Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 22)
— Ви не чули, як він поїхав з дому?
— Ми кидали м'яча перед будинком, потім тато сказав, що має зайти на хвилинку, я пішов на задній двір. А потім він зник!
— Він мусив спакуватися дуже швидко і піти геть від нас пішки, бо в іншому разі ми могли почути, як до нашого будинку під'їжджає таксі.
Вони всі йшли тепер по залу.
— Я перевірю на залізничному вокзалі і в аеропорту, — вагався Фортнум. — Слухай, Дороті, а в Роджерової рідні нічого такого...
— Він не збожеволів. — В її голосі прозвучала непевність: — У мене таке враження, нібито його викрали.
— Це безглуздо, — похитав головою Фортнум. — Хочеш сказати, він спакувався, вийшов із будинку і рушив на зустріч із викрадачами?
Дороті відчинила вхідні двері, так ніби збиралася впустити ніч або нічний вітер погуляти у вітальні, поки вона окинула прискіпливим оком кімнати і протяжно проказала:
— Ні. Це вони якимось чином потрапили всередину. Його вкрали у мене попід носом. — І згодом додала: — Сталася жахлива річ.
Фортнум вийшов надвір у ніч, сповнену стрекотіння цвіркунів та шелесту дерев. Апокаліпсис настигає апокаліптичних співрозмовників. Пані Ґудбоді, Роджер, тепер от Роджерова дружина. Сталося щось жахливе. Але ЩО, прости Господи? І як?
Він перевів погляд із Дороті на її сина. Джо закліпав частіше, намагаючись не розплакатися, поволі розвернувся, рушив геть коридором і зупинився перед підвалом, намацавши круглу ручку на його дверях.
Фортнум відчув, як смикнулися його повіки і натяглися райдужки, начебто він намагався запам'ятати і вихопити цю картинку навколишньої дійсності.
Джо широко розчинив двері і зник на підвальних сходах, грюкнувши за собою дверима.
Фортнум розкрив був рота, щоби кинути якусь фразу, але Дороті взяла його за руку і він мусив звернути на неї погляд.
— Будь ласка, — заблагала вона. — Знайди його для мене.
— Усе, що в моїх людських силах, — проказав він і цьомкнув її в щоку.
«Усе, що в моїх людських силах». Пресвятий Боже, звідки взялися ці слова?
Він рушив геть у літню ніч.
Сопіння. Видих. Сопіння. Видих. Астматичний свист. Мокрий чих. Хтось у темряві вмирає? Та ж ні.
Це просто невидима за парканом пані Ґудбоді запрацювалася допізна, влучно цілячись зі свого розприскувача та наполегливо працюючи кощавою рукою. Поки Фортнум дістався свого будинку, його огорнула до запаморочення солодка хмара садової отрути.
— Пані Ґудбоді, досі пораєтеся?
— Так, чорти б їх усіх побрали! — скочив з-за чорного паркану її голос. — Тля, клопи, всяка шашіль, а тепер ще й
— Хто росте?
—
Фортнум плюнув на паркан, захеканий розприскувач, сиплий голос і відправився до дружини, яка чекала на нього біля ґанку, ніби намагалася перейняти від Дороті естафетну паличку в тому стані, в якому її покинув Г'ю пару хвилин тому.
Він уже хотів був заговорити до неї, коли всередині будинку ворухнулася якась тінь. Щось зарипіло, і клацнула дверна ручка.
У підвалі зник Том.
У Фортнума ніби перед самим обличчям прогримів вибух. Він заточився. Все відбувалося наче у якомусь сні наяву, коли ти пам'ятаєш кожен рух іще до того, як він станеться, кожен діалог — іще до того, як він зірветься з чиїхось вуст.
Прийшовши до тями, Г'ю зрозумів, що витріщається на двері підвалу. Сінтія весело завела його до будинку.
— Що? Том? Та я вже здалася. Ці кляті гриби так багато для нього значать. Крім того, там, у підвалі, вони нікому не заважають, сидять собі в субстраті та й годі...
— Справді? — ніби зі сторони почув свій голос Фортнум.
— А що там Роджер? — взяла його попід руку Сінтія.
— Він і справді десь подівся.
— Чоловіки, чоловіки, чоловіки.
— Ти не права. Останні років десять я бачився із Роджером практично щодня. Коли ти настільки добре знаєш чоловіка, то добре бачиш, як у нього справи вдома, працює зараз духовка чи дирчить кухонний комбайн. Смерть іще не поставила своєї печатки в нього на чолі, і він не ганявся за вічною молодістю, визбируючи персики в чужих садках. Ні-ні, я присягаюся, що поставив би свій останній долар на те, що Роджер...
За спиною теленькнув вхідний дзвінок. На терасу тихо піднявся хлопчик-посильний, затиснувши телеграму в руці.
— Фортнум?
Сінтія клацнула вимикачем у залі, поки він гарячково розривав пакет і розгладжував аркуш паперу.
«ЇДУ НОВИЙ ОРЛЕАН. ЦЯ ТЕЛЕГРАМА МОЖЕ ПРИЙТИ НЕЗРУЧНИЙ МОМЕНТ. НЕ ПРИЙМАЙТЕ ПОВТОРЮЮ НЕ ПРИЙМАЙТЕ ЖОДНУ БАНДЕРОЛЬ СПЕЦДОСТАВКОЮ».
Сінтія відірвала погляд від папірця.
— Я нічого не розумію. Про що він?
Але Фортнум, не гаючи жодної миті, вже набирав номер телефону:
— Операторе? З'єднайте мене з поліцією, і швидше!
О десятій п'ятнадцять телефон ушосте продзвенів того вечора. Слухавку підняв Фортнум і роззявив рота з подиву:
— Роджере? Де ти?
— Де я, побий тебе грім? — легко відгукнувся Роджер, що нібито навіть був у піднесеному настрої. — Ти чудово знаєш, де я, бо несеш за це відповідальність. Я мав би сердитися на тебе!
Сінтія, побачивши кивок Фортнума, поквапилася до паралельного телефону в кухні, і коли в слухавці пролунало тихеньке клацання, чоловік продовжив:
— Роджере, присягаюся, я не знаю. Я отримав від тебе цю телеграму...
— Яку ще телеграму? — весело перепитав Роджер. — Ніяких телеграм я не відправляв. Зате до мене в купе як грім із ясного неба вдирається поліція, знімає з потягу, що іде на південь, висаджує десь у чорта на запічку, і тепер я мушу дзвонити тобі, щоби спекатися їх. Г'ю, якщо це такий розіграш...
— Але ж, Роджере, куди ти був заподівся?!
— Поїхав у відрядження, а не «заподівся». Дороті з Джо в курсі.
— Щось я геть заплутався, Роджере. То ти в безпеці? Тебе ніхто не шантажує? Не змушує розказувати мені це по телефону?
— Та все в мене гаразд. Я здоровий, вільний і безстрашний.
— А як же твої погані передчуття?
— Нісенітниці! А тепер послухай, я ж добре поводився?
— Звісно, Роджере...
— То будь слухняним хлопчиком і дай мені поїхати. Подзвони Дороті і перекажи їй, що я повернуся за п'ять днів. Як вона
— Не знаю, Роджере, але забула. То що, побачимося за п'ять днів?
— П'ять днів. Клянуся.
Голос і справді звучав переможно і тепло. Це був добрий старий Роджер. Фортнум помахав головою.
— Роджере, — знову звернувся він до друга, — це був найскаженіший день у моєму житті. Ти ж не тікаєш від Дороті? Господи, мені-то можна сказати.
— Я її кохаю всім серцем. Тут уже прибув лейтенант Паркер із поліції Ридж-тауна, так що мушу йти. Бувай, Г'ю.
— Бу...
Але на лінії вже звучав розгніваний голос лейтенанта. Що собі думав Фортнум, коли втягнув їх у цю авантюру? Що взагалі відбувається? За кого він себе має? Хотів він урешті-решт чи не хотів, щоб його так званого друга заарештували?
— Не хотів, — видушив із себе десь посередині цієї тиради Фортнум і поклав слухавку, уявляючи, як у цю мить чужий голос оголошує «Посадку завершено!» і поїзд із страшенним гуркотінням рушає від перону станції за двісті миль на південь щохвилини темнішого вечора.