Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 42)
— Спробу зараховано, — сказала Меліна, — але ви мене так легко не здихаєтеся. У теперішньому, мабуть, ще гірше — там скрізь витвори! Саме тому я й не виходила з контуру пані Дрізд.
Емма ступила крок уперед і потягла мене за собою.
— Добре. Ми підемо першими.
Я виставив уперед вільну руку, промацуючи темряву.
— Але тут темно, хоч в око стрель!
Підказав старший ехолокатор:
— Пройди двадцять кроків уперед, і…
— Не помилишся, — закінчив за нього молодший.
Ми побрели вперед, махаючи перед собою руками. Я за щось зачепився ногою і лівим плечем налетів на стіну.
— Іди прямо. — Емма смикнула мене вправо.
І тут мій шлунок накренився. Я відчув: порожняки спустилися шахтою колодязя. Тепер, нехай навіть вони нас не відчували, шанси, що вони виберуть правильний поворот тунелю й знайдуть нас, дорівнювали п’ятдесят на п’ятдесят.
Час на те, щоб скрадатися, закінчився. Нам треба було бігти.
— Ай, чорт із ним, — вилаявся я. — Еммо, давай світло!
— З радістю! — Вона відпустила мою руку й запалила такий великий вогонь, що я почув, як засичало в мене на голові волосся з правого боку.
Пункт переходу я побачив одразу. Він був просто перед нами, позначений вертикальною лінією, намальованою на стіні тунелю. Ми зірвалися з місця й юрбою побігли до неї.
Проходячи межу, я відчув тиск у вухах. Ми повернулися в тисяча дев’ятсот сороковий.
Ми шугонули в катакомби. Тіні від Емминого світла маніакально стрибали по стінах, сліпі хлопці голосно цокали язиками й викрикували «Вліво!» чи «Вправо!», коли ми наближалися до розвилок.
Ми проминули звалище домовин, зсув кісткового пагорба і нарешті повернули до глухої стіни й драбини, що вела до крипти. Я проштовхнув уперед Горація, потім Єноха, далі Оливка зняла взуття й злетіла вгору.
— Треба швидше! — прокричав я.
У кінці коридору я відчув, що вони наближаються. Чув, як язиками пробивають кам’яну підлогу й просуваються вперед. Уявляв, як у передчутті вбивства з їхніх щелеп скрапує чорна гнойовиця.
А тоді я їх побачив. Розмита пляма майнула віддалік.
— Швидше! — заволав я і останнім стрибнув на драбину. Коли я вже був біля виходу, Бронвін простягнула руку й смикнула мене через останні кілька щаблів. Так я опинився у крипті разом із рештою дітей.
Гучно стогнучи, Бронвін підняла кам’яну плиту з могили сера Крістофера Рена й кинула її назад на належне місце. І не минуло й двох секунд, як щось люто вдарилося знизу і важка плита аж підстрибнула. Надовго порожняків цим не затримати, особливо двох.
Вони були близько. У мене всередині завивали сирени, шлунок болів так, наче я кислоти напився. Ми кинулися гвинтовими сходами в неф. У соборі вже панувала темрява, підсвітлювана тільки дивним помаранчевим сяйвом, що насилу пробивалося крізь вітражі. На мить мені здалося, що то останні старання передзахідного сонця, та потім, коли ми вже бігли до виходу, крізь розбомблений дах я помітив окраєць неба.
На місто вже спустилася ніч. Бомби досі падали, гупали важко, як хворе серце.
Ми вибігли надвір.
Розділ десятий
Зі сходів собору, на яких ми стояли, паралізовані побаченим, здавалося, що все місто охопило полум’я. Небо розкинулося над нами панорамою помаранчевого вогню, такого яскравого, що в його сяйві можна читати. Площа, на якій ми ловили голубів, перетворилася на яму в бруківці, з якої курів дим. Без упину завивали сирени — контрапункт сопрано до безжального басу бомб. Ті звуки здавалися моторошно людськими, наче всі душі в Лондоні піднялися на дахи, щоб виплакати вселюдний розпач. А тоді параліч поступився місцем страху та нагальності інстинкту самозбереження, і ми поспішили всіяними уламками сходами на вулицю — повз поруйновану площу, повз двоповерховий автобус, наче зім’ятий кулаком розлюченого велета. Я не знав, куди ми біжимо, та це й не мало значення — головне, подалі від Чуття, що з кожною миттю дужчало й болючіше млоїло всередині.
Я озирнувся на дівчину-телекінетика, що тягла за руки сліпих братів, а ті все цокали й цокали язиками. Хотів був сказати їй, щоб відпустила голубку, а ми підемо за нею. Та навіщо було шукати пані Королик тепер, коли за нами гналися порожняки? Ми знайдемо її, і нас одразу ж замордують у неї на порозі. Ще й її життя під загрозу поставимо. Ні, спочатку треба було позбутися порожняків. А ще краще — прикінчити.
Із дверей будинку, повз який ми бігли, виткнувся чоловік у металевій касці й закричав:
— Негайно в укриття! — І пірнув назад.
«Звісно, — подумав я, — тільки де воно?» Може, ми могли заховатися серед уламків і гармидеру, що нас оточував, а страшнючий шум збив би порожняків зі сліду й вони нас проминули. Але ми досі були надто близько до них, наш слід був ще свіжим. Я попередив друзів, щоб не застосовували своїх здібностей, хай там що буде, і ми з Еммою вели їх зигзагами вулиць у надії, що так нас важче простежити.
Та все ж я відчував, що вони наближаються. Вони вже вийшли надвір з собору й кинулися за нами, невидимі для всіх, крім мене. Я не знав, чи зможу їх бачити тут, у темряві: створінь пітьми у місті, зануреному в пітьму.
Ми бігли, поки в мене в легенях не запекло вогнем. Поки Оливка геть не знесиліла і Бронвін довелося підхопити її на руки. Довгими кварталами будинків з вибитими вікнами, що витріщалися, наче очі без повік. Повз розбомблену бібліотеку, з якої йшов сніг із попелу й паперів, що догоряли. Через розбомблений цвинтар, де давно забуті лондонці, видерті з-під землі, розлетілися по деревах і висіли там в урочистому вбранні, шкірячись. Химерна гойдалка стояла на майданчику, який перетворився на вирву. Нагромаджені жахіття, незбагненні. І все це час від часу бомбардувальники освітлювали чистим сліпучим білим вогнем фотоспалахів, неначе хотіли сказати: «Погляньте. Погляньте, що ми зробили».
Ожили нічні страхіття, всі до одного. Як самі порожняки.
Не дивися не дивися не дивися…
Я заздрив сліпим братам, які пересувалися ландшафтом, милосердно позбавленим деталей. Світ у каркасному уявленні. Мені на мить стало цікаво, на що були схожі їхні сни, якщо вони взагалі їх бачили.
Поряд зі мною бігла Емма. Її хвилясте волосся, всипане шаром попелу, розвівалося позаду.
— Усі вибилися з сил, — промовила вона. — Ми більше не можемо витримувати цей темп!
Вона мала рацію. Навіть найздоровіші з нас помітно підупали на силі. Невдовзі нас мали наздогнати порожняки, і нам доведеться зустрітися з ними ніс до носа посеред вулиці. І це буде кривава бійня. Нам потрібно знайти укриття.
Я скерував нашу групу до вервечки будинків. Пілоти літаків більш схильні були скидати бомби на дім, що радісно сяяв усіма вогнями, ніж на невиразну пляму в пітьмі, тому в усіх будинках вимкнули світло. Усі ґанки плавали в мороці, жодне вікно не світилося. Найбезпечнішим прихистком для нас міг би стати порожній будинок, але з таким затемненням годі було визначити, де є люди, а де — нема. Доведеться обирати наздогад.
Я зупинив усіх на дорозі.
— Ти чого? — віддихуючись, спитала Емма. — Здурів?
— Можливо. — Я вхопив Горація за плечі, махнув рукою на будинки і сказав: — Вибирай.
— Що? — спитав він. — Чому я?
— Бо я твоїм здогадам довіряю більше, ніж своїм.
— Але мені таке ніколи не снилося! — запротестував він.
— Може, й снилося, просто ти не пам’ятаєш, — сказав я. — Вибирай.
Зрозумівши, що відкрутитися не вдасться, він проковтнув слину, на мить заплющив очі, потім повернувся і показав на будинок у нас за спинами.
— Отой.
— Чому той? — спитав я.
— Бо ти змусив мене вибирати! — сердито відрізав Горацій.
Ми мусили цим задовольнитися.
Парадні двері було замкнено. Не біда: Бронвін викрутила ручку й викинула її на вулицю. Двері, рипнувши, прочинилися. Ми вервечкою зайшли в темний передпокій, на стінах якого висіли сімейні портрети. Облич було не роздивитися. Бронвін зачинила двері й забарикадувала їх столиком, який знайшла в коридорі.
— Хто там? — спитав чийсь голос із надр будинку.
Прокляття. Ми були не самі.
— Ти мав обрати порожній будинок, — дорікнув я Горацію.
— Я тебе вдарю, дуже сильно, — пробурмотів він.
Часу на те, щоб міняти будинки, не було. Ми мусили познайомитися з мешканцем будинку й могли тільки сподіватися на його люб’язність і гостинність.
— Хто там? — вимогливо повторив голос.
— Ми не злодії й не німці, нічого такого! — сказала Емма. — Просто зайшли, щоб сховатися.
Відповіді не було.
— Лишайтеся тут, — наказала Емма нашим і потягла мене за собою по коридору. — Ми йдемо привітатися! — гучно й приязно промовила вона. — Будь ласка, не стріляйте в нас!
Ми дійшли до кінця коридору й повернули вбік. Там, у дверях, стояла дівчинка. В одній руці вона тримала пригаслий ліхтар, а в другій — ніж для розрізання паперу. Її чорні очі дивилися жорстко і перебігали від Емми до мене та назад.
— Тут нема нічого цінного, — сказала вона. — Цей будинок уже пограбували.