Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 59)

Може, краще було час від часу чудуватися.

А тоді я їм розказав. Сенсу зволікати з цим не було. Я просто випалив:

— Я йду. Коли все це закінчиться, я повертаюся додому.

Запала шокована мовчанка. Емма зрештою зустрілася зі мною поглядами, і в її очах я побачив сльози.

Потім Бронвін встала з-за стола і притисла мене до себе.

— Брате, — сказала вона. — Ми сумуватимемо за тобою.

— Я теж за вами сумуватиму. Словами не передати як.

— Але чому? — Оливка піднялася трохи в повітрі, щоб подивитися мені в очі. — Невже я занадто сильно тебе дратувала?

Я поклав долоню їй на маківку і натиснув, щоб опустити на підлогу.

— Ні, Оливочко, ти тут ні при чому. Ти чудова.

Уперед вийшла Емма.

— Джейкоб лишився з нами, щоб допомогти, — сказала вона. — Але він мусить повернутися до свого колишнього життя, поки воно ще чекає на нього.

Мені здалося, що діти зрозуміли. Ніхто не розсердився. Більшість, схоже, щиро зраділи за мене.

У кімнату зазирнула пані Королик, щоб коротко повідомити нам останні новини. Усе йде прекрасно, сказала вона. Пані Сапсан уже на шляху до одужання. До ранку вона буде собою. І пані Королик знову щезла.

— Слава богам, — сказав Горацій.

— Слава птахам, — мовив Г’ю.

— Слава богам і птахам, — підсумувала Бронвін. — Усім птахам на всіх деревах у всіх лісах.

— І Джейкобу теж спасибі, — додав Мілард. — Без нього ми б нізащо сюди не дійшли.

— Та ми б і з острова не вибралися, — сказала Бронвін. — Джейкобе, ти так багато для нас зробив!

Усі вони підходили й обіймали мене по черзі, одне за одним. А потім вони відійшли, і лишилася Емма. Вона обійняла мене останньою — то були довгі гірко-солодкі обійми, що дуже нагадували прощання.

— Попросити тебе піти було для мене найважчим завданням, яке я виконувала в житті, — сказала вона. — Я рада, що ти прийняв це рішення. Навряд чи мені б стало сили попросити тебе про це ще раз.

— Кошмар, — сказав я. — Якби ж то існував світ, де ми могли б бути разом і нам дали спокій.

— Так, — мовила вона. — Так, так.

— Якби ж… — почав я.

— Усе, — перебила вона.

Але я все одно сказав:

— Якби ж ти могла піти зі мною.

Вона відвела погляд.

— Ти знаєш, що зі мною буде, якщо я піду.

— Знаю.

Емма не любила довгих прощань. Я відчував, що вона збирається з духом і старається загнати свій біль усередину.

— Що ж, — мовила вона діловито. — Організаційні моменти. Коли пані Сапсан стане людиною, вона проведе тебе через ярмарок, у підземку, і коли ти пройдеш межу зміни, то опинишся у теперішньому. Далі впораєшся сам?

— Думаю, так, — кивнув я. — Подзвоню батькам. Чи в поліцію піду, наприклад. Знаючи мого тата, я не сумніваюся, що в Британії вже всі стовпи моїми фотографіями обклеєні. — І я засміявся, бо інакше відчував, що можу заплакати.

— Що ж, добре, — сказала вона.

— Добре, — луною повторив я.

Ми дивились одне на одного, не готові розійтися, але й не знаючи, що робити далі. Мені хотілося її поцілувати, але я себе зупинив. Тепер до цього було зась.

— Ти йди, — сказала Емма. — Якщо ти більше ніколи про нас нічого не почуєш, що ж… зате одного дня зможеш розказати нашу історію. Своїм дітям розкажеш. Чи онукам. І так ми не підемо остаточно в забуття.

Я знав, що відтепер кожне слово, яким ми обміняємося, завдаватиме болю, буде огорнуте й позначене болем цієї миті і що мені потрібно відсторонитися просто тепер, інакше це ніколи не скінчиться. Тому я з жалем кивнув, обійняв її ще раз і пішов у куток спати, бо був дуже, дуже втомлений.

Невдовзі інші попритягували в кімнату матраци й ковдри, влаштували довкола мене гніздо, і ми попритулялися одне до одного, щоб зігрітися в холоднечі, що вже потроху нами заволодівала. Та коли наші стали влягатися, я відчув, що, попри страшне виснаження, не можу заснути, тому встав і закрокував кімнатою, здаля спостерігаючи за дітьми.

Відколи почалася наша подорож, я так багато всього відчував: радість, страх, надію, жах, — але дотепер ще ні разу не почувався самотнім. Бронвін назвала мене братом, однак це вже здавалося неправильним. У найкращому випадку я був їм кузеном у других. Емма мала рацію: мені їх ніколи не зрозуміти. Вони були дуже старі, багато бачили. А я прийшов з іншого світу. І час було вертатися.

Зрештою я заснув під стогони льоду й потріскування підлоги під нами й на горищі. Будівля жила цими звуками.

Тієї ночі снилися дивні й нав’язливі сни.

Я знову вдома, роблю якісь звичні речі. Вгризаюся у гамбургер з фаст-фуду — великий, коричневий, жирний. Їду на пасажирському сидінні в «Форд Краун Вікторіа» мого друга Рікі, горлає якесь дурне радіо. У продуктовій крамниці з батьками кочу візок довгими занадто яскраво освітленими проходами, і Емма тут охолоджує руки у льоді біля прилавку з рибою, а всюди стікає тала вода. Емма не впізнає мене.

Далі я в аркаді, де святкували мій дванадцятий день народження, стріляю з пластмасового пістолета. Вибухають тіла, наповнені кров’ю кулі.

Джейкобе де ти

Потім школа. Учитель пише на дошці, але літери не мають сенсу. Раптом усі зриваються на рівні ноги й біжать надвір. Щось не так. Гучний шум, наростає і стихає. Усі стоять нерухомо, позакидавши голови, дивляться в небо.

Повітряна атака.

Джейкобе Джейкобе де ти

Рука на моєму плечі. Старий чоловік. Чоловік без очей. Прийшов, щоб украсти мої. Не людина… потвора… монстр.

Біжу. Женуся за своєю старою собакою. Багато років тому вона вирвалася від мене, втекла, а повідець тягнувся за нею. Зачепилася за гілляку, намагаючись дістати з дерева білку. Задушилася. Ми два тижні блукали районом, кликали її на ім’я. Знайшли через три. Старенька наша Сопуха.

Оглушлива сирена. Я біжу, а поряд зупиняється машина і підбирає мене. Всередині мої батьки. Не дивляться на мене. Дверцята замикаються. Ми їдемо, і всередині задушливо жарко, але пічка шкварить, а вікна підняті, і радіо реве гучно, але налаштоване на шум між станціями.

Мам куди ми їдемо

Вона не відповідає.

Тату чому ми тут зупинилися

Ми виходимо, йдемо пішки, і я знову можу дихати. Тут доволі зелено. Запах свіжоскошеної трави. Люди в чорному скупчилися навколо ями в землі.

На помості відкрита домовина. Я зазираю всередину. Вона порожня, тільки на дні повільно розпливається жирна пляма. Чорнить білий оксамит. Швидко накривайте віком! Чорна смола тече з тріщин і заглибин, крапає на траву й просочується в землю.

Джейкобе де ти скажи щось

На могильному камені написано: «АБРАХАМ ЕЗРА ПОРТМАН». І я провалююсь у його розриту могилу, чорнота піднімається, розкручується виром, щоб поглинути мене, я падаю, могила бездонна, і я опиняюся десь під землею, сам-один, блукаю тисячею пов’язаних між собою тунелів, я блукаю, холодно, дуже холодно, я боюся, що шкіра замерзне й потріскаються кістки, а звідусіль з темряви на мене дивляться жовті очі.

Я йду на його голос.

Джейкобе йди сюди не бійся.

Тунель піднімається вгору, і в його кінці видно світло, а біля виходу стоїть і спокійно читає книжку молодий чоловік. І він дуже схожий на мене чи майже схожий, а може, він — це я, так я собі думаю, але потім він починає говорити, і я чую голос свого діда.

Я маю дещо тобі показати.

Я сіпнувся і на мить прокинувся в темряві і зрозумів, що це мені сниться, але я не знав, де я, знав тільки, що я вже не в ліжку, не в залі для зібрань разом з нашими. Я перемістився деінде, і та кімната, у якій я опинився, була вся чорна, піді мною був лід, у шлунку вирувало…

Джейкобе йди сюди де ти