Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 20)
Фабіан тримав її проти світла, яке пробивалося крізь тьмяну шибку маленького вікна гримерки. Вона поглянула на Джона, і в її очах була помітна порожнеча. Рука чоловіка затремтіла, і разом із нею затрусилася маріонетка. Її вуста стулялися і розкривалися, стулялися і розкривалися, знову, знов і знов. Тиша.
Не ймучи собі віри, Фабіан підніс власну руку до рота. На його очі впала полуда. Він був схожий на людину, що загубилася на вулиці, намагаючись пригадати номер певного будинку, відшукати конкретне віконце зі своїм особливим освітленням. Він хитнувся в один бік, в інший, вибалушив очі на стіни, на Кровича, на ляльку, на вільну руку, покрутив перед собою пальцями, торкнувся шиї, роззявивши рота. Він слухав.
За багато миль звідти, в печері, на берег хлюпнула єдина морська хвиля і прошипіла пінними баранцями. Безгучно, не лопочучи крильми, пролетів мартин — не птаха, а сама тінь.
— Її вже немає. Її вже немає. Її не знайти. Вона втекла. Її не знайти. Не знайти. Пробую і пробую, а вона далеко втекла. Ви мені поможете? Ви поможете мені відшукати її? Ви поможете мені її знайти? Поможете знайти?
Рябушинська, як позбавлена кісток шматина, зісковзнула з млявої руки, перегнулася навпіл і безшумно впала на холодну підлогу. Очі її були заплющені, а вуста стулені.
Фабіан на неї і не глянув, коли Крович виводив його з кімнати.
Хлопці, вирощуйте велетенські гриби у підвалі![19]
Переклав Богдан Стасюк
Г'ю Фортнум прокинувся під звуки суботньої колотнечі і тепер лежав у ліжку із заплющеними очима, смакуючи все по черзі.
Унизу на сковорідці шкварчить грудинка, і Сінтія будить його не криками, а кулінарними витребеньками.
Через коридор Том і
А чий це-но голос в ранковому тремкому світлі вже ганить погоду, час і припливи? Пані Ґудбоді? Так. Саме ця велетка-християнка під шість футів заввишки, боса доглядачка вертограду, бабця-дієтодотримувальниця і вулична філософка.
Він підвівся, підняв ширму і подалі вихилився з вікна, аби краще розчути її крики:
— Ось вам!
— Доброї вам суботи, пані Ґудбоді!
Стара завмерла в хмарах отрути, якою вона поливала все навколо з велетенського розприскувача.
— Де там «доброї»! — обурилася вона у відповідь. — Тільки й ухоркаєшся з усіма цими паразитами!
— Хто в нас завівся
— Тут кругом вуха, того не хотілось би мені про це волати, — вона підозріло озирнулася навсібіч, — але що б ви сказали, якби я вам заявила, ніби стою на першому рубежі оборони проти летючих тарілок?
— Та, власне, нічого такого, — обізвався Фортнум. — Хоча будь-якої пори року без ракет між нашими світами не обійшлося б.
— Але ж вони
Чоловік пірнув назад у кімнату зі свіжого повітря, трохи розчарований подальшим розвитком подій здавалось би оптимістично розпочатого дня. Сердешна пані Ґудбоді. Раніше справжній оплот здорового глузду. А тепер? Невже це просто старість?
У двері подзвонили.
Він схопив свій халат і вже наполовину спустився сходами на перший поверх, коли почув голос:
— Спецдоставка. Фортнум?
У дверях Г'ю побачив Сінтію з бандеролькою в руках.
— Спецдоставка авіапоштою. Для твого сина.
Том багатоніжкою спустився по сходах.
— Ух-ти! Це ж має бути від «Новаторської оранжереї „Великий Байю“»!
— Чого б це я так радів через банальну посилку? — хмикнув Фортнум.
— Банальну?! — перезбуджений Том розірвав шпагат і паперову обгортку. — Ти взагалі читаєш матеріали на звороті «Популярної механіки»[20]? От
Усі поглянули всередину розпакованої бандерольки.
— Та хто ж це «вони»? — спитав Фортнум.
— «Диво-велетні гриби з „Лісової Галявини“» для підвального вирощування в домашніх умовах. Прибуток гарантовано!
— Ну, звісно, — гмикнув Фортнум. — Який же я дурний...
— Ось ці дрібні штучки? — примружилася Сінтія.
— «Нечувана швидкість росту, і вже за добу ви не повірите своїм очам, — по пам'яті цитував Том. — Посадіть їх у підвалі...»
Фортнум із дружиною перезирнулися.
— Що ж, — погодилася вона. — Краще вже це, ніж якісь там жаби чи зелені гадюки.
— Хто б сумнівався! — на бігу крикнув Том.
— Агов, Томе! — неголосно гукнув Фортнум.
Малий пригальмував на порозі підвалу.
— Наступного разу замовляй поштове відправлення четвертого класу. Теж доволі пристойне.
— Гадство, — погодився хлопець. — Певно, там хтось помилився і подумав, Що я з якоїсь багатої компанії. А то хто б інший міг собі замовити спецдоставку авіапоштою?
Грюкнули двері до підвалу.
Із замисленим виглядом Фортнум покрутив у руках шпагат і зрештою викинув його в сміттєве відро. Дорогою на кухню прочинив двері до підвалу і зазирнув усередину.
Том уже скоцюбився на колінах і маленькими садовими грабельками порпався у землі.
Поряд він почув тихеньке дихання дружини, яка теж заглядала в прохолодні сутінки внизу.
— Я сподіваюся, це справжні гриби. Не які-небудь же поганки?..
— Доброго тобі врожаю, землеробе! — розсміявся Фортнум.
Том зиркнув угору і помахав рукою.
У пречудовому гуморі Фортнум зачинив двері і, взявши попід руку дружину, прогулявся з нею до кухні.
Їдучи машиною до найближчого універмагу, побачив Роджера Вілліса, ротаріанця[21], як і сам Фортнум, учителя біології в старших класах місцевої школи, що енергійно махав йому рукою з тротуару.
Фортнум пригальмував, звернув до хідника і відчинив двері.
— Привіт, Роджере, тебе підкинути?
Вілліс не чекав повторного запрошення, а миттю застрибнув до салону і аж ляснув дверцятами за собою.
— Добре, що я тебе зустрів. Я вже кілька днів не можу наважитись і подзвонити тобі. З Божою поміччю побудеш моїм психіатром якісь п'ять хвилин, гаразд?
Зрушивши з місця, Фортнум певний час уважно й мовчки дивився на друга.
— З Божою поміччю побуду. Шквар!
— Давай так, ти веди собі, — почав був Вілліс, відкинувшись назад і вивчаючи свої нігті, — а я тобі щось розкажу. Зі світом коїться щось дивне.
— Мені здавалося, це його перманентний стан, — розсміявся Фортнум.
— Hi-ні-ні, я про інше... Відбувається щось таке химерне... невидиме, знаєш...
— Пані Ґудбоді, — промовив собі під носа Фортнум і зупинився.
— Пані Ґудбоді?
— Сьогодні вранці прочитала мені лекцію про летючі тарілки.
— Та ні, — Вілліс нервово закусив указівний палець. — Які там тарілки? По-моєму, ні краплинки не схоже. От скажи, наприклад, чим, на твою думку, є інтуїція?