Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 43)

— Я ж кажу, ми не злодії, — ображено промовила Емма.

— А я кажу, йдіть звідси. Якщо не підете, я закричу і… і мій батько прибіжить зі своїми… пістолетами і всім іншим!

Дівчинка була дитиною і передчасно дорослою водночас. Коротко стрижена і вбрана у сукню маленької дівчинки з рядом великих білих ґудзиків спереду. Але щось у кам’яному виразі дитячого обличчя робило її старшою. На обличчі дванадцяти-чи тринадцятирічної читалася вселенська втома.

— Будь ласка, не кричи, — попросив я, з думкою не так про її (найпевніше) вигаданого батька, а про те, що можуть набігти інші істоти.

Аж раптом з-за її спини, крізь двері, які вона затуляла собою, пролунав тихий голос:

— Сем, хто там?

Од відчаю дівчинка аж скривилася.

— Якісь діти, — відповіла вона. — Есмі, я ж просила тебе сидіти тихо.

— Вони хороші? Я хочу їх побачити.

— Вони вже йдуть.

— Нас багато, а вас двоє, — буденним тоном зауважила Емма. — Ми тут трохи побудемо, і все. І ти не закричиш, і красти ми нічого не будемо.

Очі дівчинки спалахнули гнівом, та одразу ж і потьмяніли. Вона зрозуміла, що програла.

— Гаразд, — сказала вона. — Але тільки спробуйте щось утнути, я закричу і вдарю тебе цим у живіт. — Вона мляво змахнула ножем для розрізання паперу і опустила його до рівня талії.

— Справедливо, — кивнув я.

— Сем? — знов озвався тихий голос. — А тепер там що?

Дівчинка (Сем) неохоче відступила вбік, відкривши нашим очам ванну кімнату, на стінах якої танцювало непевне світло свічок. Там була зливальниця, унітаз і ванна, а у ванні сиділа дівчинка рочків п’яти. Вона зацікавлено роздивлялася на нас через край.

— Це моя сестра, Есмі, — сказала Сем.

— Привітик. — Есмі помахала нам гумовою качечкою. — Коли сидиш у ванні, бомби тебе не зачеплять. Ви знали?

— Ні, — чесно зізналася Емма.

— Це її сховок, — пошепки промовила Сем. — Ми тут пересиджуємо кожну повітряну атаку.

— А хіба в бомбосховищі не безпечніше? — спитав я.

— Там жахливо, — сказала Сем.

Наші втомилися чекати на іншому кінці коридору й уже підходили до нас. У прохід зазирнула Бронвін і помахала рукою на знак привітання.

— Заходьте! — просяяла Есмі.

— Ти надто довірлива, — насварила її Сем. — От зустрінеш одного дня погану людину, пошкодуєш.

— Вони не погані, — зауважила Есмі.

— Не суди за зовнішнім виглядом.

А тоді крізь прохід просунули носи Г’ю з Горацієм, щоб побачити, на кого ми натрапили, між ногами в них пролізла Оливка та сіла посеред ванної, а невдовзі й усі ми гуртом протислися у ванну, навіть Меліна зі сліпими братами (ті стали страшнувато — обличчями в куток). Коли Сем побачила такий кагал, у неї підкосилися ноги й, приголомшена, вона важко опустилася на унітаз. А от її сестра була в захваті, у кожного по черзі спитала ім’я.

— А де ваші батьки? — поцікавилася Бронвін.

— Тато стріляє в поганих людей на війні, — гордо повідомила Есмі. Потім вдала, що тримає гвинтівку, й крикнула: — Бах!

Емма подивилася на Сем.

— Ти ж сказала, що твій батько нагорі, — різкувато завважила вона.

— Ви вдерлися в наш дім, — нагадала Сем.

— Це правда.

— А мама? — не вгавала Бронвін. — Де вона?

— Давно померла, — доволі байдужим тоном відповіла Сем. — Тому, коли тата забрали на війну, нас хотіли поселити в якусь іншу сім’ю. Татова сестра в Девоні страшенно злюща. Вона заявила, що прийме лише одну з нас, тому нас із Есмі хотіли відправити в різні місця. Але ми втекли з поїзда й повернулися.

— Нас не розділять, — заявила Есмі. — Ми сестри.

— І ви боїтеся, що вас відправлять у дитбудинок, якщо знайдуть? — спитала Емма. — Заберуть із дому?

Сем кивнула.

— Я цього не допущу.

— У ванні безпечно, — сказала Есмі. — Може, ви теж залазьте? Так ми всі будемо в безпеці.

Бронвін приклала руку до серця.

— Дякую, сонечко, але ми всі нізащо не помістимося.

Поки інші розмовляли, я звернув погляд усередину, пробуючи намацати Чуттям порожняків. Вони вже не бігли. Чуття вирівнялося, а це означало, що вони ні наближалися, ні віддалялися. Найпевніше, рознюхували десь неподалік. Я сприйняв це за добрий знак. Якби вони знали, де ми, то рвонули б за нами. Наш слід прохолов. Усе, що нам тепер необхідно було зробити, — не піднімати голів якийсь час. А потім підемо за голубкою, яка приведе нас до пані Королик.

Ми посідали на підлозі у ванній і слухали, як в інших районах міста падають бомби. У шафці для ліків Емма знайшла трохи спирту для розтирання й наполягла на тому, щоб промити й перев’язати поріз у мене на голові. Потім Сем стала наспівувати якусь мелодію, знайому, проте назвати її я не зміг би, а Есмі заходилася гратися з качечкою у ванні, і мало-помалу Чуття вщухло. На кілька мізерних хвилин та мерехтлива ванна стала світом у собі, затишним коконом, далеким від горя війни.

Але війна за вікном не була згодна з тим, щоб її довго ігнорували. Заговорили зенітні гармати, по даху, наче пазурі, розсипом зацокотіла шрапнель. Бомби стали ближчими, й невдовзі слідом за віддачею від їх падіння озвалися більш басовиті й зловісні звуки — невиразний гуркіт від падіння стін. Оливка зіщулилася й обхопила себе руками. Горацій заткнув пальцями вуха. Сліпі хлопчики застогнали й стали погойдуватися. Пані Сапсан зарилася глибше у складки пальто Бронвін, а голубка тремтіла в пелені у Меліни.

— У яку божевільню ви нас завели? — спитала Меліна.

— Я вас попереджала, — відповіла Емма.

Від кожного вибуху у ванні, де сиділа Есмі, йшли по воді брижі. Дівчинка стиснула в руках качечку й заплакала. Її схлипування наповнили маленьку кімнатку. Сем замугикала гучніше, а між рядками мелодії зробила паузу, щоб прошепотіти: «Есмі, ти в безпеці, тут ти в безпеці», — але від цього Есмі тільки дужче розплакалася. Горацій витяг пальці з вух і спробував розважити дівчинку театром тіней: показав крокодила, який клацає щелепами, пташку, що летить. Однак Есмі не звернула уваги. А тоді до ванни підійшов той, кого я навіть запідозрити не міг у бажанні покращити самопочуття маленькій дівчинці.

— Глянь сюди, — сказав Єнох. — У мене тут є чоловічок, який хоче проїхатися на твоїй качці. Вона йому буде до міри. — Із кишені він витяг глиняного гомункула три дюйми заввишки, останнього з тих, яких він ліпив на Кернгольмі. Ридання Есмі помалу вщухли. Вона дивилась, як він згинає глиняному чоловічку ноги й саджає його на край ванни. І от Єнох натиснув глиняному чоловічку на крихітні груди, й той ожив. Пружно скочив на ноги й пішов прогулянковим кроком по краю ванни. На радощах личко Есмі просяяло.

— Нумо, — підохотив його Єнох. — Покажи їй, що ти вмієш.

Чоловічок підскочив і клацнув підборами, а потім театрально вклонився. Есмі захихотіла й заплескала в долоні. А коли через кілька секунд неподалік упала бомба, чоловічок втратив рівновагу й упав у ванну, засміялася ще дужче.

Зненацька потилицею прокотилася холодна хвиля, у скальп встромилися голочки, і Чуття охопило мене так швидко й різко, що я застогнав та склався навпіл там, де сидів. Побачивши мої корчі, наші вмить зрозуміли, що це означає.

Вони наближалися. Наближалися дуже швидко.

Ну звісно: Єнох застосував свої здібності, а я навіть не подумав його зупинити. Із таким самим успіхом ми могли запустити сигнальну ракету.

Я, похитуючись, звівся на ноги. Біль накочував на мене хвилями, і вони геть позбавляли сил. Я хотів закричати: «Біжіть, тікайте! Через чорний хід!» — але не зміг витиснути з себе ні слова. Емма поклала руки мені на плечі.

— Зберися, дорогенький, ти нам потрібен!

І раптом щось загупало в парадні двері. Кожен удар луною прокочувався по будинку.

— Вони тут! — зрештою вичавив я з себе. Але гуркіт, із яким застрибали двері на петлях, усе сказав за мене.

Усі повскакували на ноги й у паніці спробували гуртом протиснутися у двері, що вели в коридор. Лише Сем та Есмі залишилися на місцях, засмучені й зіщулені. Нам з Еммою довелося відривати Бронвін від ванни.

— Ми не можемо їх покинути! — кричала вона, коли ми тягли її коридором.

— Можемо! — крикнула Емма. — Нічого з ними не станеться, порожняки не на них полюють!

Я розумів, що це правда, а ще знав, що порожняки роздеруть на шматки все, що трапиться їм на шляху, включно з парою нормальних дівчат.

Від люті Бронвін гупнула кулаком по стіні — і там залишилася вм’ятини.