Реймонд Карвер – Собор (страница 12)

— Стабільно, — сказала медсестра. — Скоро прийде лікар. Він уже повернувся в лікарню, вже обходить пацієнтів.

— Я їй казав, що, можливо, варто поїхати додому, трохи відпочити, — сказав Говард. — Коли лікар прийде.

— Так, звісно, — сказала медсестра. — Думаю, ви обоє можете спокійно з’їздити додому, якщо хочете.

Медсестра мала скандинавську зовнішність — висока, білява. У мові ледь відчувався акцент.

— Побачимо, що скаже лікар, — відповіла Енн. — Я хочу поговорити з лікарем. Мені здається, він не повинен так спати. По-моєму, це не дуже добре.

Вона прикрила очі рукою, нахиливши голову. Говард сильніше стиснув її плече, потім його рука перемістилася на шию, де пальці почали розминати їй м’язи.

— Доктор Френсіс буде за кілька хвилин, — сказала медсестра й вийшла з палати.

Якийсь час Говард дивився на сина — його маленькі груди поволі піднімалися й опускалися під простирадлом. Вперше після того жахливого дзвінка Енн у його офіс він відчув справжній страх, який зароджувався у кінцівках. Він почав хитати головою. Зі Скотті все гаразд, просто замість того, щоби спати вдома у власному ліжку, він у лікарні із забинтованою головою та трубкою в руці. Але зараз ця допомога йому необхідна.

Доктор Френсіс увійшов і потис Говарду руку, хоч вони бачились усього кілька годин тому. Енн устала з крісла.

— Докторе?

— Енн, — кивнув лікар. — Давайте спершу подивимося, як тут у нас справи.

Він став біля ліжка і перевірив пульс хлопчика. Підняв йому одну повіку, потім іншу. Говард із Енн стояли поруч і спостерігали. Відкинувши простирадло, лікар послухав серце й легені хлопчика стетоскопом. Потім промацав живіт у різних місцях. Закінчивши, він став у ногах ліжка і проглянув табличку. Глянув на годинник, нашкрябав на табличці щось іще й подивився на Говарда з Енн.

— Докторе, як він? — запитав Говард. — Що з ним узагалі?

— Чому він не прокидається? — додала Енн.

Лікар був вродливий, плечистий чоловік із засмаглим обличчям. У синьому костюмі-трійці, смугастій краватці, із запонками зі слонової кістки. Сиве волосся з боків зачесане назад — ніби щойно прийшов із якогось концерту.

— Усе нормально, — сказав лікар. — Особливо радіти поки нічому, думаю, могло би бути краще. Але з ним усе гаразд. Хоча хотілося б, щоб він уже прокинувся. Скоро має прокинутися, — лікар знову подивився на хлопчика. — Більше буде відомо за кілька годин, треба зробити ще кілька аналізів. Але з ним усе гаразд, повірте. Єдине — це мікротріщина черепа. Так, це є.

— О, ні, — сказала Енн.

— І легкий струс, але про це я вже казав. Ну і, звісно, ви розумієте, що він у стані шоку, — сказав лікар. — Таке іноді буває в шокових випадках. Глибокий сон.

— Але ж йому нічого не загрожує? — запитав Говард. — Ви ж казали, що він не в комі. Це ж не кома, докторе, чи як?

Говард чекав на відповідь, не зводячи з лікаря очей.

— Ні, я б не сказав, що це кома, — сказав лікар і ще раз поглянув на хлопчика. — Він просто дуже міцно спить. Організм відновлюється. Йому нічого не загрожує, це можна стверджувати напевно. Та більше буде відомо, коли він прокинеться й будуть готові результати решти аналізів, — додав лікар.

— Це кома, — сказала Енн. — Це схоже на кому.

— Ні, поки що це не кома, не зовсім, — сказав лікар. — Я б не назвав це комою. Принаймні поки що. Він пережив шок. У шокових випадках така реакція досить поширена; це тимчасова реакція на фізичну травму. Кома. Кома — це глибокий, довготривалий непритомний стан, кома може тривати цілими днями й тижнями. Це поки що не про Скотті, наскільки ми можемо судити. Я впевнений, до ранку його стан покращиться. Б’юсь об заклад, що так і буде. Більше дізнаємося, коли він прокинеться — ще недовго лишилося. А ви, звісно, робіть, як уважаєте за потрібне, — можете побути тут чи з’їздити додому. Але в будь-якому разі вас тут ніхто не тримає, ви можете поїхати коли завгодно. Хоч я розумію, це легко сказати.

Лікар знову пильно придивився до хлопчика, потім повернувся до Енн:

— А ви, мамо, постарайтеся не хвилюватися. Повірте, ми робимо все, що в наших силах. Треба лише трішки почекати.

Він кивнув їй, знову потис руку Говарду й вийшов із кімнати.

Енн помацала малому лоба.

— Принаймні температури немає, — сказала вона. Потім додала: — Боже, він такий холодний. Говарде? Це нормально, так і має бути? Помацай.

Говард помацав хлопчикові скроні. Його подих сповільнився.

— Думаю, зараз так і має бути, — сказав він. — Це шок, ти ж чула? Так лікар сказав. Щойно ж заходив. Він би сказав, якби зі Скотті щось було не так.

Енн постояла ще трохи, покусуючи губу. Потім пішла до свого крісла й сіла.

Говард сидів у кріслі поруч. Вони дивилися одне на одного. Він хотів щось сказати, підбадьорити її, але йому самому було страшно.

Він узяв її руку, поклав собі на коліна, і стало трохи легше, з її рукою. Він стиснув її сильніше. І просто тримав. Вони так посиділи трохи, мовчки спостерігаючи за малим. Час від часу він стискав її руку. Зрештою вона її забрала.

— Я молилася, — сказала Енн. Він кивнув.

— Я вже думала, що забула, як це робити, та якось саме згадалося. Достатньо було просто заплющити очі і сказати: «Благаю, Боже, допоможи нам, допоможи Скотті», а далі було нескладно. Слова самі приходили. Може, і ти помолився б, — сказала вона йому.

— Я вже молився, — відповів він. — Молився сьогодні, тобто вчора, після того як ти подзвонила, поки їхав у лікарню. Я молився.

— Це добре, — відповіла вона.

Уперше вона відчула, що вони переживають цю біду разом. Раптом вона усвідомила, що досі все стосувалося лише її та Скотті. Ніби вона не підпускала Говарда, хоча він був поряд і був потрібен їм увесь цей час. Їй стало радісно від того, що вона його дружина.

Та сама медсестра ввійшла, знову помацала у хлопчика пульс і перевірила пляшку з глюкозою, що висіла над ліжком.

Через годину прийшов інший лікар. Він представився — Парсонс, із радіологічного відділення. У нього були пишні вуса. Він був у лоферах, ковбойській сорочці та джинсах.

— Ми заберемо його вниз, зробимо нові знімки, — сказав він їм. — Потрібно ще кілька знімків, і також хочемо зробити сканування.

— Це що? — запитала Енн. — Яке сканування? — вона стояла між цим новим лікарем і ліжком. — Я думала, ви вже зробили всі рентгенівські знімки.

— Боюся, що треба ще трохи, — сказав він. — Причин для хвилювання немає. Просто потрібно ще кілька знімків, і ми хочемо провести сканування мозку.

— О боже, — сказала Енн.

— Це абсолютно нормальна процедура у таких випадках, — відповів новий лікар. — Просто потрібно з’ясувати точну причину, чому він досі не прокинувся. Це звичайна медична процедура, нічого не подумайте. Ми його заберемо вниз за кілька хвилин, — сказав цей лікар.

Невдовзі до кімнати зайшли два санітари з каталкою. Чорняві, смуглі чоловіки в білих халатах. Вони перекинулися кількома словами незрозумілою мовою, поки відчіпляли хлопця від трубки і перекладали його з лікарняного ліжка на каталку. Потім вивезли його з кімнати. Говард та Енн сіли з ними в ліфт. Енн не відводила від хлопчика погляду. Вона заплющила очі, коли ліфт рушив униз. Санітари стояли по обидва боки каталки, мовчки, хоча раз один із них щось сказав до другого своєю мовою, і той повільно кивнув у відповідь. Того ж ранку, щойно сонце засвітило у вікна в залі очікування біля рентгенівського відділення, хлопчика вивезли й перевели назад у палату. Говард та Енн іще раз проїхали з ним на ліфті й повернулися на свої місця біля ліжка.

Вони прочекали цілий день, але хлопчик так і не прокинувся. Часом хтось із них виходив із палати, спускався до кафетерію випити кави, а потім, ніби несподівано згадавши щось і відчувши провину, вставав з-за стола й поспішав назад до палати. Увечері доктор Френсіс знову прийшов оглянути хлопчика і пішов, повідомивши, що малий у нормі й може прокинутися будь-якої миті. Час від часу заходили медсестри, не ті, що були вчора. Потім постукала й увійшла до палати дівчина з лабораторії. Вона була в білих штанах і блузці, у руках тримала невелику тацю з усілякими штуками, яку поставила на підставку біля ліжка. Не промовивши жодного слова, вона взяла кров у хлопчика з руки. Коли дівчина знайшла потрібне місце на руці й встромила голку, Говард примружився.

— Я не розумію, навіщо це, — сказала Енн дівчині.

— Лікар призначив, — відповіла вона. — Я роблю те, що мені сказали. Сказали взяти кров — я беру. А що з ним, до речі? Такий гарнюній.

— Машина збила, — сказав Говард. — Збила й утекла.

Дівчина похитала головою і знову подивилася на хлопчика. Потім взяла свою тацю й вийшла.

— Чому він не прокидається? — сказала Енн. — Говарде? Я хочу, щоб вони щось нарешті відповіли.

Говард промовчав. Він сів назад у крісло і закинув ногу на ногу. Потер обличчя. Він подивився на сина, потім відкинувся на спинку, заплющив очі й заснув.

Енн підійшла до вікна, виглянула на стоянку. Була ніч, і автомобілі заїжджали й виїжджали з паркінгу з увімкненими фарами. Вона стояла, вхопившись за підвіконня. Глибоко в душі Енн усвідомлювала, що з ними відбувається щось серйозне, щось недобре. Стало страшно, зуби зацокотіли, поки вона не стиснула щелепи. Вона побачила, що перед лікарнею зупинилася велика машина і хтось, якась жінка в довгому пальті сіла в неї. Їй захотілося опинитися на місці тієї жінки, і щоби хтось, хто завгодно, відвіз її звідси кудись, де Скотті чекатиме на неї, і коли вона вийде з машини, він скаже: «Мамо!», і його можна буде обійняти.