Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 56)

— А хто сказав, що вони не збираються й з імбрин душі витягати? — висловив здогад Єнох.

Це вселило в нас ще більший жах. Клоун повернувся до Горація і сказав:

— Ну що, хлопче, як там твій оптимістичний сценарій поживає?

— Не дражніть. Я кусаюсь, — попередив Горацій.

— Вийдіть усі! — звеліла медсестра. — З душами чи без, ці люди хворі. Тут не місце для гризні.

Ми понуро потяглися в коридор.

— Ну добре, ви показали нам шоу жахіть, — сказала Емма, — і ми слухняно злякалися. А тепер скажіть, чого ви хочете.

— Усе просто, — відповів складаний. — Ми хочемо, щоб ви лишилися і воювали з нами.

— Ми просто вирішили показати вам, що вчинити так у ваших інтересах, — додав клоун і поплескав Міларда по спині. — Але ваш друзяка зробив усе за нас, ми б так добре не змогли.

— Залишитися тут і воювати за що? — спитав Єнох. — Імбрин у Лондоні немає — пані Королик сказала.

— Забудьте про Лондон! Із Лондоном покінчено, — відмахнувся клоун. — Тутешній бій уже позаду. Ми програли. Коли Королик врятує всіх дивних, яких зможе витягти з цих зруйнованих контурів, ми зберемо манатки і вйо — до інших земель, інших контурів. Там ще можуть бути вцілілі, такі дивні, як ми, і до того часу триватиме бій.

— Ми зберемо армію, — сказав складаний. — Справжню.

— Що стосується імбрин та місця їх перебування, то це не проблема, — додав клоун. — Зловимо витвора і тортурами виб’ємо з нього інформацію. Змусимо показати місце на Мапі днів.

— У вас є Мапа днів? — здивувався Мілард.

— Аж дві. Унизу, щоб ви знали, є архів дивних.

— Це справді добра новина. — У голосі Міларда забриніли нотки радості.

— Зловити витвора… — задумливо промовила Емма. — Легше сказати, ніж зробити. Плюс вони брешуть. Брехня — це їхній коник.

— Тоді зловимо двох і порівняємо їхню брехню, — відказав клоун. — Дуже скоро вони прийдуть сюди рознюхувати. Тому наступного разу, коли побачимо витвора — хап! Упіймаємо його.

— Нема потреби чекати, — сказав Єнох. — Пані Королик сказала, що в цій будівлі є витвори. Хіба ні?

— Так, — кивнув клоун. — Але вони заморожені. Стопроцентні покійники.

— Це не значить, що їх не можна допитати. — І Єнох зловісно посміхнувся.

Клоун подивився на складаного.

— Ці чудики починають мені подобатись.

— То ви з нами? — спитав складаний. — Залишитесь і воюватимете?

— Я цього не казала, — відповіла Емма. — Дайте нам хвилину на обговорення.

— Що там обговорювати? — здивувався клоун.

— Авжеж, не поспішайте. — І складаний потяг клоуна в коридор. — Ходімо, я зроблю кави.

— Ну, добре, — неохоче протягнув клоун.

Ми збилися в купку, як робили це багато разів, відколи почалися наші неприємності. Тільки цього разу замість кричати одне на одного ми дисципліновано говорили по черзі. Серйозність становища змусила нас самих сприймати все значно урочистіше.

— Я думаю, нам треба воювати, — сказав Г’ю. — Тепер, коли ми знаємо, що витвори роблять із такими, як ми, я не зможу спокійно жити, якщо ми повернемося до колишнього життя і вдаватимемо, що нічого не сталося. Єдиний почесний вихід — воювати.

— У тому, щоб вижити, теж є честь, — заперечив Мілард. — Наш вид пережив двадцяте століття завдяки тому, що ховався, а не воював. То, може, нам потрібен ліпший сховок.

А Бронвін повернулася до Емми.

— Я хочу знати, що ти думаєш.

— Так, і я хочу знати, що думає Емма, — підтакнула Оливка.

— І я, — сказав Єнох, чим немало мене здивував.

Емма глибоко вдихнула повітря.

— Мені страшенно шкода інших імбрин. Те, що з ними зробили, — це злочин. І майбутнє нашого виду може залежати від їх порятунку. Але в кінцевому підсумку я не мушу бути відданою іншим імбринам чи іншим дивним дітям. Я віддана жінці, якій завдячую життям, — пані Сапсан і лише пані Сапсан. — Вона трохи помовчала і кивнула, неначе перевіряла та підтверджувала розумність власних слів. А тоді продовжила: — А коли, як на те пташа воля, вона знову стане собою, я зроблю все, чого вона від мене вимагатиме. Скаже битися — я битимусь. Скаже сховатися в якомусь контурі — я погоджуся. Так чи інакше, моє кредо незмінне: пані Сапсан знає краще.

Інші замислились. Першим озвався Мілард:

— Дуже мудро сказано, міс Блум.

— Пані Сапсан знає краще! — зраділа Оливка.

— Пані Сапсан знає краще! — луною повторив Г’ю.

— А мені байдуже, що скаже пані Сапсан, — промовив Горацій. — Я битимуся.

Єнох здавлено реготнув.

— Ти?

— Усі вважають мене боягузом. Це мій шанс довести, що це не так.

— Не марнуй свого життя через те, що хтось пожартував на твою адресу, — порадив йому Г’ю. — Та й кому яка різниця, що там хто про тебе думає?

— Річ не лише в цьому, — заперечив Горацій. — Пригадуєте видіння, яке в мене було на Кернгольмі? Я мигцем побачив, де тримають імбрин. На карті показати не можу, але впевнений в одному — я впізнаю це місце, коли побачу. — Він постукав по лобі вказівним пальцем. — Те, що в мене тут, може врятувати тих хлопців і дівчат від купи неприємностей. А ще імбрин врятувати.

— Якщо хтось піде воювати, а хтось залишиться, — сказала Бронвін, — то я захищатиму тих, хто залишиться. Захист завжди був моїм покликанням.

— Джейкобе, а як щодо тебе? — повернувшись, спитав Г’ю. І в мене миттю пересохло в горлі.

— Ага, — сказав Єнох. — Як щодо тебе?

— Ну, — почав я. — Я…

— Ходімо прогуляємось. — Емма взяла мене під руку. — Нам з тобою треба побалакати.

Ми повільно зійшли донизу сходами, не обмінявшись ні словом, аж поки опинилися біля вигину крижаної стіни, там, де Альтея заморозила вхід у тунель. Ми посідали поряд і довго вдивлялися в лід, в обриси фігур, що потрапили в його пастку, розмиті й непевні у світлі дня, що згасав, підвішені, наче давні яйця в блакитному бурштині. Ми сиділи, і з тиші, яка громадилася між нами, я відчував, що розмова буде нелегкою. Ніхто з нас не хотів її починати.

Врешті-решт Емма спитала:

— Ну?

— Я так само, як інші. Хочу знати, що ти думаєш.

Емма розсміялася — так сміються з чогось недоречного, а не смішного.

— Я не до кінця в цьому впевнена.

Вона мала рацію, але я легенько підштовхнув її ліктем, щоб говорила далі.

— Кажи.

Емма поклала руку мені на коліно, та одразу ж і прийняла. Неспокійно поворухнулася. У мене все стислося в грудях.

— Я думаю, тобі треба повертатися додому, — зрештою сказала вона.

Я кліпнув очима. Знадобилася хвилина, щоб переконати себе в тому, що вона справді вимовила ці слова.

— Не розумію, — промимрив я.

— Ти сам сказав, що тебе сюди відправили не просто так, — випалила вона, уважно вдивляючись у свою спідницю. — Причиною був порятунок пані Сапсан. Тепер схоже на те, що її можна врятувати. Якщо ти й був перед нею в боргу, то ти його сплатив. Ти навіть не уявляєш, як ти нам допоміг. А тепер тобі час повертатися додому. — Її слова пливли швидкісним потоком, неначе вона довго й болісно їх виношувала і позбувалася тепер з величезним полегшенням.