Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 19)

Він повирізав і поналіплював у спеціальному блокноті всі газетні оголошення з її описами та благанням повернутися до нього. Він навіть винайняв приватного детектива. Серед людей пішов поголос. До нього на бесіду явилася поліція. Поповзли чутки.

Та вона зникла, ніби клаптик білого і напрочуд крихкого папіросного паперу, підхоплений вітром і закинутий бозна-куди. Досьє на дівчину відправили поштою до всіх найбільших міст, і на цьому в поліції все закінчилося. Проте не для Фабіана. Вона могла вмерти, вона могла просто переховуватися, але він знав, що де б вона не була, він отримає її назад.

Одного вечора він повернувся до себе додому, принісши за собою пітьму, впав на крісло і перш ніж усвідомив, що робить, уже розмовляв із Милим Вільямом. У цілковито чорній кімнаті.

— Вільяме, це вже кінець. Я не можу так далі!

І Вільям відповів:

— Боягуз! Боягуз! — лунало десь із порожнечі над його головою. — Ти же здатний здобути її, коли тобі справді цього закортить.

Милий Вільям пищав і торохкотів до нього вночі.

— Так, ти можеш! Думай! — наполягав він. — Вигадай спосіб. В тебе вийде. Відклади мене вбік. Замкни мене. Розпочни все спочатку.

— Розпочати все спочатку?

— Так, — прошепотів Милий Вільям, і в темряві заворушилася темрява. — Так. Купи дерева. Купи доброго нового дерева. Твердої деревини. Нової. Прекрасної. Свіжої. І різьби. Різьби повільно, різьби акуратно. Стругай обережно. Нехай маленькі ніздрі справді будуть маленькими. Тонкі чорні брови нехай високо вигинаються, а на щоках нехай будуть невеличкі ямочки. Різьби, різьби...

— Ні! Це дурниця. В мене нізащо не вийде!

— Ні, вийде. Вийде, вийде, вийде, вийде...

Голос затих, ніби брижі води на підземній річці. Цей потічок набряк і поглинув його. Голова впала на груди. Милий Вільям зітхнув. Вони обоє були наче два камені, які водоспад накрив своєю хвилею.

Наступного ранку Джон Фабіан придбав найтвердішої, найдобрішої деревини, яку тільки знайшов, приніс її додому, вклав на стіл, але торкнутися ніяк не наважувався. Він сидів і годинами на неї витріщався. Неможливо уявити, що з холодного цурпалка його руки та пам'ять зможуть відтворити щось тепле, податливе та знайоме. Хіба ж можна бодай приблизно передати дощ, чи літо, чи перші сніжинки на чистій шибці вікна глупої грудневої ночі? Ніхто не в змозі, ніхто, зловити сніжинку і не дати їй при цьому швидко розтанути в грубезних людських пальцях.

Та все ж далеко за північ, зітхаючи і шепочучи, Милий Вільям дав зрозуміти:

— Ні, вийде. В тебе вийде...

Отак усе розпочалося. Цілий місяць він різьбив руки, які з кожним днем перетворювалися на щось абсолютно природне та прекрасне, як мушлі під сонячним промінням. Іще місяць, і з'явився кістяк, ніби відбиток викопних решток, захованих у нетрях лісу, які він так шукав. Майбутня лялька, здавалося, вже бриніла життям і виходила такою тендітною, що можна було розгледіти окремі прожилки, наче в якомусь соковитому яблуці.

І весь цей час Милий Вільям пролежав укритий шаром пилу в своїй коробці, яка дуже швидко перетворювалася на справжнісіньку домовину. Милий Вільям крехтів, кидав слабкі саркастичні жарти під власне чхання, висловлював гірку критику або ж намагався щось підказувати, допомагати, але все одно помирав, танув. Невдовзі його ніхто не торкатиметься, його шкаралупа, в якій гудів і дмухав вітер, танула, немовбито на літньому сонці.

Тижні минали, Фабіан надавав новій маріонетці форми, зачищав її деревину та шліфував. Милий Вільям лежав у приголомшливій тиші все довше і довше, аж поки одного дня, коли Фабіан тримав ляльку у своїй руці, Милий Вільям, здається, поглянув на нього спантеличеним поглядом і видав передсмертний хрип із горла.

Так він і помер.

Тепер, коли Фабіан працював, десь глибоко в горлі затріпотів слабкий звук, який лунав і відлунював, і тихо промовляв, наче легіт у сухому листі. А потім він уперше взяв ляльку в руки по-особливому, і пам'ять спустилася його передпліччями і дісталася самісіньких пальців, а звідти потрапила в пустотілу деревину. Дрібні рученята ворухнулися, а сама лялька стала м'якою і податливою, її очі розплющилися і позирнули на чоловіка.

На якісь сантиметри розтулилися крихітні вуста, і вона вже була ладна заговорити, а він знав геть усі речі, про які вона йому оповідатиме. Він знав, що стане першим, другим і третім сказаним нею з його волі. Шепіт, шепіт, шепіт.

Малесенька голівонька плавно крутнулася в один бік, потім — в інший. Вуста знову були наполовину розтулені і тепер промовляли. І поки вони говорили, він нахилився до них поближче і відчув теплий подих — звісно ж, йому це не примарилося! — який долинав від її губ. Коли він дуже уважно прислухався до неї, притиснувши ляльку до голови, заплющивши очі, хіба ж йому не чулося тихе, плавне биття її серця?

Цілу хвилину Крович сидів у фотелі по тому, як Фабіан скінчив свою оповідь. Нарешті промовив:

— Зрозуміло. А ваша дружина?

— Алісія? Звичайно ж, вона — мій другий асистент. Дуже старалася і, нехай мені пробачить Бог, кохала мене. Зараз уже важко сказати, чому я вирішив одружитися з нею. Це було нечесно.

— А небіжчик? Окгем?

— Учора, коли ви мені показали труп у підвалі театру, я побачив його вперше.

— Фабіане, — проказав слідчий.

— Це правда!

— Фабіане!

— Правда, свята правда, чорти б її забрали! Присягаюся, це правда!

— Це правда. — Слабкий шепіт пролунав, ніби хвилька морська лизнула сірий пляж удосвіта. На піску вода лишала по собі ажурні плетива. Небо здавалося холодним і порожнім. Людей на березі не було. Сонце вже сіло, і шепіт знову повторив: — Правда.

Фабіан випростався у фотелі і вхопився тонкими руками за коліна. Його обличчя нібито скам'яніло. Крович помітив, що несвідомо повторює власні рухи минулого дня: зведений у сіру стелю погляд, наче над ним розпростерлося листопадове небо із самотнім птахом, який ширяв у далечині, сірий на тлі холодної сірості.

— Правда, — голос згасав. — Правда.

Крович підвівся і обережно подибав у дальній край гримерки, де лежала відкрита золота коробка, а в ній щось шепотіло, говорило, інколи зриваючись на сміх та співи. Він приніс золотий короб до Фабіана і зачекав, поки той не встромив живу руку в делікатну рукавичку, що ховалася в нутрощах маріонетки. Заждав, доки не здригнулися дрібні вуста і погляд ляльки не набув зосередженості. Все відбулося досить швидко.

— Перший лист прийшов місяць тому. — Ні.

— Перший лист прийшов місяць тому. — Ні! Ні!

— У листі було написано: «Рябушинська, народилася тисяча дев'ятсот чотирнадцятого, померла тисяча дев'ятсот тридцять четвертого. Відродилася тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого». Пан Окгем був жонглером і працював разом із Фабіаном та Милим Вільямом на одній сцені упродовж багатьох років у минулому. І він пригадав, що до появи маріонетки була жінка.

— Ні, це все неправда!

— Так, — не погодився голос.

У хвилини тиші падав сніг, і ці хвилини щоразу ставали все більш моторошними в гримерці. Губи у Фабіана тремтіли. Він витріщався на порожні стіни, наче шукаючи нових дверей, через які можна втекти. Він майже підвівся з крісла.

— Прошу...

— Окгем погрожував розповісти про нас усім на світі.

Крович помітив, як тремтить лялька, як тріпотять її вуста, бачив, як розширилися та завмерли зіниці у Фабіана, як конвульсивно він ковтнув слину і напружив горло, немовбито намагаючись зупинити шепіт.

— Я... я була в кімнаті, коли прийшов пан Окгем. Я лежала у коробці і слухала, і почула, і я знаю. — Голос її геть розтанув, потім знову набрав сили і правив далі: — Окгем погрожував порвати мене, геть-чисто спалити, якщо Джон не заплатить йому тисячу доларів. Потім щось раптово впало. Пролунав крик. Напевно, Окгем ударився головою об підлогу. Джон щось вигукнув і вилаявся. Потім він засопів, захекав і закрехтів.

— Нічого ти не чула! Ти глуха! Ти сліпа! Ти дерев'яна! — волав Фабіан.

— Але ж я чую! — відказала вона і раптом змовкла, ніби хтось запхав їй кулака в рот. Щелепа ляльки клацнула раз, клацнула два, три рази, і нарешті з вуст зірвалися слова: — Крехтіння припинилося. Я почула, як Джон потягнув Окгема вниз по сходах, кудись униз, в старі гримерки під театром, якими ніхто не користувався багато років. Униз, униз, униз, я чула, як їхні звуки зникають унизу...

Крович зробив крок назад, так ніби він ось тільки-но дивився кіно, а екран перед ним взяв і страшенно виріс. Тепер постаті на ньому його лякали і вганяли в страх: які ж вони велетенські, які ж вони неосяжні! Вони загрожували охопити його собою. Хтось ввімкнув звук, і ці постаті верещали.

Він бачив зуби Фабіана, гримасу в нього на обличчі, спостерігав, як чоловік шепоче щось і стискає кулаки. Очі він заплющив з усіх сил.

Тихий голос звучав так високо і слабко, що майже не відрізнявся від гулу порожнечі.

— Я не створена для такого життя. Такого життя. Нам нічого не лишається. Всі про це дізнаються. Дізнаються всі. Навіть коли ти вбив його, а я лежала минулої ночі і не могла заснути, я бачила сон. І зрозуміла, усвідомила. Ми обоє знали, усвідомлювали, що це наші останні дні, останні години. Я мирилася з твоїми слабкостями, з твоєю брехнею, проте я не можу жити з тим, що вбиває і завдає болю. Нам більше немає на що спиратися. Як можна існувати, знаючи про таке?..