Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 23)

До вітальні дуже повільно зайшла Сінтія.

— Я почуваюся такою дурепою, — сказала вона.

— Думаєш, мені зараз краще?

— Але хто ж тоді надіслав телеграму і чому?

Фортнум налив собі чарку віскі, але так і завмер посеред кімнати, розглядаючи трунок.

— Я рада, що в Роджера все гаразд, — нарешті проказала його дружина.

— У нього не все гаразд, — заперечив її чоловік.

— Але ж ти щойно сам сказав...

— Нічого я не сказав. А ти гадаєш, ми справді могли силоміць ізсадити його з потягу і закувати кайданки, якщо він сам стверджував, що в нього все добре?! Ні. Телеграму відправляв він, але пізніше передумав. Чого, чого, чого? — Фортнум міряв кімнату кроками, посьорбуючи із чарки. — Навіщо попереджати нас про ці бандеролі і спецдоставку? Єдину посилку за весь рік, що підпадає під його опис, сьогодні вранці отримав Том... — кінець речення повис у повітрі.

Г'ю не встиг поворухнутися, як Сінтія вже виймала зі сміттєвого відра зіжмакану обгортку з-під бандеролі.

На поштовому штемпелі красувався — напис «НОВИЙ ОРЛЕАН. ЛУЇЗІАНА».

Сінтія підвела погляд:

— Новий Орлеан. Хіба не туди зараз прямує Роджер?

Клацнула ручка. Двері відчинилися і зачинилися в думках у Фортнума. Клацнула інша ручка, ще одні двері розчинилися навстіж і потім зачинилися. У повітрі стояв запах сирої землі.

За якусь мить він набирав номер на телефоні. Слухавку довго ніхто не брав, аж поки на протилежному кінці дроту не відгукнулася Дороті Вілліс. Він так собі й уявив, як вона одиноко сидить у надмір освітленому будинку. Тихо з нею поговорив, а потім прокашлявся і спитав:

— Слухай, Дороті. Я розумію, що питання може здатися дурнуватим, але чи не отримували ви ніяких бандеролей спецдоставкою за останні пару днів?

— Ні, — слабким голосом відповіла вона, а потім додала: — А ні, зажди. Три дні тому. Проте я гадала, ти в курсі. Цим займаються всі хлопці в нашому районі.

Фортнум обережно зважував її слова.

— Чим займаються?

— А чого ти цікавишся? — відказала вона. — У вирощуванні грибів немає нічого протизаконного, правда ж?

Фортнум заплющив очі.

— Г'ю? Куди ти пропав? Повторю, у вирощуванні грибів...

Він повільно поклав слухавку.

Вітер колихав штори, напнуті місячним серпанком. Клацав годинник. Спальню накривала хвиля зі світу опівнічників. З тої вранішньої миті, коли він вслухався в голос пані Ґудбоді, що ясно бринів у повітрі, здавалося, минув мільйон років. Опівдні розповідь Роджера нагнала хмари на сонечко. Потім телефоном наслухався лайки від поліцейських із південних штатів. Згодом, під усе дужчий гуркіт локомотива, він знову розмовляв із Роджером, що їхав кудись світ за очі. І врешті-решт повторна бесіда із пані Ґудбоді через паркан.

— Боже, як же швидко він росте!

— Хто росте?

— Marasmius oreades.

Фортнум різко розплющив очі і скочив на ноги.

За хвилину він уже гортав на першому поверсі біологічний довідник. Його палець втупився у слова: «Marasmius oreades — опеньок луговий, росте на відкритих трав'яних місцях улітку та ранньої осені»...

Книга випала з його рук.

Надворі він мовчки запалив сигарету. Стояла глупа літня ніч.

У небі чиркнув метеор. Тихо шелестіло листя на деревах.

Хлопнули парадні двері.

До нього в халаті підійшла Сінтія.

— Не спиться?

— Мабуть, занадто спекотно.

— Геть не спекотно.

— Hi, — погодився він і потер плечі. — Я б сказав, насправді холодно.

Він двічі затягнувся і, не дивлячись на Сінтію, промовив:

— Сінтіє, а що як... Раптом Роджер сьогодні вранці мав рацію? — Він пхикнув і правив далі: — А пані Ґудбоді? Раптом і вона права? Відбувається щось жахливе. Наприклад, е-е... вторгнення на Землю із космосу, га? — він кивнув у небо з його мільйонами зірок.

— Г'ю...

— Ні, дай-но я вже виллю душу.

— Це ж цілком очевидно. Про яке вторгнення ти говориш? Ми б уже давно щось помітили. Та і як воно взагалі може відбуватися?

Сінтія і собі задерла голову, намагаючись виголосити якийсь аргумент, але чоловік її перебив:

— Ні, мова не про метеори і не про летючі тарілки — їх ми бачимо. Раптом це які-небудь бактерії? Космічного походження? Такі ж і справді існують.

— Ну, я колись про таке читала.

— Спори, насіння, пилок, віруси мільярдами потрапляють у нашу атмосферу щосекунди, і це відбувається не один мільйон років. Зараз ми сидимо з тобою під невидимим дощем. І він іде над усією країною, над усіма містами й містечками. Навіть зараз над нашим газоном.

— Нашим газоном?

— І над двором пані Ґудбоді також. Але такі люди, як вона, постійно сапають бур'ян, кроплять рослини отрутою, нищать поганки в траві. У місті будь-якій чужій формі життя складно буде існувати. Ще й клімат часто непереливки. Найліпше осоння в нас на півдні: в Алабамі, Джорджії, Луїзіані. Там у вологих болотах їм просто рай — рости собі на здоров'я.

Але Сінтія вже не могла стримувати сміх.

— Невже ти справді віриш, що в якійсь там «Лісовій галявині» чи іншій новоствореній компанії з оранжереями директорують шестифутові гриби з іншої планети?

— Ну, якщо це формулювати таким чином, то і справді звучить кумедно.

— Кумедно? Та живота можна надірвати зо сміху! — І, закинувши голову, вона вволю розреготілася.

— Та святі ж небеса! — раптом роздратувався Фортнум. — Щось тут відбувається! Пані Ґудбоді корчує гриби і бореться з ними! У ту саму мить, яку ти, звісно ж, назвеш збігом обставин, ми спецдоставкою отримуємо бандероль. А що в тій бандеролі? Гриби для Тома! Що ж іще трапилося? Роджер боїться невідворотного кінця! За пару годин зникає, а потім відправляє нам телеграму із пересторогою не брати чого? Правильно! Спецдоставки з грибами для Тома! А чи не отримував часом подібної посилочки і син Роджера за останні пару днів? Отримував! Звідки ж їх відправник? З Нового Орлеана! А куди відправився Роджер після того, як був зник? У Новий Орлеан! Розумієш, Сінтіє, ти розумієш? Я анітрохи не розчарувався б, якби між усіма цими подіями і справді не існувало жодного зв'язку! Роджер, Том, Джо, гриби, пані Ґудбоді, бандеролі, адресати і відправники. Всі вони вкладаються в одну-єдину схему!

Дружина дивилася йому в очі і хоч уже й не реготала, але все ще всміхалася:

— Не гнівайся так.

— А я і не гніваюся! — заволав Фортнум. Аж раптом він просто вже не міг продовжувати. Йому стало страшно, що в якусь мить просто зайдеться несамовитим криком або реготінням. А це вже було б занадто. Чоловік поглянув на будинки їхнього кварталу навколо й уявив темні підвали, сусідських хлопчиків за читанням «Популярної механіки» і мільйони невидимих передплатників, готових відправити гроші на купівлю грибів. Так само і він у своєму дитинстві замовляв поштою хімікати, насіння, черепах, незліченні бальзами та мазі. Цікаво, в скількох мільйонах американських осель зараз плодилися мільярди грибів під пильним наглядом невинних?

— Г'ю? — торкнулася його руки дружина. — Гриби, якими б великими вони не виростали, не мислять, не рухаються, не мають ані рук, ані ніг. Як вони можуть заправляти поштою і «завойовувати» цілий світ? Любий, давай-но сходимо вниз і подивимося на твоїх жахливих демонів і потвор!

Вона потягла його до дверей. В будинку жінка уже було попрямувала до підвалу, однак Фортнум похитав головою і з дурнуватою посмішкою заявив:

— Ні-ні. Я знаю, що ми там побачимо. Ти права. Це все дурниці. Наступного тижня повернеться Роджер, і ми всі разом нап'ємося. Піднімайся у спальню, а я собі наллю склянку теплого молока і підійду через якусь хвильку.

— Отак уже ліпше! — Вона цьомкнула його в обидві щоки, міцно притисла до себе і гайнула вгору по сходах.

На кухні Г'ю взяв склянку, відчинив дверцята холодильника і вже наливав собі молока, як раптом його аж пересмикнуло. Скраю верхньої полиці стояло жовтеньке блюдечко, але зацікавило його не воно, а те, що на ньому лежало.

Свіжі нарізані гриби.

Фортнум простояв так, напевно, зо півхвилини, дихаючи паром у морозному повітрі. Потім він простягнув руку, узяв тарілочку, понюхав її, торкнувся пальцем грибів і вийшов разом із блюдцем у коридор. Поглянув угору, понад сходами, почув, як у спальні ходить Сінтія, і вже був ладний гукнути до неї: «Сінтіє, це ти їх поставила у холодильник?» — але змовчав. Її відповідь йому була відома. Не вона.

Г'ю поставив тарілочку на пласку маківку балясини і витріщився на неї. Він уявляв, як лежить у ліжку, дивиться на стіни, відчинені вікна, спостерігає за малишками, що їх креслить місячне сяйво на стелі. А потім спитає в Сінтії, чи вона його чує. Та ствердно відгукнеться. І тоді він скаже, мовляв, є спосіб, завдяки якому гриби здатні виростити собі руки-ноги. Який же, поцікавиться вона, мій дурненький-предурненький чоловіче. Він збереться з відвагою, ладний знову зустрітися з її реготом, і заявить, мовляв, що би сталося, якби якась людина простувала собі болотами, натрапила на гриби і скуштувала їх?..