Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 18)

— Агов, ану заждіть! — скрикнула Алісія Фабіан.

Крович махнув їй рукою, щоб жінка вгамувалася:

— Тихо там, сидіть собі удвох і не виступайте. Я ще не геть осліпнув. Коли антрепренер сидить на місці чоловіка і розраджує його дружину, то, я вам скажу... Саме те, як ви дивитеся на труну маріонетки, як ви затамовуєте подих, коли вона являється... Ви ж руки в кулаки стискаєте від усіх вимовлених нею слів! Чорт забирай, та вас можна читати як чистий аркуш паперу!

— Можна подумати, я ревную до якогось цурпалка!

— А хіба ні?

— Ні, звісно ж, ні!

— Алісіє, розповідати все не обов'язково, — ворухнувся Фабіан.

— Ні, нехай говорить!

Усі різко смикнулися і витріщилися на маленьку дерев'яну фігурку, чий рот іще не встиг закритися. Навіть сам Фабіан прикипів до ляльки поглядом, наче вона завдала йому підступного удару.

За якусь мить Алісія Фабіан заходилася розповідати.

— Сім років тому я вийшла заміж за Джона, бо він казав, що кохає мене, і тому що я також кохала. І його, і Рябушинську. Принаймні, спочатку. Проте згодом до мене дійшло, що все своє життя він присвячував тільки їй, натомість я була лише тінню, що кожного вечора чекала на нього у флігелі.

Щороку на її гардероб він витрачав по п'ятдесят тисяч доларів. Сотня тисяч пішла на її ляльковий будиночок, обставлений іграшковими меблями із золота, срібла та платини. Щовечора він вкладав її спати в атласному ліжку і розмовляв із нею. Спершу мені здавалося, то все насправді хитромудрий жарт, який мене неабияк тішив. Та коли моя роль звелася до послуг асистента у його власному шоу, мене почали ятрити непевні почуття ненависті і недовіри. Ні, вони стосувалися не маріонетки, бо хіба ж то насправді її провина? Я почала його потроху недолюблювати, а потім і взагалі ненавидіти по-справжньому. Адже це все його провина! Зрештою, він усім цим заправляв, а ця вся вигадливість і природний садизм корінилися в його стосунках із дерев'яною лялькою.

Ну, а коли я розревнувалася не на жарт, це вже стало здаватися непрохідною тупістю з мого боку! Хіба ж це не найкраща плата, яку він міг отримати, вдосконалюючи мистецтво черевомовлення? Я була справжнісінькою ідіоткою. Все здавалося таким дивним. Однак я не могла позбутися враження, що в Джона хтось вселився. Знаєте, це так як у питущих людях ніби живе якась ізголодніла тваринка, якій загрожує смерть.

Мене кидало від ненависті до жалю, від ревнощів до розуміння. Моя ненависть до нього могла зникати на тривалі періоди. До нього і до того, що в ньому жила Буші, адже вона була його кращою половиною, його доброю половиною, а ще чесною, милою. Вона була всім, чим він не дозволяв бути самому собі.

Алісія Фабіан затнулася, і весь підвал занурився в тишу.

— Розкажи про Даґласа, — прошепотів голос.

Пані Фабіан навіть не глянула на маріонетку. Пересиливши себе, вона, закінчила історію:

— Минали роки, тому, гадаю, цілком природно, що через нестачу любові та розуміння з боку Джона, я звернула свій погляд на... містера Даґласа.

— Тепер усе стає помалу на свої місця, — кивнув Крович. — Містер Окгем, справжній жебрак, у якого ніяк не закінчувалася чорна смуга в житті, приплентався сьогодні ввечері до театру, бо знав щось про вас та містера Даґласа. Ймовірно, він погрожував розповісти все містерові Фабіану, якби ви відмовилися йому заплатити. А отже, у вас був мотив позбутися його.

— Ваша версія ще дурніша за мою розповідь, — утомлено проказали пані Фабіан. — Я його не вбивала.

— Зате Даґлас міг. Потайки від вас.

— Навіщо вбивати людину? — здивувався щойно обвинувачений. — Джон усе знав про нас обох.

— Це правда, — підтвердив Фабіан і розсміявся.

Він перестав реготати, його рука, захована в тендітних, немов сніжинка, нутрощах ляльки, смикнулася, і її рот відкрився і закрився, відкрився і закрився. Він намагався змусити її розсміятися до пари із собою, проте жодного звуку з її вуст не зірвалося. Маріонетка тільки прошепотіла щось беззмістовне і зітхнула, поки Фабіан так напружено вглядався в її дрібне обличчя, що в нього на щоках аж піт проступив.

Наступного дня лейтенант Крович, блукаючи в темряві за лаштунками, натрапив на залізні сходи, замислено піднявся ними, розмірковуючи мало не над кожним своїм кроком, і таким чином потрапив до гримерок другого поверху. В одні з тонких дверей він постукав.

— Заходьте, — ніби звіддаля почувся голос Фабіана.

Слідчий зайшов, зачинив за собою двері і прикипів поглядом до чоловіка, котрий розвалився у кріслі перед дзеркалом.

— Мені треба вам дещо показати, — сказав Крович.

На його обличчі не було жодних емоцій. Він просто відкрив картонну теку і дістав глянцеву фотографію, яку поклав на гримерний столик.

Джон Фабіан звів брови, хутко зиркнув на Кровича і сперся на спинку крісла. Обережно потер пальцями перенісся і помасажував усе обличчя, ніби в нього боліла голова. Крович перегорнув світлину іншим боком і прочитав машинопис на зворотній стороні:

— «Ім'я: Уляна Рямонова. Сорок п'ять кілограмів. Очі блакитні. Волосся чорне. Форма обличчя овальна. Народилася у тисяча дев'ятсот чотирнадцятому році в місті Нью-Йорк. Зникла безвісті у тисяча дев'ятсот тридцять четвертому. Можливо, страждає на амнезію. Слов'янського (російського) походження»... І так далі.

Фабіан скривився.

Крович поклав перед ним фотографію і замислено промовив:

— Напевно, я ідіот, але відправився шукати фотографію маріонетки в поліцейський архів. Чули б ви, як реготав цілий відділок. Господи... але ж ось вона — Рябушинська. Не з пап'є-маше, не з дерева, не якась там лялька, а жінка із плоті і крові, що колись ходила по вулицях і... зникла безвісти. — Він не зводив погляду із Фабіана. — Напевно, звідси ви набралися цієї інформації?

— Це тут узагалі ні до чого, — ледве всміхнувся Фабіан. — Давним-давно я бачив обличчя цієї жінки. Воно мені припало до вподоби, тому свою маріонетку я зробив схожою на неї.

— Узагалі ні до чого, — Крович глибоко зітхнув і протер обличчя велетенським носовичком. — Фабіане, сьогодні вранці я перелопатив отакенний стос журналів «Біллборд». У номері за тисяча дев'ятсот тридцять четвертий рік мені трапилася цікавезна стаття про вистави, які давав другорядний театрик під назвою «Фабіан та Милий Вільям». Милим Вільямом звалася маріонетка, малий дерев'яний хлопчик. У театрику працювала дівчина-асистент на ім'я Уляна Рямонова. Фотографії у статті не знайшлося, але ж ім'я було реальним, і за нього можна зачепитися. Перевірка архівних даних і віднаходження цієї фотографії — справа техніки. А подібність між дерев'яною лялькою з одного боку та живою жінкою з іншого, м'яко кажучи, приголомшлива. Гадаю, Фабіане, варто вернутися до початку і ще раз переповісти цю історію.

— Вона була моїм асистентом. Це все. Я просто скористався нею як натурницею.

— І чого б мені ото впрівавти тут через вас? — Гнув своє слідчий. — Невже я схожий на блазня? Думаєте, я не здатний помітити закохану особу? Я ж бачив, як ви поводитеся з маріонеткою, як ви до неї говорите, яку реакцію ви зображаєте. Ви по-справжньому кохаєте ляльку, бо свого часу до смерті кохали її прототип. Мені досить багато років, щоб це зрозуміти. Хай вам грець, Фабіане, годі вже крутити!

Черевомовець підняв бліді тендітні руки, покрутив їх перед очима і дав їм мляво впасти.

— Ваша взяла. У тридцять четвертому році я справді виступав під вивіскою «Фабіан та Милий Вільям», маріонеткою малого хлопця з носиком-картоплиною, якого вирізьбив давним-давно. Я жив у Лос-Анджелесі, коли одного дня під сценою з'явилася та дівчина. Десять років вона стежила за моїми виступами. Була безробітною і сподівалася, що я найму її асистентом...

Він пригадав її в напівтьмі провулка за театром, пригадав, якою вражаючою йому здалася її свіжа врода та завзяття, з яким вона хотіла працювати на нього. Згадав, як тихо падав прохолодний дощ, укриваючи дрібними крапельками її волосся, танучи в теплій темряві та осідаючи намистинами на білій, порцеляновій руці, яка щільно стискала комір пальта навколо шиї.

Він бачив, як у споночілому провулку ворушилися її вуста, чув її голос, що, здавалося, лунав із паралельної звукової доріжки і промовляв до нього разом із осіннім вітром, і пригадав, як раптом, не відповівши ані «так», ані «ні», ані навіть «можливо», він уже уявляв її поруч із собою на сцені у сліпучому світлі рампи, і вже за два місяці Фабіан, котрий зроду-віку не втомлювався пишатись власним цинізмом та невірою, линув за нею на край світу, занурюючись у темну безодню.

Почалися сварки і трохи більше ніж сварки — речам вимовленим та речам скоєним бракувало здорового глузду, сенсу та щирості. Вона врешті-решт відмежувалася від нього, через що Фабіан шаленів та впадав в істерію. Одного разу в нападі ревнощів він спалив цілий її гардероб. Вона це сприйняла спокійно, зате він іншого вечора влаштував їй скандал тижня, обвинуватив її в жахливій невірності, кричав на неї, хапав її, бив по обличчю, задирався до неї і нарешті виштовхав за двері, грюкнувши їй ними в обличчя!

Тієї ночі вона зникла.

Коли наступного дня він не зміг її ніде знайти і зрозумів, що дівчина щезла насправді, йому здалося, він опинився в епіцентрі гігантського вибуху. Світ розпластався ниць під його ударом, і відлуння його бриніло ще опівночі і о четвертій ранку, і вдосвіта, і коли він встав, змучений від безсоння, його приголомшило шипіння кави у турці, чиркання сірників, потріскування прикуреної сигарети, шкрябання бритви по щетині, коли він намагався поголитися, і навіть власне криве відображення в люстерку, від якого аж нудило.