Реймонд Карвер – Собор (страница 3)

— Олло, це Френ. А це мій друг Джек. Про Джека ти все знаєш. Народ, це Олла.

Він віддав Оллі хлібину.

— Що це? — запитала вона. — О-о, домашній хліб. Дякуємо. Сідайте де вам зручно. Будьте як удома. Баде, може, запропонуєш щось випити? У мене там дещо на плиті готується.

Олла договорила і повернулася із хлібиною на кухню.

— Сідайте, — сказав Бад. Ми з Френ плюхнулися на диван. Я дістав цигарки, Бад сказав:

— Ось попільничка.

Він подав важку штуку, що стояла на телевізорі.

— Струшуй сюди, — сказав він, поставивши її переді мною на журнальний столик. Попільничка була скляна, у формі лебедя. Я підкурив і кинув сірник в отвір у лебединій спині. І дивився, як із лебедя витікає клубок диму.

Телевізор був увімкнений, ми трохи подивилися. На екрані гоночні авто металися треком. Коментатор говорив серйозним голосом. Ніби стримував хвилювання.

— Ми досі чекаємо офіційного підтвердження, — сказав коментатор.

— Хочете це подивитися? — запитав Бад. Він досі стояв біля нас.

Я сказав, що мені байдуже. Так і було. Френ знизала плечима. Ніби казала: «Яка мені різниця? День однаково коту під хвіст».

— Їм іще кіл двадцять залишилося, — сказав Бад. — Розрив геть маленький. А перед цим була аварія. Вибило машин шість. Кілька водіїв покалічилися. Поки неясно, як сильно.

— Хай буде, — сказав я. — Давайте дивитися.

— Може, яка машина прямо перед нами бабахне, — сказала Френ. — Або хтось вріжеться в будку й зіб’є хлопця з хотдогами.

Вона перебирала волосся, не відводячи погляд від телевізора.

Бад подивився на Френ, намагаючись зрозуміти, жартує вона чи ні.

— А та аварія — це було щось. Усе на купу, машини, уламки, люди валяються. Так, що вам принести? Є ель, є пляшка «Олд Крау».

— А ти що питимеш? — запитав я Бада.

— Ель, — відповів Бад. — Холодненький.

— Я теж буду ель, — сказав я.

— А мені трохи вашого «Олд Крау» з водою, — сказала Френ. — У високій склянці, будь ласка. І з льодом. Дякую, Баде.

— Зробимо, — відповів Бад. Він ще раз глянув у телевізор і пішов на кухню.

Френ штурхнула мене і кивнула у бік телевізора.

— Диви, зверху, — прошепотіла вона. — Ти теж це бачиш?

Я глянув у той бік. Там стояла струнка червона ваза, в яку хтось встромив кілька садових ромашок. Поруч із вазою на серветці лежав гіпсовий зліпок найкривіших зубів у світі. Це страхіття було без губ і щелепи, лише старі гіпсові зуби натикані у щось на зразок товстих жовтих ясен.

Олла повернулася з банкою горіхової суміші та пляшкою рутбіру. Фартух вона вже зняла. Банку з горіхами поставила на журнальний столик поруч із лебедем:

— Пригощайтеся. Бад зараз принесе випити.

Сказавши це, Олла знову почервоніла. Вона сіла у старе крісло-качалку і почала гойдатися. Сьорбала рутбір, дивилася телевізор. Бад приніс маленький дерев’яний піднос зі склянкою розбавленого віскі для Френ і моєю пляшкою елю. На підносі у нього була ще пляшка елю для себе.

— Треба склянку? — запитав він мене.

Я похитав головою. Він поплескав мене по коліну і повернувся до Френ.

Френ узяла в Бада свою склянку:

— Спасибі.

І знову перевела погляд на зуби. Бад помітив, куди вона дивиться. На треку ревіли машини. Я взяв ель і зосередився на екрані. Мені до зубів діла не було.

— Це в Олли були такі зуби до брекетів, — сказав Бад до Френ. — Я до них уже звик. Але згоден, це трохи дивно. Досі не розумію, нащо вона їх тримає.

Він озирнувся на Оллу.

Потім глянув на мене й підморгнув. Умостився у свій шезлонг і закинув ногу на ногу. Попиваючи ель, він дивився на Оллу.

Олла знову почервоніла. Вона тримала в руках свою пляшку рутбіру. Сьорбнула. І сказала:

— Це щоб я не забувала, як сильно завдячую Баду.

— Тобто? — перепитала Френ. Вона порпалася у банці з горіхами, вибираючи кеш’ю. Потім завмерла й подивилася на Оллу. — Вибач, я прослухала.

Френ дивилася на Оллу, чекаючи, поки та продовжить.

Обличчя в Олли знову почервоніло.

— Є багато речей, за які я вдячна, — сказала вона. — Це одна з них. Я їх не викидаю, щоби пам’ятати, як сильно завдячую Баду.

Вона знову сьорбнула пиво. Потім опустила пляшку і сказала:

— У тебе гарні зуби, Френ. Я відразу помітила. А в мене з дитинства були криві.

Вона постукала нігтем об передні зуби:

— У моїх батьків не було грошей їх виправити. А росли вони в усі боки. Моєму першому чоловіку було начхати, який у мене вигляд. Повірте! Його цікавило лише, де б випити. У нього був єдиний друг на білому світі — його пляшка, — вона похитала головою. — А потім з’явився Бад і визволив мене з тої біди. Коли ми зійшлися, перше, що Бад сказав, було: «Давай виправимо тобі зуби». Цей зліпок зробили після нашого знайомства з Бадом, коли ми вдруге пішли до ортодонта. Перед тим, як поставили брекети.

Обличчя в Олли все ще було червоне. Вона подивилася на екран. Сьорбнула свого пива. Здавалося, їй було нíчого додати.

— Вправний, напевно, був ортодонт, — сказала Френ. Вона озирнулася на ці зуби з кунсткамери на телевізорі.

— Він був чудовий, — сказала Олла. Вона повернулася у кріслі й розкрила рот: — Бачите?

Вона показала нам зуби, вже зовсім не соромлячись.

Бад підійшов до телевізора й узяв зліпок. Потім вернувся до Олли і притулив зліпок до її щоки.

— До і після, — сказав Бад.

Олла забрала зліпок у Бада.

— Знаєте що? Ортодонт хотів залишити його собі, — зліпок лежав у неї на колінах. — Я йому кажу: «Ще чого! Це мої зуби». І він їх просто сфотографував. Сказав, що надрукує фотографії в журналі.

Бад додав:

— Уявіть, що це за журнал такий. Не думаю, що таке десь опублікували би, — сказав він, і всі засміялися.

— Коли зняли брекети, я, сміючись, однаково прикривала рота. Отак, — показала вона. — Буває, що й досі це роблю. Звичка. Якось Бад сказав: «Перестань, Олло. Навіщо ховати такі гарненькі зубки? У тебе тепер гарні зуби».

Олла озирнулася на Бада. Він їй підморгнув. Вона всміхнулась і опустила очі.

Френ сьорбнула зі своєї склянки. Я відпив елю. Не знав, що на це відповісти. І Френ не знала. Зате я знав, що Френ матиме багато чого сказати про це пізніше.

— Олло, а я до вас якось дзвонив, — сказав я. — Ти відповіла. Але я поклав слухавку. Не знаю чому.

Я договорив і сьорбнув ель. Сам не розумів, навіщо було піднімати цю тему.

— Я не пам’ятаю, — сказала Олла. — Коли це було?

— Давненько.

— Не пам’ятаю, — сказала вона, хитаючи головою. Вона мацала гіпсові зуби в себе на колінах. Глянула на гонку по телевізору і знову почала гойдатися.