчутливим голосом. Навіть нахилився обійняти її. Вона відчувала плечем, як його груди поволі піднімаються й опускаються. Очі її були розплющені, вона не пручалася. Говард пішов у вбиральню, проте залишив двері відчиненими. Він голосно заридав. Потім, заспокоївшись, увімкнув воду й умився. Він вийшов звідти і сів за столик із телефоном.
Говард подивився на телефон, ніби вирішував, що далі. Подзвонив декому. Потім до телефону підійшов доктор Френсіс.
— Я можу для вас іще щось зробити зараз? — запитав він у них.
Говард похитав головою. Енн дивилася на доктора Френсіса, наче не розуміла його слів.
Лікар провів їх до виходу з лікарні. Люди входили і виходили. Була одинадцята ранку. Енн усвідомлювала, як повільно, майже неохоче вона переставляє ноги. Їй здавалося, що доктор Френсіс виставляє їх звідси, хоча вона відчувала, що потрібно залишитися, що так буде правильніше. Вона глянула на стоянку, потім озирнулася на лікарню. І почала трясти головою.
— Ні, ні, — повторювала вона. — Я не можу його тут покинути, ні.
Вона чула саму себе, проговорюючи ці слова, і думала, як це прикро, що з її вуст злітало тільки те, що вона чула в серіалах, коли хтось був шокований раптовою смертю. Їй хотілося говорити власними словами.
— Ні, — сказала вона і чомусь пригадала, як негритянка опустила голову собі на плече. — Ні, — повторила вона.
— Я вам іще зателефоную сьогодні, — сказав лікар Говардові. — Потрібно зробити ще деякі речі, щоб усе остаточно стало зрозуміло. Деякі речі потребують пояснення.
— Розтин, — сказав Говард. Доктор Френсіс кивнув.
— Я розумію, — промовив Говард. І додав: — О господи. Ні, я нічого не розумію, докторе. Я не можу зрозуміти, не можу. Я просто не можу.
Доктор Френсіс поклав руку Говардові на плече.
— Мені шкода. Мені дуже прикро.
Він відпустив Говарда, простягнув йому руку. Говард подивився на неї і потиснув. Доктор Френсіс іще раз обійняв Енн. Їй здавалося, що він сповнений якоїсь неосяжної доброти. Енн поклала голову йому на плече, проте очі лишилися розплющеними. Вона постійно озиралася на лікарню. Виїжджаючи зі стоянки, вона озирнулася ще раз.
Енн сиділа на дивані вдома, сховавши руки в кишені пальта. Говард зачинив двері в дитячу. Він поставив каву і знайшов порожню коробку. Думав позбирати дитячі речі, розкидані по вітальні. Але натомість сів поруч із Енн на диван, відсунув коробку вбік і нахилився вперед, просунувши руки між колін. Говард заридав. Вона пригорнула його до себе, погладила по плечу.
— Його не стало, — сказала Енн.
Вона продовжувала гладити його. За його риданнями вона чула, як на кухні шипить кавоварка. — Ну, ну, — ніжно промовила вона. — Говарде, його нема. Його нема, і нам тепер доведеться до цього звикнути. Бути самим.
Згодом Говард підвівся і почав безцільно ходити кімнатою з коробкою, нічого в неї не клав, тільки зносив деякі речі на купу біля дивана. Вона продовжувала сидіти в пальті, сховавши руки в кишені. Говард поклав коробку і приніс у вітальню каву. Трохи пізніше Енн подзвонила родичам. Додзвонившись, вона видавлювала із себе кілька слів і плакала. А потім спокійно пояснювала, розміреним тоном, що трапилося, казала про похорон. Говард виніс коробку в гараж і побачив дитячий велосипед. Кинув коробку і сів біля велосипеда на тротуар. Потім незграбно взяв його, притулив до грудей. Він тримав велосипед, гумова педаль давила йому в груди. Говард крутнув колесо. Енн поклала слухавку, поговоривши з сестрою. Вона почала шукати інший номер, аж раптом задзвонив телефон.