Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 45)

По неї пішла Бронвін. Вибралася поруйнованими сходами до розбитої стелі й потяглася, щоб ухопитись за крокву. Вона тягла й тягла та завдяки своїй великій силі спромоглася прихилити крокву до землі так, що поламаний її край майже торкався сміття внизу. Це дозволило Єноху та Г’ю дотягтися до ніг Сем і дуже обережно потягти її вперед, поки вона з тихим «хлююп!» не звільнилася від крокви й не стала на ноги.

Сем відсторонено подивилася на дірку в грудях. Була вона близько шести дюймів у діаметрі, досконало кругла, як і та кроква, на яку Сем настромилася, та все ж здавалося, що її це не надто турбує.

Есмі вирвалася з Емминих обіймів і помчала до сестри.

— Сем! — закричала вона й обійняла поранену за талію. — Слава Богу, ти жива-здорова!

— Думаю, не здорова, — сказала Оливка. — Думаю, зовсім не здорова!

Але Сем турбувалася лише про Есмі, не про себе. Щойно мала наобіймала її досхочу, Сем опустилася на коліна й на відстані витягнутої руки оглянула її на предмет порізів і синців.

— Скажи, де болить.

— У вухах дзеленчить. Я подряпала коліна. І бруд в око потрапив…

Тут Есмі затремтіла й розплакалася, бо її знову охопив шок від того, що сталося. Сем пригорнула її до себе й сказала:

— Ну, ну…

Було якось дивно, що Сем взагалі здатна на якісь дії. А ще більше дивувало те, що з рани навіть не йшла кров, навколо неї не було шматочків плоті чи внутрішніх органів (з фільмів жахів я знав, що цього слід чекати). А Сем була схожа на паперову ляльку, яку простромили велетенським пробивачем.

Хоч усі й вмирали від бажання почути пояснення, ми вирішили дати дівчаткам побути наодинці й просто зачудовано дивилися з поштивої відстані.

Однак Єнох був не такий шанобливий.

— Даруйте, — промовив він, увіпхавшись у їхній особистий простір. — Ти не могла б нам пояснити, чого це ти досі жива?

— Та, нічого серйозного, — відмахнулася Сем. — Хоча сукню, боюся, вже не врятуєш.

— Нічого серйозного?! — обурився Єнох. — Та я тебе буквально наскрізь бачу!

— Трохи пече, — зізналася Сем, — але за день-два затягнеться. Таке завжди затягується.

Єнох по-дурному розреготався.

— Таке?

— В ім’я всього дивного, — тихо промовив Мілард. — Ви ж розумієте, що це означає?

— Вона одна з нас, — сказав я.

У нас були запитання. Багато запитань. Коли сльози Есмі трохи підсохли, ми набралися сміливості їх поставити.

Чи розуміє Сем, що вона дивна?

Вона знала, що відрізняється від інших людей, але не знала, що таких, як вона, називають дивними.

Чи жила вона колись у контурі?

Не жила («У чому?»), а це означало, що років їй стільки, скільки є на вигляд. Дванадцять, сказала вона.

Невже по неї ніколи не приходила жодна імбрина?

— Якась приходила, — відповіла Сем. — Розказувала, що є інші, такі, як я. Але щоб до них приєднатися, я повинна була покинути Есмі.

— А Есмі не вміє… що-небудь робити? — спитав я.

— Я вмію рахувати від ста до одного качиним голосом, — шморгаючи, сказала Есмі, та, щоб продемонструвати, закрякала: — Сто, дев’яносто дев’ять, дев’яносто вісім…

Та продовжити Есмі не встигла — їй завадила сирена. Цього разу вона пронизливо верещала й швидко рухалася в наш бік. У провулок, накренившись, влетіла машина «швидкої» і помчала до нас. Її фари майже не світили, видно було тільки крихітні вогники завбільшки з макове зерня. Різко загальмувала неподалік, сирена замовкла, і з-за керма вискочив водій.

— Постраждалі є? — викрикнув він на бігу. Вбраний він був у м’яту сіру форму й металеву каску із вм’ятиною. Попри всю водієву енергійність, обличчя було виснажене, з запалими щоками, наче він уже багато діб не спав.

Його погляд натрапив на дірку в грудях Сем, і він зупинився, мов укопаний.

— А бодай я осліп!

Сем підвелася.

— Та нічого страшного! — махнула рукою вона. — Усе зі мною в порядку. — І, щоб наочно продемонструвати, наскільки з нею все в порядку, вона кілька разів вставила кулак у діру, а потім пострибала на місці: ноги в сторони, ноги разом.

Медик знепритомнів.

— Гм, — сказав Г’ю, тицяючи у чоловіка, що впав, носаком. — Я думав, ці люди з міцнішого тіста.

— Оскільки він не придатний для того, щоб надавати допомогу, пропоную позичити в нього машину, — оголосив Єнох. — Ми ж не знаємо, у яку частину міста заведе нас той голуб. Якщо це далеко, то пішки ми до пані Королик будемо всю ніч брести.

Горацій, котрий сидів на уламку стіни, скочив на ноги.

— Прекрасна ідея! — вигукнув він.

— Жахлива ідея, — сказала Бронвін. — Не можна красти «швидку» — вона потрібна пораненим.

— А ми поранені, — заскиглив Горацій. — Вона нам потрібна.

— Це не те саме!

— Свята Бронвін, — саркастично промовив Єнох. — Тебе так турбує здоров’я нормальних, що ти ладна пожертвувати життям пані Сапсан, аби захистити декількох їхніх? Та тисяча нормальних не варті її однієї! Чи одного з нас, якщо вже на те пішло.

Бронвін охнула.

— Як у тебе язик повертається таке казати перед?..

Гордовитою ходою і з кам’яним виразом обличчя Сем підійшла до Єноха.

— Слухай мене, хлопче, — сказала вона. — Ще раз назвеш життя моєї сестри нічого не вартим — я тебе відлупцюю.

— Заспокойся, я не мав на увазі твою сестру. Я лише хотів сказати, що…

— Я знаю, що ти хотів сказати. І відлупцюю, якщо скажеш це ще раз.

— Пробач, якщо я образив твою делікатну чутливість, — від роздратування Єнох підвищив голос. — Але в тебе ніколи не було імбрини, ти не жила в контурі, тому не можеш зрозуміти, що це — оте, що тут відбувається, не теперішнє в строгому сенсі. Це минуле. Усі нормальні в цьому місті вже прожили свої життя. Їхні долі наперед визначені, байдуже скільки «швидких» ми вкрадемо! Тому, розумієш, це не має, блін, значення.

Трохи збита з пантелику, Сем промовчала, але суворого погляду з Єноха не зводила.

— Нехай навіть так, — правила своєї Бронвін. — Не можна змушувати людей страждати без потреби. Ми не можемо взяти «швидку»!

— Це все добре й чудово, але подумай про пані Сапсан, — нагадав Мілард. — У неї лишився один день, не більше.

Наш гурт більш-менш рівномірно розподілився між крадіжкою «швидкої» і тим, щоб іти пішки, тому ми поставили це питання на голосування. Я особисто був проти того, щоб брати машину, але здебільшого тому, що дороги були поорані вирвами від бомб і я не знав, як ми ту машину вестимемо.

Емма взяла на себе підрахунок голосів.

— Хто за те, щоб узяти «швидку»? — спитала вона.

Кілька рук злетіло догори.

— А проти?

Зненацька з боку машини пролунав гучний ляск. Ми всі повернулися й побачили, що біля заднього колеса стоїть пані Сапсан, а шина сичить, пропускаючи повітря. Пані Сапсан проголосувала дзьобом — пробивши шину колеса. Тепер ніхто б не зміг нею скористатися: ні ми, ні поранені, — і сперечатися та затримуватися далі не було сенсу.

— Ну, тепер усе простіше, — сказав Мілард. — Ми йдемо пішки.

— Пані Сапсан! — закричала Бронвін. — Як ви могли?

На обурення Бронвін пані Сапсан не звернула жодної уваги. Вона пошкандибала до Меліни, подивилася знизу вгору на голубку, що сиділа в неї на плечі, й пронизливо закричала. Зрозуміти її було легко: «Ходімо вже!»