Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 17)

— І дужий, — промовив батько. — Вчора вночі самотужки вибрався з пасків. Правда ж, Чарлзе?

— Справді? — перепитав хлопчина.

— Правда! Але ж як?

— Ой, — відмахнувся він. — Тю, то було давно і неправда.

— То було давно і неправда!

Вони всі дружно посміялися, і поки вони реготіли, тихий хлопець став босою ногою на тротуар і просто торкнувся, провів нею по мурашках, які метушилися на доріжці. Поки батьки теревенили з лікарем, він потайки, із осяяним поглядом, стежив, як завмерли та попадали на цементі комашини. Він відчув, як вони похололи.

— Прощавайте!

Махаючи їм рукою, лікар поїхав собі геть. Хлопець рушив першим. Ідучи, — він вглядався в ту сторону, де виднілося місто, і став мугикати собі під носа стареньку пісеньку «Шкільні дні»[17].

— Добре, що з ним знову все гаразд, — проказав батько.

— Тільки послухай, як він поривається в школу!

Хлопець тихо розвернувся і обійняв обох батьків зі страшенною силою. Кожного поцілував по кілька разів.

А потім, не промовивши жодного слова, поскакав до себе нагору.

У вітальні, перш ніж інші зайшли, він хутенько відчинив клітку з птахами, пропхнув руку всередину і один раз погладив канарку.

Потім замкнув дверцята, відійшов і зачекав.

Так померла Рябушинська[18]

^{Переклав Богдан Стасюк}

Холодний, мов камінь, труп чоловіка лежав у льодяному цементному мішку сутеренів. Повітря бриніло невидимим дощем, і люди зібралися подивитись на небіжчика, геть ніби на якомусь порожньому пляжі, куди це тіло вранці вихлюпнули морські хвилі. Сила земного тяжіння наче вв'язувалася в цій єдиній підвальній кімнаті у якийсь фокус, до якого линули тепер всі погляди присутніх. Під її дією опускалися кутики вуст і випаровувалося життя із миршавих щік. Безвільно звисали руки, а ноги ледве пересувалися, немовбито рухались і справді під водою.

Загукав голос, але його ніхто не слухав.

Він загукав іще раз, і тільки через тривалий час люди озирнулися і глянули на певну мить у небо. Листопадове взмор'я, і це над ними в сірому досвітку квилить мартин. Сумно так квилить, ніби прямує у вирій, тікаючи від навали сталевої зими. То був голос океану з-над берегу, настільки далекий, що здавався не більш ніж шепотінням піску і відлунням вітру в мушлі.

Люди в підвалі перевели погляди на стіл і золоту, не більш як шістдесятисантиметрову коробку із написом «РЯБУШИНСЬКА», що лежала на ньому. Із-під віка цієї крихітної труни втретє і рішуче залунав голос, і на неї витріщилися всі люди, як не рахувати небіжчика, що й досі не зважав на тихий заклик.

— Випустіть мене, випустіть мене. Будь ласка, хто-небудь, випустіть же мене.

І нарешті містер Фабіан, черевомовець, нахилився над золотою коробкою і прошепотів до неї:

— Ні, Буші, це серйозна справа. Трохи пізніше. Будь ясочкою і поводься тихо. — Він заплющив очі і спробував хіхікнути.

Але голос із-під віка промовив:

— Прошу, не смійся. Після всього, що сталося, ти мав би подобрішати.

Слідчий лейтенант Крович торкнувся руки Фабіана.

— Якщо ви не заперечуєте, то вашу виставу ми переглянемо пізніше. Давайте спершу розберемося з ось цим. — Він зиркнув на жінку зі складаним стільцем: — Місис Фабіан, — а потім кивнув молодику поруч із нею: — Містере Даґлас, ви агент і антрепренер містера Фабіана?

Хлопець ствердно відповів. Крович перевів погляд на обличчя чоловіка, що лежав долі.

— Фабіане, місис Фабіан, містере Даґлас, ви всі стверджуєте, що не знаєте чоловіка, якого тут убили минулого вечора, і ніколи раніше не чули імені Окгем. Але ж раніше Окгем заявив помічнику режисера, що знайомий із Фабіаном і мусив з ним зустрітися, аби розповісти щось життєво важливе.

Із коробки знову тихо залунав голос.

— Хай вам чорт, Фабіане!

Голос із-під віка розреготівся. Склалося враження, ніби десь удалині глухо бив набат.

— Не зважайте на неї, лейтенанте.

— На неї? Чи на вас, Фабіане?! Що це в біса таке? Покиньте це роздвоєння!

— Тепер, після сьогоднішньої ночі, — тихо мовив голос, — нам цього роздвоєння не минути.

— Дайте мені ключа, — простягнув руку Крович.

У тиші клацнув маленький замок, зарипіли мініатюрні завіси, і віко впало на стільницю.

— Дякую, — сказала Рябушинська.

Крович завмер над коробкою, розглядаючи Рябушинську в її труні і не вірячи власним очам.

Її обличчя було білим, вирізьбленим із мармуру або найбілішого дерева, яке йому будь-коли траплялося на віку. Його навіть могли вирізати зі снігу. Шия, на якій трималася голова, також біла, здавалася тендітною, немов порцелянова чашка, що крізь неї прозирає сонце. Руки її тонкі, ніби виготовлені зі слонової кістки, мали крихітні нігтики, а на подушечках пальців видніли дрібні лінії візерунків.

Вона вся здавалася білокам'яною, і світло сочилося крізь її каміння та з її темних очей, у глибині яких палав підсинюватий вогник кольору стиглої шовковиці. Кровичу на думку сплив образ склянки молока чи навіть кришталевого кухля з вершками. Чорні тонкі дуги брів і щоки з ямочками, на скронях проступали слабкі рожеві венки, а над переніссям можна було розгледіти тьмяну синю жилку між ясних очей.

Вуста були наполовину розтуленими і виглядали ледве зволоженими. Ніздрі могли похвалитися ідеальними вишинами, власне так само, як і вуха. Справжнє чорне волосся хтось розчесав на проділ і відкинув назад — можна було розгледіти кожне її пасмо. Чорна сукня, підібрана в тон волоссю, відкривала плечі, також різьблені з дерева і білі, немов камінь, що довго пролежав на сонці. Вона була прекрасна. Крович відкрив рота, але так нічого і не сказав.

Фабіан дістав Рябушинську з коробки.

— Моя прекрасна панна, — промовив він. — Її вирізьблено з найрідкісніших ґатунків заморської деревини. Вона являлася в Парижі, Римі та Стамбулі. Всі на світі люблять її та мають за справжню людину, якусь таку неймовірно витончену карлицю. Ніхто й думати ніколи не хотів, що вона колись могла рости собі серед лісів, віддалених від міст і телепнюватого населення.

Алісія, дружина Фабіана, спостерігала за чоловіком, прикипівши поглядом до його вуст. Вона геть не кліпала очима, поки той вів неквапливу мову про ляльку в своїх руках. Фабіан платив тим самим — приділяв увагу тільки іграшці; підвал із людьми поглинув усюдисущий туман.

Урешті-решт дрібна фігурка ворухнулася:

— Прошу, помовч! Ти ж знаєш, Алісії не до вподоби, коли ти говориш про мене.

— Алісія ніколи цього не любила.

— Ц-с-с! Помовч! — скрикнула Рябушинська. — Не тут і не зараз. — А потім, повернувшись до Кровича, спитала, розтуливши свої крихітні губки:

— Як це все сталося? Пане Окгем, чуєте мене? Я до вас звертаюся.

— Буші, тобі краще зараз поспати.

— Але я не хочу, — заперечила лялька. — У мене стільки ж прав почути про все і розповісти, бо я така ж частинка цього вбивства, як Алісія чи... чи навіть містер Даґлас!

— От тільки втягувати мене в свої справи не треба, ти... — Антрепренер виплюнув сигарету на підлогу і поглянув на Рябушинську так, як ніби вона раптом виросла під стелю і дихала на нього тепер звисока.

— Я просто хочу, щоб усі почули правду, — Рябушинська обвела поглядом присутніх у кімнаті. — Якщо я буду замкнена в своїй труні, то істини ніхто не дізнається, адже Джон — просто невиправний брехун, і за ним треба добре пильнувати, правда, Джоне?

— Так, — погодився він, заплющивши очі. — Мабуть, правда.

— Джон обожнює мене і любить сильніше за будь-яку іншу жінку на світі. А я віддячую йому тим самим і намагаюся збагнути криві стежинки плину його думок.

— Та хай же вам грець! — Крович грюкнув по стільниці кулаком. — Хай вам грець, Фабіане!

— Я нічого не можу вдіяти, — відказав він.

— Але ж вона...

— Знаю-знаю, що ви скажете, — тихо правив далі Фабіан, дивлячись на детектива. — Її голос — це я, правда ж? Ні і ще раз ні. Не я її голос. Це інше. Навіть не знаю, як вам пояснити. Може, він тут, — він торкнувся своїх грудей, а потім голови, — а може, і тут.

Вона швидко ховається. Інколи я нічого не можу вдіяти. Інколи вона — це тільки вона, і поготів. Інколи вона наказує мені, що робити, і я мушу коритися їй. Вона стоїть на варті, вона ганить мене, вона щира, коли я кривлю душею, добра, коли я грішний та лихіший від усіх на світі. Вона живе окремішнім життям. Вона звела цілий мур у мене в голові і тепер мешкає в його тіні, нехтуючи мною, коли я намагаюся видобути з неї негодящі слова, і співпрацюючи зі мною, коли я говорю все так, як треба, і представляю правильну пантоміму. — Фабіан зітхнув: — Тому, якщо ви маєте намір продовжувати, боюся, Буші повинна залишатися з нами. Якщо ми замкнемо її в коробці, нічого путнього із цього не вийде.

Цілу хвилину лейтенант Крович просидів мовчки і нарешті зважився:

— Гаразд. Нехай лишається. Але бачить Бог, до вечора я так натомлюся, що навіть не зможу допитувати ляльку черевомовця.

— Отже, небіжчика ми не знаємо. Так, пане Даґлас? — Крович розмотав нову сигару, прикурив її і пахкнув димом.

— Його обличчя здається заледве знайомим. Може, якийсь актор?

— Годі вже брехати, як гадаєте? — вилаявся Крович. — Подивіться на черевики Окгема, на його одяг. Хіба не очевидно, що він прийшов сюди жебрати, позичити грошей чи навіть їх украсти. Можна я вас щось запитаю, Даґласе? Ви кохаєте місис Фабіан?