Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 41)

Меліна опустила погляд.

— Я ж так і сказала, правда?

Вона була надто горда, щоб зізнатися, що збрехала. Але це не мало значення.

— Отже, не лише ми шукаємо пані Королик, — відзначила Емма.

— Це означає, що вона досі жива, — припустив я.

— Можливо, — сказала Емма. — Можливо.

— Ми думаємо, що голуби можуть нам допомогти, — пояснив я Меліні. — Нам потрібно знайти пані Королик, і ми думаємо, що голуби можуть привести нас до неї.

— Ніколи не чула ні про яку пані Королик, — сказала Меліна. — Я просто годую Вінні, коли вона прилітає на наше подвір’я. Ми з нею подружки. Правда ж, Вінні?

Пташка радісно защебетала в неї на плечі.

Емма підійшла ближче до Меліни й звернулася до голубки.

— Ти знаєш пані Королик? — карбуючи кожне слово, гучно промовила вона. — Допоможеш знайти її? Пані Королик?

Голубка пурхнула з Меліниного плеча й полетіла, тріпочучи крилами, до дверей. Затуркотіла, помахала крильцями й повернулася назад.

«Сюди», — наче сказала вона.

Мене це переконало.

— Ми маємо взяти пташку з собою, — сказав я.

— Тільки разом зі мною, — заявила Меліна. — Якщо Вінні знає, як знайти цю імбрину, тоді я йду з вами.

— Це невдала думка, — сказав Горацій. — Розумієш, у нас небезпечне завдання…

Однак його перебила Емма:

— Дай нам птаха. Ми повернемось по тебе, обіцяю.

Зненацька мій живіт розітнула блискавка болю, я зойкнув і склався навпіл.

До мене підбігла Емма.

— Джейкобе! Як ти?

Я не міг говорити. Натомість пошкутильгав до вікна, примусив себе розігнутися і скерував Чуття на баню собору, що видніла понад дахами за кілька кварталів від будинку… а далі — униз вулицею, по якій торохкотіли вози, запряжені кіньми.

Так, там. Я відчував, як вони наближаються бічною вулицею, зовсім неподалік.

Вони. Не один порожняк, а два.

— Треба йти, — сказав я. — Зараз же.

— Будь ласка, — благально промовив Горацій. — Нам дуже потрібен цей голуб.

Меліна клацнула пальцями, й комод, який мало не прикінчив мене, знову піднявся над підлогою.

— Я не можу цього дозволити. — Вона звузила очі й стрельнула ними на комод, щоб ми вже напевно зрозуміли одне одного. — Але якщо ви візьмете мене з собою, то отримаєте Вінні. Інакше…

Комод описав пірует на дерев’яній ніжці, нахилився і впав на бік.

— Що ж, гаразд, — крізь зуби процідила Емма. — Але якщо ти будеш нас затримувати, ми заберемо голубку й кинемо тебе.

Меліна розпливлася в усмішці, й одним клацанням її пальців двері розчахнулися.

— Як скажете.

Ми так швидко злетіли вниз сходами, що ноги, здавалося, не торкалися дощок. За двадцять секунд ми вже були на задньому подвір’ї, перестрибнули через мертвого пана Крихкі й пірнули в сухий колодязь. Я поліз першим і вибив фальшиві дверцята на дні замість гаяти час на те, щоб їх відчинити. Вони злетіли з петель і розпалися на шматки.

— Обережно внизу! — гукнув я, та, послизнувшись на мокрих сходинках, загримів униз, у темряву.

Мене зловила пара сильних рук — Бронвін — і поставила на землю. Я подякував, відчуваючи, як шалено стукає в грудях серце.

— Що там сталося? — спитала Бронвін. — Ви зловили голуба?

— Так, — кивнув я. Тут до нас приєдналися Емма та Горацій, і всі наші друзі на радощах заплескали в долоні.

— А то Меліна, — відрекомендував я, показуючи вгору на дівчину. На більше часу не було. Меліна ще стояла на горішній сходинці й з чимось вовтузилася.

— Швидше! — заволав я. — Що ти там робиш?

— Хочу виграти нам час! — у відповідь прокричала вона і зачинила колодязь дерев’яною лядою, відрізавши останні промені світла. Поки вона спускалася в темряві, я розказав усім про порожняків, що нас шукали. Через переляк у мене вийшло: «ІДІТЬ-БІЖІТЬ-ПОРОЖНЯКИ-ШВИДШЕ». Нехай це й не надто виразно прозвучало, але належний ефект справило — усі впали в істерику.

— Як ми побіжимо, тут темно! — заверещав Єнох. — Еммо, запали світло.

Емма досі стримувалася через моє попередження на горищі. На часі було нагадати їй про це, тому я взяв її за руку вище ліктя й сказав:

— Не треба! Вони легко нас знайдуть! — Найкраще, на що ми могли сподіватися, як я собі думав, — загубитися у цьому розгалуженому лабіринті тунелів.

— Але ми не можемо бігти в темряві наосліп, — зауважила Емма.

— Звісно, — сказав менший ехолокатор.

— Можемо, — додав старший.

Меліна, спотикаючись, пішла на звук їхніх голосів.

— Хлопчики! Ви живі! Це я… Меліна!

Джоел-і-Пітер сказали:

— Ми думали, ви…

— Мертві всі до…

— Одного.

— Усім узятися за руки! — наказала Меліна. — Нехай хлопці показують шлях.

Тож я взяв у темряві за руку Меліну, Емма взяла мою руку й пошукала руку Бронвін, і так далі, поки ми не утворили людський ланцюг зі сліпими братами на чолі. Емма дала дозвіл рушати, й хлопці припустили бігом, розтинаючи нами темряву.

Ми повернули ліворуч. Побрьохали по калюжах стоячої води. І раптом із тунелю за нашими спинами лунко затріщало дерево, що могло означати тільки одне: порожняки проломили ляду.

— Вони всередині! — прокричав я.

Я практично відчував, як вони пролазять у вузьку шахту. Щойно вони спустяться на рівну землю й зможуть бігти, то за лічені хвилини нас наздоженуть. Ми проминули тільки одну розвилку — не достатньо, щоб від них відірватися. Геть не достатньо.

Саме тому те, що сказав Мілард, видалося мені повним божевіллям:

— Стоп! Усім зупинитися!

Сліпі хлопці його послухалися. Ми налетіли одне на одного за їхніми спинами, спотикнулися й, поковзавшись, зупинилися.

— Що з тобою таке, чорт забирай?! — напустився на нього я. — Біжи!

— Перепрошую, — сказав Мілард. — Але мені от що спало на думку: комусь із нас доведеться пройти крізь вихід із контуру перед ехолокаторами й дівчиною. Інакше вони потраплять у теперішнє, а ми — в тисяча дев’ятсот сороковий, а отже, розділимося. Щоб вони змогли помандрувати в сороковий разом із нами, першим повинен іти один з нас, щоб відкрити шлях.

— А ви не з теперішнього хіба? — збентежено поцікавилася Меліна.

— Ні, як він сказав, з тисяча дев’ятсот сорокового, — відповіла їй Емма. — Але там градом падають бомби. Ви, може, й не схочете туди йти.