Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 37)

Вона враз відсахнулася, наче я запропонував їй піти до ресторану, де подають тушкованих цуценят.

— Що?! Ні! Звідки, заради Бога, тобі у голову наверзлася така маячня?

— Від нього. Коли він про тебе говорить, то у його голосі з’являється якийсь біль, і у мене виникло чітке відчуття, що він не хоче моєї присутності тут, у притулку, наче я йому чимось заважаю, встрягаю у його хтиву гру.

Емма отетеріло витріщилася на мене.

— По-перше, не має він ніякої «гри», у яку можна «встряти», це я тобі гарантую. Він — ревнивий ідіот і брехун.

— Та невже?

— Що невже?

— Невже він брехун?

Емма зіщулила очі.

— А чому це ти питаєш? Він що — поширює якісь дурні плітки?

— Еммо, що сталося з Віктором?

На її обличчі з’явився вираз потрясіння. Вона не чекала такого запитання.

— Єнох — маленький гидотний егоїст. Ну його к бісу!

— Тут є дещо, про що мені ніхто не хоче розповідати, тому я хочу дізнатися, що ви від мене приховуєте.

— Я не можу тобі розповісти, — сказала Емма.

— Це я вже чув! «Не можу, не можна!» Мені не можна говорити про майбутнє, тобі не можна говорити про минуле! Пані Сапсан зв’язала вас усіх міцними вузлами. Останнє бажання мого діда полягало в тім, що я мушу приїхати сюди і дізнатися правду. І я не міг цим бажанням знехтувати.

Емма взяла мою руку, поклала собі на коліно і прикипіла до неї поглядом. Здавалося, вона шукала на ній правильну відповідь.

— Маєш рацію, — нарешті озвалася вона. — Тут справді дещо є.

— Розкажи мені.

— Не тут, — прошепотіла вона. — Сьогодні увечері.

Ми домовилися зустрітися пізно того ж вечора, коли мій татко та пані Сапсан повкладаються спати. Емма наполягла на тому, що це єдиний можливий спосіб, бо тут навіть стіни мають вуха і нам буде вкрай важко вислизнути вдень удвох непоміченими. Щоби зміцнити ілюзію, що нам нема чого ховати, решту дня ми провешталися у дворі у всіх на виду, а коли сонце похилилося до обрію, я вирушив назад до болота сам-один.

У двадцять першому столітті той вечір був дощовий, і коли я добрався до бару, на мені жодної сухої нитки не було. Батька я застав удома. Він сидів за столом, обхопивши долонями пляшку пива, тож я підсунув до нього стілець, всівся поруч і, витираючи обличчя серветкою, почав свої вигадані історії про те, як провів день. (Я дізнався про брехню одну цікаву річ: чим більше брешеш, тим легше брехати.)

Він майже не слухав мене.

— Гм, цікаво, — казав він, відводячи очі, й знову прикладався до пляшки.

— Що з тобою? — спитав я його. — Ти й досі на мене дуєшся?

— Та ні, нічого подібного. — Він хотів був пояснити, але змахнув рукою і замовк. — Все одно це дурниця.

— Татку, скажи.

— Та я… я про отого типа, що з’явився тут кілька днів тому. Іще один орнітолог.

— Він — твій знайомий?

Батько похитав головою.

— Ніколи не зустрічав його раніше. Спочатку мені здалося, що він такий собі ентузіаст-аматор, але він вперто приходить на одні й ті самі місця, одні й ті самі місця гніздування і робить нотатки. Він знає свою справу. А коли сьогодні я узрів його з кліткою для кільцювання та з «хижаком», то я второпав, що він справжній профі.

— Хижаком?

— Це бінокль такий. Серйозна штука.

Він кілька разів зіжмакав і розправив паперову серветку на столі — явна ознака того, що він нервував.

— І це тоді, коли мені здалося, що я є першовідкривачем цієї популяції птахів. Мені дуже хотілося, щоб моя книжка стала чимось особливим.

— І тут з’являється цей мудак.

— Джейкобе!

— Тобто цей негарний чоловік. Сучий син, коротше.

Батько розсміявся.

— Дякую, синку, розвеселив.

— Твоя книга однаково стане особливим явищем, ось побачиш, — заспокоїв я його.

Батько знизав плечима.

— Хтозна. Хотілося б. — Але голос його лунав невпевнено.

Я достеменно знав, що трапиться далі. Бо це вже стало незмінною частиною абсурдного замкнутого кола, в яке потрапляв мій батько. Спочатку він по-справжньому загоряється якимось проектом і безупинно місяцями говорить про нього. А потім неминуче виникає якась мікроскопічна проблема, що ставить палиці в колеса блискучого плану. І замість вирішити цю проблему, батько дозволяє їй поглинути його. Грандіозний проект враз скасовується, він знаходить новий — і цикл повторюється наново. Мого батька дуже легко розчарувати і відбити бажання докладати зусилля. Саме через це він і мав у своїй шафі з десяток незакінчених рукописів, саме через це він так і не відкрив орнітологічної крамниці, яку збирався започаткувати разом із тіткою Сюзі, саме через це він мав диплом бакалавра азійських мов, хоча жодного разу так і не побував в Азії. Йому було сорок шість, а він і досі не знайшов себе в житті і досі намагався довести, що може обійтися без материних грошей.

Насправді ж він потребував доброї напутньої розмови, але я не мав ані бажання, ані морального права таку розмову починати, тому спробував змінити тему розмови.

— А де зупинився цей кайфоломщик? — спитався я. — Мені здавалося, що наші номери — єдині на острові.

— Наскільки можна судити, він живе у наметі, — відповів батько.

— І це в таку погоду?

— Він — щось типу стійкого орнітологічного солдатика. Суворі умови життя й роботи наближають тебе до об’єктів досліджень — як фізично, так і психологічно. Ну, через терни — до зірок, щось типу того.

Я розсміявся.

— А чому ж тоді й ти не отаборився? — спитав я — і відразу ж пожалкував.

— З тієї самої причини, чому, скоріш за все, не вийде моя книга. Завжди знаходиться хтось впертіший і відданіший своїй справі, ніж я.

Я ніяково завовтузився на стільці.

— Я не мав на увазі саме це. Я хотів лиш сказати, що…

— Т-с-с-с! — Батько заціпенів і крадькома зиркнув на двері. — Поглянь, але не показуй, що ти робиш це навмисне. Він щойно сюди увійшов.

Я прикрив обличчя розгорнутим меню і крадькома зиркнув через край. На порозі з’явився неохайний бородань і, озирнувшись довкола, погупав ногами, струшуючи з чобіт воду. Він був убраний у кепку-дощовик, темні окуляри і те, що при уважнішому розгляді виявилося кількома куртками, вдягненими одна на одну. Це робило його опецькуватим і злегка химерним на вигляд.

— А мені подобається його імідж такого собі волоцюжного Діда Мороза, — сказав я пошепки. — Такий імідж дається непросто. Наступного року він, напевне, увійде в моду.

Батько нічого не відповів. Чоловік поважно пройшов до бару, і розмови довкола нього помітно стихли. Кев спитав, що він хотів би замовити, чоловік щось відповів, і Кев подався в кухню. Чекаючи на нього, новоприбулий дивися прямо поперед себе, а через хвилину Кев повернувся і подав йому «собачу сумку», тобто торбу з їжею. Він узяв її, поклав на стійку кілька купюр і рушив до дверей. Перед тим як вийти, чоловік зупинився і повільним поглядом обвів кімнату. А потім, витримавши довгу паузу, пішов.

— А що він замовив? — гукнув мій батько, коли за незнайомцем зачинилися двері.

— Та кілька біфштексів, — відповів Кев. — Сказав, що йому байдуже, як їх приготують, тому я їх нашвидкуруч і підсмажив — по кільканадцять секунд на кожен бік. Він навіть не думав нарікати.

Присутні в барі забурмотіли, обговорюючи новину, і гучність їхніх розмов знову зросла.

— Сирий біфштекс, — сказав я батьку. — Мусиш погодитися, що це дивно навіть для орнітолога.

— Може, він просто сироїд, — відказав він.

— Та отож. А, може, йому набридло харчуватися кров’ю ягнят.

Татко підкотив очі під лоба.