Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 57)

— Мій дім тут, — відказав я.

— Ні, не тут. — Вона подивилася мені у вічі. — Джейкобе, царство дивних вимирає. Це втрачена мрія. І навіть якщо якимось дивом ми об’єднаємося проти зіпсованих, візьмемося до зброї й переможемо, то від нас лишиться тільки тінь нас колишніх. Безладні уламки. У тебе є дім, не зруйнований, і батьки, живі, які по-своєму люблять тебе.

— Я ж казав тобі. Я всього цього не хочу. Я вибрав те, що тут.

— Ти дав обіцянку і виконав її. А тепер усе скінчено, і тобі час додому.

— Годі це повторювати! — закричав я. — Чому ти мене відштовхуєш?

— Бо в тебе є справжня домівка і справжня сім’я. І якщо ти думаєш, що будь-хто з нас вибрав би натомість цей світ, не віддав би вже давно і контури, і довголіття, і свою незвичайну силу за один ковток того, що є в тебе… тоді ти справді живеш у вигаданому світі. Мені дуже погано стає, коли думаю, що ти можеш відкинути це все — і заради чого?

— Заради тебе, дурненька! Я кохаю тебе!

Я повірити не міг, що це сказав. Та й Емма теж. У неї відвисла щелепа.

— Ні. — Вона хитала головою, наче так могла стерти мої слова. — Ні, це нічим не допоможе.

— Але це правда! — вигукнув я. — Думаєш, чому я залишився, а не пішов додому? Не через діда і не через якесь дурне почуття обов’язку… ну, не зовсім через нього… не тому, що я ненавидів батьків і не любив свого дому і все те хороше, що в нас було. Я залишився через тебе!

Емма якусь мить мовчала, кивала головою, а потім відвела погляд і запустила пальці собі у волосся, відкривши пасмо білої бетонної пилюки, яка зненацька зробила її старшою.

— Це я винна, — мовила зрештою вона. — Не треба було тебе цілувати. Мабуть, я змусила тебе повірити в те, чого насправді не було.

Мене це так різонуло, що я мимоволі відсахнувся, наче хотів себе захистити.

— Не кажи такого мені, якщо це не серйозно. Нехай у мене й невеликий досвід стосунків, але не треба ставитися до мене, як до якогось жалюгідного лузера, безсилого перед красивою дівчиною. Ти не змусила мене залишитися. Я залишився, бо схотів… а ще тому, що мої почуття до тебе так само реальні, як і все, що я відчував у житті. — Ці мої слова ненадовго зависли в повітрі, бо я хотів відчути їхню справжність. — Ти теж це відчуваєш. Я знаю, що відчуваєш.

— Пробач, — мовила Емма. — Пробач, це було жорстоко, не треба було мені такого казати. — На очі їй навернулися сльози, і вона стерла їх рукою. Вона щосили намагалася бути кам’яною, але фасад не витримував і розпадався на шматки. — Твоя правда. Ти мені дуже дорогий. І саме тому я не можу дозволити тобі занапастити своє життя.

— Я не занапащу його!

— Чорт забирай, Джейкобе, ще й як занапастиш! — Емма була обурена і ненароком запалила вогонь у руці (котру вже, на щастя, прибрала з мого коліна). Тож плеснула в долоні, загасила полум’я і підвелася. Показуючи на лід, сказала: — Бачиш рослину в горщику на столі?

Я бачив. Кивнув.

— Зараз вона зелена, бо її заморозили. Але всередині вона мертва. Щойно той лід розтане, рослина побуріє і перетвориться на місиво. — Вона подивилася мені просто у вічі. — Я мов та рослина.

— Неправда, — сказав я. — Ти… ідеальна.

На Емминому обличчі з’явився напружений вираз вимушеної терплячості, наче вона пояснювала щось тупоголовій дитині. Вона знову сіла, взяла мене за руку і піднесла до своєї гладенької щоки.

— Це… Це обман. — сказала вона. — Це не справжня я. Якби ти бачив, яка я насправді, я б не була тобі потрібна.

— Мені начхати на все це…

— Я стара жінка! — вигукнула вона. — Ти думаєш, що ми схожі, але це не так. Ця людина, яку ти нібито кохаєш… насправді стара карга, бабера, яка ховається в тілі дівчини. А ти молодий чоловік. Хлопець. Порівняно зі мною — немовля. Ти ніколи не зрозумієш, як це — весь час перебувати на волосину від смерті. Та й не треба тобі цього розуміти. Я не хочу, щоб ти розумів. Джейкобе, у тебе ще ціле життя попереду. А я вже своє прожила. І одного дня… мабуть, скоро… помру і розсиплюся на порох.

Емма промовила це з такою холодною приреченістю, що я зрозумів — вона в це вірить. Їй було боляче все це казати, так само як мені — все це чути, але я розумів, навіщо вона це робить. Вона по-своєму намагалася мене врятувати.

Та все одно це ранило. Частково тому, що я розумів її правоту. Якби пані Сапсан одужала, я б здійснив усе, на що націлився: розв’язав би загадку свого діда, віддав борг нашої сім’ї пані Сапсан, прожив екстраординарне життя, про яке завше мріяв… чи хоча б його частину. Тепер у боргу я залишався тільки перед батьками. Що стосувалося Емми, то мені було зовсім байдуже, що вона старша за мене чи якась не така, як я. Але вона вбила собі в голову, що я повинен цим перейматися, і скидалося на те, що переконати її у зворотному нема жодної змоги.

— Може, коли все це закінчиться, — сказала вона, — я надішлю тобі листа, а ти мені. І може, одного дня ти приїдеш мене провідати.

Лист. Я згадав запорошену коробку з листами від мого діда, яку знайшов у її кімнаті. Невже я стану для неї таким? Старим чоловіком з-за океану? Спогадом? І тут я зрозумів, що можу піти по слідах свого діда, та ще й у досі не мислимий спосіб. Я з багатьох поглядів проживав його життя. І можливо, рано чи пізно я втрачу пильність, стану старим, вайлуватим і неуважним і помру його смертю. А Емма житиме далі без мене, без жодного з нас, і одного дня, можливо, хтось інший знайде мої листи в її шафі, у коробці поряд із дідовими, й замислиться над тим, ким ми для неї були.

— А якщо я тобі знадоблюся? — спитав я. — Якщо порожняки повернуться?

В очах у неї заблищали сльози.

— Ми щось вигадаємо, — відповіла вона. — Слухай, я більше не можу про це говорити. Чесно, я не думаю, що моє серце це витримає. Ходімо нагору й оголосимо нашим твоє рішення.

Я стиснув щелепи, бо зненацька відчув напад роздратування від того, що вона так на мене тисне.

— Я ще нічого не вирішив. Вирішила ти.

— Джейкобе, я ж тобі сказала…

— Авжеж, ти сказала. Але я ще не прийняв рішення.

Вона схрестила руки на грудях.

— Тоді я почекаю.

— Ні. — Я підвівся. — Мені треба трохи побути на самоті.

І я пішов сходами нагору без неї.

Розділ тринадцятий

Я тихо пройшовся коридорами. Біля зали засідань імбрин трохи постояв, слухаючи притлумлені голоси за дверима, але заходити не став. Зазирнув одним оком у кімнату медсестри й побачив, що вона куняє на табуретці між дивними з однією душею. Прочинив двері в кімнату пані Королик і побачив, що вона заколисує в пелені пані Сапсан, ніжно запускаючи пальці під пір’я птахи. Я нікому не сказав ні слова.

Блукаючи порожніми коридорами й розгромленими кабінетами, я намагався уявити, якою мені видаватиметься домівка, якщо після всього цього я вирішу повернутися. Що я скажу батькам. Найпевніше, нічого. Однаково вони мені не повірять. Я скажу, що я здурів, написав батькові листа з купою божевільних вигадок, потім сів на човен до материка і втік. Це назвуть стресовою реакцією. Присобачать до якогось вигаданого розладу особистості й змінять мені схему вживання медикаментів. Звинуватять доктора Ґолана в тому, що порадив мені поїхати в Уельс. Доктора Ґолана, від якого, звісно, більше не буде ні слуху ні духу. Скажуть, що він утік з міста, бо він шахрай, шарлатан, даремно ми йому довірилися. І я знову стану нещасним, травмованим, психічно ненормальним багатим хлопчиком Джейкобом.

Це було схоже на тюремний вирок. І якщо моя основна причина залишатися в царстві дивних більше не хоче мене бачити, я не принижуватимусь і не чіплятимусь за неї. У мене гордість є.

Чи довго я зможу залишатися у Флориді тепер, коли скуштував цього дивного життя? Я й близько не був таким пересічним, як раніше, а якщо це правда, що я ніколи не був пересічним, то тепер мені це було відомо. Я змінився. І це принаймні дало мені якусь надію: на те, що тепер, навіть за пересічних обставин, я знайду спосіб прожити непересічне життя.

Так, найкраще піти. Реально найкраще. Якщо цей світ перебуває на межі смерті і цьому ніяк не можна зарадити, то що для мене тут лишалося? Тікати й ховатися, поки не зостанеться більше жодного сховку, жодного контуру, який би підтримував штучну юність моїх друзів. Дивитись, як вони помирають. Тримати Емму в обіймах, коли вона розсиплеться на порох.

Це вб’є мене швидше за будь-якого порожняка.

Тому так, я піду. Врятую те, що лишилося від мого колишнього життя. Прощавайте, дивні. Прощавай, царство дивних.

Так буде краще.

Я блукав, аж поки не натрапив на місце, де кімнати позамерзали тільки наполовину і лід піднявся до стелі лиш на півстіни, як вода на судні, що вже тонуло, та раптом перестало, і стільниці та верхівки ламп стирчали на поверхні, наче непевні плавці. За скрижанілими вікнами сідало сонце. На стінах розпускалися тіні, множилися на сходових майданчиках, і з вигасанням світла тут синішало — усе навколо мене забарвилося в глибоководний кобальтовий колір.

Мені спало на думку, що цей вечір у царстві дивних для мене, напевно, останній. Останній вечір з найкращими друзями, яких я мав у житті. Мій останній вечір з Еммою.

То чому я проводив його на самоті? Бо мені було сумно, Емма зачепила мою гордість, і мені треба було похандрити.

Годі вже.

Та щойно я розвернувся, щоб вийти з кімнати, як відчув його: той старий знайомий гострий біль у животі.