Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 46)

Що ми могли вдіяти? Час спливав.

— Ходімо з нами, — запропонувала Емма, звертаючись до Сем. — Якщо на світі є бодай трохи справедливості, то до світанку ми знайдемо безпечне місце.

— Я ж казала: я сестри не покину, — відповіла Сем. — Ви йдете в таке місце, куди вона не зможе зайти, так?

— Я… я не знаю, — затнулася Емма. — Можливо…

— Але хай там як, мені байдуже, — холодним тоном промовила Сем. — Після того, що я щойно побачила, нам із вами не по дорозі.

Емма відсахнулася й трохи поблідла. Тихим голосом спитала:

— Чому?

— Якщо навіть вигнанці й вічно пригноблювані, такі як ви, не спроможні виявити трохи співчуття до інших, то цей світ безнадійний. — Із цими словами Сем відвернулася й понесла Есмі до «швидкої».

Еммі наче ляпас дали. Щоки в неї почервоніли, й вона побігла за Сем.

— Не всі ми думаємо так, як Єнох! А що стосується нашої імбрини, я впевнена, вона не хотіла зробити те, що зробила!

Сем рвучко розвернулася до неї лицем.

— Це сталося невипадково! Я рада, що моя сестра не така, як ви всі. І дуже шкодую, що я така.

Вона знову відвернулася, й цього разу Емма не пішла за нею. Ображеним поглядом вона провела Сем, потім, зсутулившись, рушила за іншими. Чомусь оливкова гілка, яку вона простягла, перетворилася на змію і вкусила її.

Бронвін зняла з себе светр і поклала його на гору уламків.

— Наступного разу, як полетять бомби, надінь його на сестру! — гукнула вона до Сем. — Він захистить надійніше за будь-яку ванну.

Сем не відповіла. Навіть не глянула. Вона схилилася над водієм «швидкої», котрий уже сидів і бубонів:

— Мені наснився такий дивний сон…

— Ти втнула дурницю, — дорікнув Єнох Бронвін. — Тепер у тебе нема светра.

— Стули свій товстий писок, — відрізала Бронвін. — Якби ти хоч раз у житті зробив для когось щось хороше, ти б мене зрозумів.

— Якось я зробив хороше для іншої людини. І через це нас мало не зжерли порожняки!

Ми похапцем попрощалися, відповіді не почули й тихо вислизнули в темряву. Меліна зняла з плеча голубку й підкинула в небо. Та пролетіла трохи, потім мотузка, прив’язана в неї до лапки, туго напнулася, і вона зависла, впіймана в повітрі, як собака на повідку.

— До пані Королик туди, — Меліна кивнула в той бік, куди тягла пташка, і ми пішли за дівчиною та її приятелькою провулком.

Я вже збирався був відновити своє патрулювання на порожняків і зайняти позицію біля голови групи, що стала для мене звичною, коли щось змусило мене озирнутися на сестер. Саме вчасно: я встиг помітити, як Сем посадила Есмі у «швидку», потім нахилилася й поцілувала в кожне подряпане коліно. Мені хотілося знати, що з ними буде далі. Пізніше Мілард скаже мені, що Сем, найпевніше, не вижила у війні, бо ніхто з них ніколи про неї не чув, а слава людини з такою унікальною особливістю мала б розлетітися по всіх усюдах.

Ця сцена справила на Емму великий вплив. Не знаю, чому для неї так важливо було довести незнайомці, що ми добрі, коли ми самі це про себе знали. Але думка про те, що ми не янголи, які спустилися на землю, що наша природа складніша, у неї є різні відтінки, здавалося, занепокоїла її.

— Вони не розуміють, — твердила вона.

«А з іншого боку, — подумав я, — може, й розуміють».

Розділ одинадцятий

Отже, дійшло до цього: все залежало від голуба. Опинимося ми до ранку в затишку материнського лона під захистом імбрини чи напівпережованими потрапимо в каламутну чорноту нутрощів порожняка. Врятується пані Сапсан чи ми будемо блукати цим пекельним ландшафтом, поки її час не скінчиться. Чи побачу я коли-небудь свій дім чи батьків знову — усе це залежало від однієї тендітної дивної голубки.

Я йшов на чолі загону, намацуючи чуттям порожняків, але насправді вела нас голубка. Тягла на повідку, наче гончак, що натрапив на слід. Ми повертали ліворуч, коли пташка летіла вліво, і праворуч, коли смикала вправо, слухняні, мов вівці, навіть якщо це означало бігти вулицями, поораними вирвами від бомб, й щомиті ризикувати зламати ногу чи наразитися на кістяки розчленованих будинків, ці зазублені залізні списи, що підстерігали нас у хисткому мареві вогню й наче були націлені нам на горла.

Емоції від жахливих подій того вечора влягалися, і я сягнув нового рівня виснаження. Голова дивно поколювала. Я насилу тягнув ноги. Гуркіт бомб стих, сирени нарешті замовкли, і мені лишалося тільки здогадуватися, чи не той апокаліптичний шум був єдиним, що не давало мені заснути. Тепер задимлене повітря оживляли інші, делікатніші звуки: вода, що лилася з розірваної труби, виття собаки, що потрапив у пастку, хрипкі голоси, які стогнучи кликали на допомогу. Час від часу з темряви виринали такі самі перехожі, як ми, схожі на примар фігури, що врятувалися втечею з якогось нижнього світу. Очі в них світилися страхом і підозрою, у руках вони стискали якісь речі: радіоприймачі, вкрадене срібло, золочені скриньки, поховальні урни. Мертві несли мертвих.

Біля Т-подібної розвилки на дорозі ми зупинилися. Голубка вагалася між поворотом направо й наліво.

— Нумо, Вінні, — упівголоса підбадьорювала її Меліна. — Хороша голубка, хороша. Покажи нам шлях.

А Єнох нахилився і пошепки додав:

— Якщо ти не знайдеш пані Королик, я особисто підсмажу тебе на рожні.

Пташка пурхнула в повітря й показала вліво.

Меліна люто зиркнула на Єноха.

— Ти козел, — визвірилася вона.

— Для мене важливий результат, — відповів він.

Врешті-решт ми прийшли на станцію метро. Голубка провела нас крізь арку до квиткових кас, і я вже збирався сказати: «Поїдемо на метро. Розумна пташка», — та одразу ж зрозумів, що у вестибюлі порожньо, а квиткова будка розтрощена. І хоч не схоже було, щоб поїзди найближчим часом відвідали цю станцію, ми все одно пішли вперед, крізь турнікет без загороджувального ланцюга, по коридору, на стінах якого повідставали вказівники й потріскалася біла плитка, до довжелезних сходів, що вели, петляючи, у гулке черево міста, підсвічуване електрикою.

На кожному сходовому майданчику нам доводилося переступати через людей, що спали, загорнувшись у ковдри. Спочатку то були поодинокі люди, потім стали траплятися групи, що лежали, наче розкидані сірники, а далі, коли ми спустилися на платформу, побачили суцільне людське море, що розлилося повсюди. Сотні людей притискалися одне до одного між стіною і коліями, поскручувалися на підлозі, лежали на лавках, грузли у складаних стільцях. Ті, хто не спав, заколисували в обіймах немовлят, читали книжки в м’яких обкладинках, грали в карти, молилися. Вони не чекали поїзда: поїзди не ходили. То були втікачі від бомб, і метро стало їхнім сховищем.

Я спробував намацати порожняків, але там було забагато облич, забагато тіней. Якщо в нас лишилася удача, їй доведеться ще трохи нам посприяти.

А що тепер?

Нам потрібні були вказівки від голубки, але вона, здавалося, трохи розгубилася (мабуть, її, як і мене, приголомшила юрба), тому ми стояли й чекали, а навколо нас усе дихало, хропло й бурмотіло уві сні.

За хвилину голубка напружилася й полетіла до колії. Повідець напнувся, і вона відскочила назад до Меліни, наче йо-йо.

Ми навшпиньки обійшли тіла, щоб підійти до краю платформи, й зістрибнули вниз, туди, де пролягали рейки, які зникали в тунелі обабіч станції. Шлунок кудись провалився од відчуття, що наше майбутнє лежить у котрійсь із цих темних роззявлених пащ.

— Ой, сподіваюсь, нам не доведеться брьохати там по багнюці, — побідкалася Оливка.

— Звісно, доведеться, — запевнив її Єнох. — Поки не побуваємо в усіх каналізаціях, свято буде неповним.

Голубка рвонулася вперед. Ми пішли вздовж колії.

Я перестрибнув через маслянисту калюжу, наче в «класики» грав, і з-під ніг чкурнув легіон щурів. Оливка вереснула з переляку й стрибнула на руки Бронвін. Тунель позіхав перед нами, чорний і загрозливий. Мені спало на думку, що це дуже погане місце для зустрічі з порожняком. Там не було стін, на які можна було б видертись, не було будинків, де можна заховатися, і могильних плит, які б закрилися над нашими головами. Тунель був довгий, прямий, і освітлювало його лише кілька червоних лампочок, що мляво сяяли з великими інтервалами.

Я пішов швидше.

Нас поглинула темрява.

Малим я часто грався з татом у хованки. Зазвичай я ховався, а він шукав. Я дуже добре вмів ховатися. Переважно тому, що я, на відміну від більшості чотири-і п’ятирічних дітлахів, володів надприродною здатністю тривалий час поводитися надзвичайно тихо, а ще тому, що не страждав ні на що, віддалено схоже на клаустрофобію: я міг залізти у найтісніший закапелок шафки й сидіти там двадцять-тридцять хвилин, не виказуючи себе жодним звуком і від душі радіючи.

Ось чому ви могли б подумати, що з темними замкнутими просторами в мене особливих проблем нема. Чи ось чому ви могли б (щонайменше) подумати, що в тунелі, призначеному для поїздів і рейок та більше ні для чого, я почуваюся краще, ніж на відкритому цвинтарі, де звідусіль лізуть всілякі геловінські почвари. Та все ж, що далі ми заглиблювалися в тунель, то більше мене огортав липкий повзучий страх — цілковито відмінний від того відчуття, яким я намацував порожняків. Це було звичайне погане передчуття. Тому я підганяв своїх, щоб ішли так швидко, як тільки могли найповільніші з нас, підштовхував Меліну, поки вона не гаркнула на мене, щоб відвалив. Постійний приплив адреналіну тримав моє глибоке виснаження на припоні.