Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 55)

— Я просто попередив. — Клоун знизав плечима. — Ідіть за нами.

— Я б за тобою і з корабля, який тоне, не пішла, — відрубала Меліна. Вона саме допомагала сліпим братам, яких досі трясло, зіп’ястися на ноги.

— Тоді лишайся, — погодився клоун. — А всі, хто не хоче тонути разом із кораблем, ідіть за нами.

Поранені лежали в різнокаліберних ліжках в імпровізованій лікарняній палаті. Наглядала за ними медсестра з опуклим скляним оком. Пацієнтів (якщо їх можна так назвати) було троє — чоловік і дві жінки. Чоловік лежав на боці у напівкататонічному стані, щось шепотів і пускав слину. Одна з жінок порожніми очима дивилась у стелю, а друга неспокійно ворушилася під ковдрою і тихо стогнала в лабетах якогось кошмарного сну. Дехто з дітей зупинився у дверях, подалі, на випадок, якщо те, від чого страждали ці люди, було заразним.

— Як вони сьогодні? — спитав складаний чоловік у медсестри.

— Стало гірше, — відповіла вона, шумно сновигаючи від ліжка до ліжка. — Весь час колю їм снодійне. Без нього вони просто кричать.

Помітних ран у них не було. Закривавлених бинтів, гіпсу на руках і ногах чи мисок, по вінця наповнених червонуватою рідиною, біля ліжок теж не спостерігалося. Кімната більше нагадувала палату, куди відселили зайвих пацієнтів із психіатричного відділення, ніж хірургічну.

— Що з ними таке? — спитав я. — Їх поранили під час набігу?

— Ні, їх сюди пані Королик привела, — відповіла медсестра. — Вона знайшла їх, покинутих, у лікарні, яку витвори переробили на якусь медичну лабораторію. Цих нещасних створінь використовували як морських свинок у невимовно жахливих експериментах. Перед вами результат.

— Ми знайшли їхні старі медичні картки, — сказав клоун. — Витвори викрали їх багато років тому. Їх давно вважали мертвими.

Зі стіни біля ліжка чоловіка медсестра зняла теку-планшет.

— Цей хлопець, Бентерет, він начебто має володіти сотнею іноземних мов, але тепер може сказати лише одне слово — і промовляє його знову і знову.

Я підійшов ближче й подивився на його губи. «Клич, клич, клич, — губами вимовляв він. — Клич, клич, клич».

Маячня. Його позбавили розуму.

— А оця, — медсестра вказала планшетом на дівчину, що стогнала. — У її картці написано, що вона вміє літати, але я ні разу не бачила, щоб вона бодай на дюйм з цього ліжка піднялася. Стосовно другої, то вона повинна бути невидимою. Але її видно, як у божий день.

— Їх піддавали тортурам? — спитала Емма.

— Очевидно. Їх замучили до божевілля! — відказав клоун. — Їх мучили, поки вони не забули, як бути дивними!

— Хоч цілий день піддавайте мене тортурам, — мовив Мілард, — але я не зможу забути, як бути невидимим.

— Покажи їм шрами, — сказав клоун медсестрі.

Сестра підійшла до нерухомої жінки й відкинула її ковдру. На животі, на шиї та під підборіддям було видно тонкі червоні шрами, приблизно з цигарку завдовжки.

— Навряд чи це можна назвати доказом тортур, — похитав головою Мілард.

— А як це можна назвати? — сердито відгукнулася жінка.

— Інші шрами є чи це все? — проігнорувавши запитання, уточнив Мілард.

— Аж ніяк. — Медсестра відкинула ковдру і продемонструвала ноги жінки, вказуючи на шрами — під коліном, на внутрішньому боці стегна і на підошві.

Мілард схилився, щоб оглянути підошву.

— Дивне місце для шраму, вам не здається?

— Міле, до чого ти хилиш? — нетерпляче спитала Емма.

— Цить, — сказав Єнох. — Нехай пограється в Шерлока, якщо хоче. Мені в кайф за ним спостерігати.

— Може, ми його поріжемо в десятьох місцях? — запропонував клоун. — Тоді побачимо, чи вважатиме він це тортурами!

Мілард перетнув кімнату і підійшов до ліжка чоловіка, який весь час щось шепотів. На підошві голої ноги в нього був шрам, ідентичний до того, який ми бачили в нерухомої жінки.

Медсестра жестом показала на жінку, що корчилася під ковдрою.

— У неї теж такий є, якщо вам цікаво.

— Годі вже, — сказав складаний чоловік. — Якщо це не тортури, то що тоді?

— Досліди, — відповів Мілард. — Ці надрізи зроблено з хірургічною точністю. Вони не призначені для того, щоб завдати болю. Може, їх навіть робили під анестезією. Витвори щось шукали.

— І що ж це? — спитала Емма, хоча відповіді, схоже, боялася.

— Є старе прислів’я про підошву дивного, — сказав Мілард. — Хто-небудь з вас його пам’ятає?

Нагадав Горацій:

— «Підошва дивного — це двері до його душі». Але це дітям кажуть, щоб взувалися, коли біжать гратися надвір.

— Може, й так, а може, й ні, — сказав Мілард.

— Не сміши! Ти думаєш, вони шукають…

— Їхні душі. І вони їх знайшли.

Клоун розреготався.

— Та це дурня. Думаєте, з них вийняли другі душі, лише тому, що вони втратили свої здібності?

— Частково. Ми знаємо, що витвори вже багато років цікавляться другою душею.

І тут я пригадав нашу з Мілардом розмову в поїзді.

— Але ти сам мені казав, що дивна душа — це те, що дозволяє нам заходити в контури. Тож якщо в цих людей немає душ, як вони опинилися тут?

— Ну, насправді вони не зовсім тут, чи не так? — відповів Мілард. — Я маю на увазі, що їхні свідомості деінде.

— Ти хапаєшся за соломинку, — втрутилася Емма. — Міларде, мені здається, ти перегнув палицю.

— Потерпіть ще трошки, — попросив Мілард, схвильовано міряючи кроками палату. — Ви, мабуть, не чули про випадок, коли нормальний зайшов у контур?

— Ні, бо всі знають, що це неможливо, — сказав Єнох.

— Майже неможливо, — уточнив Мілард. — Це нелегко й нічого приємного в цьому нема. Але це зробили. Одного разу. Той протизаконний дослід виконав рідний брат пані Сапсан. Здається, ще до того, як збожеволів і зібрав свій гурт розкольників, які згодом мали стати витворами.

— Тоді чому я ніколи про це не чув? — спитав Єнох.

— Бо то був скандальний експеримент, його результати негайно приховали, щоб ніхто не намагався відтворити. Хай там як, насправді провести нормального в контур можна, але тільки силоміць і на це здатна лише людина, наділена силою імбрини. Другої душі в нормальних нема, осягнути притаманні часовому контуру парадокси вони не можуть, тож їхній мозок не витримує і стає кашею. Щойно вони заходять у контур, то перетворюються на овочі: впадають у кататонічний ступор і пускають слину. Власне, це ми й бачимо на прикладі цих нещасних людей.

Поки всі перетравлювали те, що сказав Мілард, панувала тиша. Потім Емма затулила рота долонею і тихо промовила:

— От дідько. Він каже правду.

— Що ж. Тоді все набагато гірше, ніж ми думали, — підсумував клоун.

Мені здалося, що з кімнати вийшло все повітря.

— Я не до кінця розумію, — сказав Горацій.

— Він каже, що потвори вкрали їхні душі! — закричала Оливка, зі слізьми на очах побігла до Бронвін і заховала личко в складках її пальта.

— Ці дивні не втратили своїх здібностей, — зауважив Мілард. — У них їх украли, витягли разом із душами, котрі потім згодували порожнякам. Це дозволило порожнякам вийти на такий рівень розвитку, щоб заходити в контури, дало змогу здійснити останню атаку на царство дивних — і витвори змогли викрасти ще більше дивних, витягти з них душі, за допомогою яких еволюціонували інші порожняки, і так знову і знову. Лихий цикл.

— Тоді їм не тільки імбрини потрібні, — сказала Емма. — Ми теж… і наші душі.

Г’ю підійшов до краю ліжка чоловіка, що шепотів. Остання бджола сердито дзижчала довкола його голови.

— Усі ті дивні діти, яких вони викрадали всі ці роки… от що вони з ними робили? Я думав, вони ставали їжею для порожняків. Але це… це в мільярди разів гірше.