Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 40)

— Усе нормально, — запевнила мене Емма. — Роби, як вона каже. Вона телекінетик, помітно неврівноважений до того ж.

Я став навколішки біля Емми й сплів пальці на потилиці. Емма зробила те саме. Горація аж трусило, але він теж мовчки важко опустився на долівку й поклав долоні на дошки.

— Ми тебе не скривдимо, — сказала Емма. — Нам потрібен лише голуб.

— О, я прекрасно знаю, що вам потрібно, — з лихою посмішкою промовила дівчина. — Такі, як ви, ніколи не здаються, правда ж?

— Такі, як ми? — не зрозумів я.

— Покладіть зброю на підлогу й підштовхніть її до мене! — гаркнула дівчина.

— У нас нема зброї, — спокійно промовила Емма, щосили намагаючись не розлютити ще більше.

— Для вас буде краще, якщо ви не матимете мене за дурепу! — криком попередила дівчина. — Ви слабкі й не маєте власної сили, тому покладаєтесь на пістолети й таке інше. Кладіть їх на підлогу!

— Вона думає, що ми витвори, — повернувши голову, прошепотіла Емма.

Я ледве стримався, щоб не розреготатися.

— Ми не витвори. Ми дивні!

— Ви не перші порожньоокі, які приходять сюди по голубів, — сказала вона. — І не перші, хто вдає з себе дивних дітей. А ще ви будете не перші, кого я вб’ю! Тому кладіть свою зброю на підлогу, перш ніж я скручу цьому голубу в’язи. А слідом за ним — і вам!

— Але ми не витвори, — наполягав я. — Якщо не віриш, подивись у наші зіниці!

— Очі ще нічого не означають! — заявила дівчина. — Лінзи — це старий, як світ, фокус. А я, повірте, усі ці фокуси знаю.

Вона ступила крок уперед, на світло. У її очах тліла ненависть. Вона була схожа на пацанку, тільки в сукні, мала коротке волосся й міцну щелепу. Очі в неї були скляні, як у людини, що багато днів не спала й трималася на ногах лише завдяки інстинктам і адреналіну. Наче в людини, яка за цих обставин не буде до нас ні доброю, ні терплячою.

— Ми дивні, клянусь тобі! — запевнила її Емма. — Ось, дивись. Я покажу! — Вона прийняла руку від голови і вже збиралася запалити полум’я, та мене раптом охопило передчуття, і я зупинив її, узявши за зап’ясток.

— Якщо десь неподалік бродять порожняки, вони це відчують, — попередив я. — Думаю, вони відчувають нас так само, як я відчуваю їх. Та коли ми застосовуємо свої вміння, справа їм значно полегшується. Це наче увімкнути сигналізацію.

— Але ж ти своє вміння застосовуєш, — обурилася Емма. — І вона своє!

— Моє пасивне, — відповів я. — Я не можу його вимкнути, тому воно особливого сліду не лишає. Що ж до її здібностей — може, вони вже знають, що вона тут. І може, не вона їм потрібна.

— Як зручно! — вигукнула дівчина. — І яке ж воно, твоє вміння? Відчувати поріддя тіней?

— Він і бачити їх може, — сказала їй Емма. — А ще вбивати.

— Придумайте щось краще, — глузливо промовила дівчина. — На таке навіть дурник не купиться.

Поки ми говорили, у мене в животі розквітло нове Чуття. Я вже відчував не слід порожняка, а активну його присутність.

— Один бродить десь поряд, — сказав я Еммі. — Треба звідси вибиратися.

— Без птаха я не піду, — процідила вона.

Дівчина рушила в наш бік.

— Треба з цим кінчати, — сказала вона. — Я дала вам більш ніж достатньо можливостей виправдатися. Та й взагалі мені починає подобатися вбивати вас, потвори. Після того, що ви зробили з моїми друзями, я ніяк цим не натішуся!

Вона зупинилася за кілька футів від нас і підняла вільну руку — напевно, щоб обвалити нам на голови рештки даху. Якщо ми збиралися рятуватись, слід було діяти.

Я стрибнув із пози навприсядки, виставив уперед руки й налетів на дівчину, збивши її з ніг. Від несподіванки вона спересердя закричала. Я вдарив її кулаком у долоню вільної руки, щоб вона ще раз не клацнула пальцями. Цієї миті вона випустила птаха, і його вхопила Емма.

Ми з Еммою скочили на ноги й щодуху побігли до відчинених дверей. Та Горацій, причмелений, досі сидів на підлозі.

— Вставай і біжи! — заволала до нього Емма.

Я вже тягнув Горація вгору за руку, коли мені в обличчя вдарили двері, а спалений комод сам піднявся з кутка і полетів через усю кімнату. Його край зачепив мою голову, і я беркицьнувся на землю, тягнучи за собою Емму.

Дівчина лютувала, пронизливо верещала. Я був певен, що жити нам лишалося кілька секунд. Аж раптом підвівся Горацій. І закричав на весь голос:

— Меліна Манон!

Дівчина застигла на місці.

— Що ти сказав?

— Тебе звати Меліна Манон, — мовив він. — Ти народилася в Люксембургу тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятого року. Переїхала до пані Дрізд, коли тобі було шістнадцять, і відтоді жила тут.

Горацій заскочив її зненацька. Вона насупилась, потім описала рукою дугу. Тумбочка, що мало не вирубала мене, пропливла в повітрі й нависла просто над Горацієм. Якби дівчина дала їй впасти, вона б його розчавила.

— А ви підготувалися, — сказала дівчина. — Але мої ім’я, прізвище й місце народження може знати будь-який витвір. На ваше нещастя, ваші вигадки більше не здаються мені цікавими.

Та все ж скидалося на те, що вона ще не готова його вбити.

— Твій батько працював у банку, — швидко провадив далі Горацій. — А мати була дуже вродлива, проте від неї сильно пахло цибулею. Та хвороба переслідувала її все життя, і ніхто не міг її вилікувати.

Комод над Горацієм захитався. Дівчина пильно дивилася на нього. Її брови були насуплені, рука зависла в повітрі.

— Коли тобі було сім років, ти дуже хотіла арабського скакуна, — провадив Горацій. — Та твої батьки не могли собі дозволити таку дорожезну тварину і натомість купили віслючка. Ти назвала його Хабібом, що означає арабською «коханий». І ти його таки любила.

У дівчини відвисла щелепа.

А Горацій продовжував:

— У шістнадцять років ти зрозуміла, що можеш пересувати предмети силою думки. Почала ти з маленьких речей: затискачів для паперу і монет, потім перейшла до більших. Але Хабіба ти підняти в повітря не могла, бо твої здібності поширювалися лише на неістот. Коли твоя сім’я переїхала в інший будинок, ти вирішила, що вміння полишило тебе, бо не могла нічого підняти. Але ти просто ще не знала нового будинку. Щойно ти роззнайомилася з ним ближче, нанесла все, що в ньому було, на карту, яку тримала в голові, то здатність рухати предмети в межах його стін повернулася.

— Звідки ти все це знаєш? — Меліна дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Бо я бачив про тебе сон, — пояснив Горацій. — У мене таке вміння.

— Господи, — промовила дівчина. — Ви справді дивні.

І комод плавно опустився на підлогу.

Я нетвердо зіп’явся на ноги. Голова пульсувала від болю в тому місці, де по ній довбонув комод.

— У тебе кров! — Емма скочила на ноги, щоб оглянути мою рану.

— Нічого, нічого, — заспокоїв я, ухиляючись від неї. Чуття пересувалося в животі, і її доторк заважав мені витлумачити все правильно, чомусь перешкоджав його розгортанню.

— Пробач, що я так із твоєю головою, — перепросила Меліна Манон. — Я думала, що з усіх дивних лишилася тільки я.

— Там, на дні колодязя, у катакомбах, наших ще ціла банда, — запевнила її Емма.

— Правда? — просяяла Меліна. — Тоді надія ще є!

— Була, — виправив її Горацій. — Але щойно вилетіла крізь діру у вашому даху.

— Що? Ти про Вінніфред? — Меліна заклала два пальці в рот і свиснула. А вже за мить їй на плече крізь діру в даху спустився голуб.

— Дивовижно! — сплеснув у долоні Горацій. — Як ти це робиш?

— Вінні — моя подружка, — пояснила Меліна. — Ручна, як хатній кіт.

Тильним боком долоні я стер із лоба кров і вирішив не зважати на біль. Часу на те, щоб страждати, не було.

— Ти казала, що тут були витвори, полювали на голубів, — звернувся я до дівчини.

Меліна кивнула.

— Вони зі своїми сутінковими звірюками прийшли три ночі тому. Оточили наш будинок, забрали пані Дрізд і половину нашого сиротинця, потім підпалили дім. Я сховалася на даху. Відтоді вони повертаються щодня, полюють на Вінніфред та її друзів.

— І ти їх убивала? — спитала Емма.