Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 21)

— Ну, це усвідомлення та визнання чогось, що тривалий час бентежило твою підсвідомість. Але не думаю, що варто де-небудь цитувати таке аматорське визначення! — знову розсміявся Фортнум.

— Добре, добре! — розвернувся до нього Вілліс із просвітлілим обличчям. Він зручніше вмостився у сидінні. — Так воно і є! Речі накопичуються тривалий час, правда? Раз — і все як на долоні. Ти ж не усвідомлюєш процес того, як збирається в роті слина, коли тобі вже припекло сплюнути. Або от у тебе замурзані руки, але ти не помічав, як поступово вони бруднилися. Ти припадаєш пилюкою щодня, та чи звертаєш на це увагу? Та коли вже цей порох назбирається, не помітити його неможливо, і ти вже називаєш речі своїми іменами. Ось що таке інтуїція в моєму скромному розумінні. То якою ж такою «пилюкою» припадав був я? Пара метеорів у нічному небі? Витребеньки погоди вдосвіта? Не знаю. Певні кольори, запахи, рипіння стін будинку о третій ранку? Настовбурчені волосини на руках? Усе, що мені відомо, так це те, що ця бісова пилюка вже назбиралася. І дуже несподівано, мушу визнати.

— Так, — спантеличено відказав Фортнум, — але що ж саме ти знаєш?

— Мені страшно, — промовив Вілліс, дивлячись на свої руки, складені на колінах. — Мені не страшно. Потім мені знову страшно. Отак посеред білого дня. Ходив на медогляд. У мене ідеальне здоров'я. Жодних сімейних проблем. Джо — чудовий хлопчик, прекрасний син. Дороті? Дивовижна. Поруч із нею я не боюся ні старості, ні смерті.

— Щасливчик.

— Як виявилося, не дуже. Я страшенно боюся за себе, за сім'ю, навіть зараз за тебе.

— За мене? — здивувався Фортнум.

Вони припаркувалися неподалік пустиря поруч із універмагом. На якусь мить запанувала гробова тиша. Фортнум мовчки дивився на свого друга, від чийого голосу його раптом пройняв холодок.

— Та за всіх. За твоїх друзів, за своїх, за друзів наших друзів, за все, що не бачу. Ідіотизм, еге ж?

Вілліс відчинив дверцята, виліз із машини і прикипів поглядом до Фортнума, який зрозумів, що має щось сказати:

— І що ж тепер нам робити?

— Пильнувати, — повільно промовив Вілліс, поглянувши на сліпуче сонце. — Стежити буквально за всім кілька наступних днів.

— За всім?

— Господь щедро наділив нас чуттями, навіть половина з яких не використовується на повну силу. Хоч би десять відсотків нашого часу. Нам треба більше чути, більше відчувати, ловити запахи, смаки. Можливо, щось негаразд із тим, як вітер шелестить у бур'яні на пустирі. Можливо, сонце якось химерно відблискує на телефонних дротах чи цикади співають на бересті інакше. Якби ж просто зупинитися, придивитися, прислухатися, на пару днів, на пару ночей, і порівняти всі ці нотки. Просто скажи мені заткнути рота, і я помовчу.

— Домовилися, — відповів Фортнум із куди легковажнішим тоном, аніж він почувався насправді. — Я буду пильним. Але як мені впізнати те, що я маю шукати?

— Сам зрозумієш, — щиро пояснив Вілліс, вглядаючись у Фортнума. — Маєш зрозуміти. А то буде нам амба. Всім, — тихо закінчив він.

Фортнум зачинив двері за Віллісом і не знайшов, що відповісти. Йому було ніяково, і через це він починав шарітися. Вілліс усе зрозумів.

— Г'ю, ти ж не думаєш, нібито в мене... стріха посунулася?

— Ні, ти що! — поспіхом заперечив Фортнум. — Просто нервуєшся, от і все. Може, візьмеш тижневий відгул?

Вілліс кивнув.

— То що, до вечора понеділка?

— Чого ж? Забігай, коли схочеш.

— Сподіваюсь, якось і справді навідаюся до тебе в гості, Г'ю. Принаймні, хочеться в це вірити.

Провівши Роджера поглядом, Фортнуму раптом схотілося завмерти. Несподівано для себе він усвідомив, що дихає дуже глибоко, зважуючи тишу навколо. Він облизав губи і відчув на них сіль. Подивився на руку, що лежала на вікні, і на гру сонячних зайчиків по золотистих волосинках. На пустирі тільки вітер шелестів. Фортнум вихилився подалі назовні, щоб поглянути на сонце, та воно так люто обпекло його обличчя, що довелося знову ховатися в затінку салону. Чоловік видихнув, а потім розсміявся і рушив зі стоянки.

Від склянки з лимонадом ширилася прохолода, яка відгонила присмаком поту. В ній мелодійно дзеленькали кубики льоду, а сам напій рівною мірою будив кислі і солодкі рецептори на язику. Фортнум відсьорбнув, посмакував і, заплющивши очі, відкинувся назад у плетеному кріслі-гойдалці на ґанку, який тонув у надвечірньому присмерку. Десь у моріжку газону стрекотіли цвіркуни. Навпроти нього клацала спицями Сінтія і з цікавістю вивчала чоловіка, і він не міг не помітити її уваги до нього.

— Що ти надумав? — нарешті спитала вона.

— Слухай, Сінтіє, — відповів Фортнум, — у тебе все гаразд із інтуїцією? Ця погода віщує нам землетруси? Ми провалимося під землю? Чи хтось оголосить Америці війну? Чи, може, просто наш дельфіній[22]усохне від якоїсь тлі?

— Зараз, зажди, тільки налаштую п'яту точку.

Г'ю розплющив очі і поглянув на Сінтію, котра в свою чергу примружилася і завмерла наче вкопана, склавши руки на колінах. Зрештою вона похитала головою і всміхнулася:

— Ні, війни нам ніхто не оголошував. Під землю ніхто не провалюється, і в нашому саду навіть немає тлі. А що?..

— Та нічого. Просто в мене було забагато апокаліптичних розмов сьогодні. Щонайменше, дві, і...

Аж раптом настіж розчахнулися двері-сітка, і Фортнум аж підскочив, ніби його хтось ужалив.

— Що за?!.

На терасу вийшов Том із дерев'яним піддоном садівника в руках.

— Пробач, — перепросив він. — Що сталося, тату?

— Нічого, — Фортнум підвівся з радістю, що має нагоду розворушити кінцівки. — Це твій врожай?

— Його частина, — Том охоче підійшов із піддоном ближче. — Господи, але ж як швидко вони ростуть! Щедрий полив, і тільки подивися, як вони вимахали всього за сім годин! — Хлопець примостив піддон на столику між батьками.

Гриби і справді неабияк вродили. Сотні дрібних сірувато-коричневих шапок повитикалися з вологого субстрату.

— Хай мені грець, — вражено проказав Фортнум.

Сінтія була простягла руку, щоб торкнутися піддону, але все-таки збентежено її відсмикнула.

— Терпіти не можу всяких скигліїв, але ж... це справді звичайні їстівні гриби?

— А ти думала, чим я тебе годуватиму? — ображено відказав Том. — Отруйними?

— Ну, знаєш... — хутко відповіла Сінтія. — А як ти їх відрізняєш?

— Їм, — відповів Том. — Якщо після цього лишаєшся живий, то це їстівний гриб. Якщо ж падаєш замертво долі, то...

Том загоготів на всі груди, чим повеселив батька, але змусив матір скривитися. Вона сіла назад у своє крісло.

— Вони... вони мені не подобаються, — резюмувала вона.

— Горе та й годі, — сердито схопив свій піддон Том. — У цьому домі управляють самі зануди. — І похмуро почовгав геть.

— Томе... — був гукнув його Фортнум.

— Забудь, — перебив його Том. — Усі чогось напоумилися, що їх розорить один підприємливий хлопець. Ну, то й до біса!

Фортнум повернувся у будинок, Том саме спускав піддон із грибами в підвал, після чого грюкнув дверима і вибіг надвір через чорний хід.

Г'ю повернувся до дружини, яка, приголомшена, відвернулася вбік.

— Пробач, — сказала вона. — Не знаю чого, але я просто мусила це сказати Томові. Я...

Задзвенів телефон. Фортнум протягнув дріт на ґанок і аж потім підняв слухавку.

— Г'ю? — Це була Дороті Вілліс. Її голос несподівано здався дуже старим і переляканим. — Г'ю, а мій Роджер не в тебе ж, правда?

— Дороті? Ні, не в мене.

— Він зник! — пролунав голос у слухавці. — У шафі немає всіх його речей! — Вона почала ридати.

— Дороті, тримайся; За хвилину я буду в тебе.

— Поможи! Ти повинен помогти. З ним щось сталося. Я впевнена, — голосила вона в слухавці. — Якщо ти нічого не зробиш, ми його більше ніколи не побачимо.

Дуже повільно Г'ю поклав слухавку, в якій і надалі чувся плач Дороті. Нічні цвіркуни раптом аж наддали в гучності. Фортнум відчув, як одна за одною волосинки на його карку ставали дибки.

Звідки ж волоссю знати, думав він. Дурниці! Дурниці! Звідки? Тільки не в реальному житті!

Але волосся на шиї мало-помалу нашорошувалося і далі.

На дротяних плечиках у шафі і справді не лишилося жодного одягу. Торохтячи ними, Фортнум пересовував їх туди-сюди по поперечці в гардеробі, а потім розвернувся і поглянув на Дороті і її сина Джо.

— Я просто проходив повз, — розповідав Джо, — і помітив, що шафа порожня, а татів одяг кудись подівся!

— Усе в нас було гаразд, — пояснювала Дороті. — Ми чудово ладнали. Я нічого не розумію, не розумію, і все! — Вона знову розридалася, затуливши обличчя руками.

Фортнум виліз із гардероба.