Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 38)

— Той тип вочевидь має гасову плитку. Скоріш за все, він воліє куховарити на свіжому повітрі.

— Під дощем? І чому це ти його захищаєш, до речі? Я гадав, що він — твій непримиримий ворог.

— Не сподіваюся, що ти мене зрозумієш, — відказав батько, — але буде краще, якщо ти з мене не насміхатимешся. — Він підвівся і рушив до стійки бару.

За кілька годин батько, від якого тхнуло спиртним, нетвердою ходою пішов нагору і впав у ліжко. Він заснув миттєво і несамовито захропів. Ухопивши плащ, я вирушив на зустріч з Еммою, бо тепер міг не ховатися.

На вулицях було тихо й безлюдно, мені здавалося, я чув, як падають крапельки роси. Небо вкривав тонкий шар хмар, крізь які пробивалося достатньо місячного сяйва, щоби освітлювати мені дорогу. Коли я вибрався на кряж, по моїй спині побігли невеличкі холодні мурашки. Я обернувся і побачив, як з далекого горбка за мною хтось спостерігає. Він притиснув руки до обличчя, а лікті розвів на різні боки, наче у бінокль дивився. Спершу мені подумалося: «От чорт, я таки попався», бо мені здалося, що то стоїть на чатах якийсь фермер, зображаючи з себе детектива. Але якщо це так, то чому він не наближається і не висуває мені претензій? Чоловік і далі стояв і дивився на мене, а я теж стояв і дивився на нього.

Нарешті я вирішив: «Якщо вже попався, то попався», і тепер, хоч так, хоч сяк, а чутка про мої нічні походеньки неодмінно дійде до мого батька. Тому я підняв руку, показав чоловікові середній палець і ввійшов у прохолодний туман.

Вийшовши по той бік кургану, я побачив, що хмари хтось прибрав, наче штору відсунув, а повний місяць на небі роздувся, немов величезна повітряна куля. Він був такий яскраво-жовтий, що я аж примружився. За кілька хвилин прийшла Емма. Пробираючись через болото, вона без упину торохтіла, вибачаючись за спізнення:

— Вибач, трохи спізнилася. Років сто довелося чекати, поки всі спати повкладаються! А коли виходила, то наскочила на Г’ю та Фіону, які цьомкалися й тискалися в садку. Але не бійся. Вони пообіцяли мені мовчати, якщо я мовчатиму про них. — Вона рвучко обняла мене. — Я дуже за тобою скучила. Вибач за те, що сталося вдень.

— І ти мені вибач, — сказав я, незграбно погладивши її по спині. — Ну що — поговорімо?

Емма відсторонилася.

— Не тут. Є краще місце. Особливе місце.

— Та я не знаю…

Емма взяла мене за руку.

— Не переймайся. Тобі там дуже сподобається, обіцяю. Там я все тобі розповім.

Я майже не сумнівався, що то був хитрий Еммин задум затягнути мене до ліжка, і якби я був старшим чи мудрішим або одним з тих чуваків, які бували в ліжку з гарними дівчатами так часто, що вже перебирали, то мені б вистачило психологічної та гормональної стійкості вимагати розмови тут і негайно. Але я був ані старшим, ані мудрішим, ані досвідченим ловеласом. До того ж, вона якось так по-особливому дивилася на мене, безтурботно всміхаючись, час від часу грайливим і звабливим жестом відкидаючи назад волосся, що я відчув себе обеззброєним і безпорадним.

«Я піду, але цілуватися з нею не буду», — пообіцяв я самому собі.

Поки Емма вела мене через болото, повторював ці слова, наче мантру: «Нізащо не цілуйся! Нізащо не цілуйся!» Спочатку ми попрямували до міста, але потім звернули до скелястого берега, який виходив на маяк, й обережно пробралися крутою стежиною до піщаної смуги.

Коли ми дійшли до крайки води, Емма сказала мені почекати, а сама побігла щось принести. Я стояв і дивився, як промінь прожектора маяка, повільно обертаючись, вихоплює з темряви все довкола: тисячі морських птахів, що спали на вибоїстих скелях; гігантські прибережні валуни, відкриті припливам та відпливам; трухлявий ялик, що стирчав із піску неподалік. Коли Емма повернулася, я побачив, що вона перевдяглася у купальний костюм і тримала в руці дві підводні трубки з масками.

— О, ні, — простогнав я, — тільки не це.

— Можеш роздягнутися до трусів і майки, — запропонувала Емма, з сумнівом поглянувши на мої джинси та плащ. — У цьому вбранні ти далеко не запливеш.

— Не запливу, бо навіть не збираюся нікуди плисти! Я погодився прокрастися сюди вночі — це так, але щоб поговорити з тобою, а не…

— Ми неодмінно поговоримо, — запевнила Емма.

— Ага, під водою. Коли я буду в самих трусах.

Вона роздратовано копнула ногою, обсипавши мене піском, різко обернулася і пішла геть, але потім крутнулася на п’ятах і повернулася.

— Я не збираюся до тебе чіплятися, якщо ти боїшся саме цього. Не лести собі.

— А й не лещу.

— Тоді кинь дуріти і скидай свої ідіотські штани!

Раптом вона напала на мене: зборола на землю і силою розщіпила однією рукою мою реміняку, а другою кинула мені в обличчя пісок.

— Тьху! — сплюнув я. — Так нечесно, так нечесно! — Не маючи вибору, я відплатив тією ж монетою, пожбуривши в обличчя жменю піску, і невдовзі між нами точився справжнісінький бій без правил на піску. Коли ж бій скінчився, ми обидва нестримно реготали, марно намагаючись витрусити з волосся пісок.

— От тепер тобі нікуди дітися, бо маєш помитися. Хочеш не хочеш, а доведеться тобі у воду лізти.

— Гаразд, полізу.

Спочатку вода здалася мені невимовно холодною — незавидна ситуація, коли пірнати доведеться в самих шортах, але я досить швидко призвичаївся до температури. Ми пішли по пояс у воді за скелясті валуни, де стояло прив’язане до буя каное. Ми ввібралися всередину, Емма подала мені весло, і ми удвох повеслували до маяка. Ніч була тепла, море спокійне, і на кілька хвилин я забувся в приємному ритмі весел, що плескали по воді. Приблизно за сотню ярдів до маяка Емма кинула веслувати і переступила через борт у воду. На мій подив вона не зникла під хвилями, а так і стояла — по коліна у воді.

— Тут що — піщана коса чи щось таке? — спитався я.

— Ні, не коса. — Засунувши руку в каное, вони витягнула звідти маленький якір і кинула його за борт. Він занурився фути на три і впав із брязкотом. За мить повз нас обернувся промінь прожектора, і я побачив корпус корабля, що простирався під нами навсібіч.

— Потонуле судно!

— Хутчіш, — сказала Емма. — Ми майже добралися. І візьми свою маску.

З цими словами вона повернулася і пішла по корпусу потонулого корабля.

Я обережно вибрався з каное і пішов за нею. Якби нас хто-небудь бачив з берега, то йому, напевне, здалося б, що ми йдемо по воді.

— А ця штука велика? — поцікавився я.

— Величезна. Це корабель союзників. Наскочив на свою ж міну і потонув ось тут. — Емма зупинилася. — Відведи на хвилину очі від маяка. Нехай призвичаяться до темряви.

Тож ми стали обличчям до берега і почекали, слухаючи плюскіт хвиль об наші стегна.

— Досить, тепер іди за мною і зроби гігантський вдих; намагайся набрати повні легені повітря. — Підійшовши до отвору в корпусі судна, який скидався на двері, Емма сіла на край, а потім пірнула всередину.

«Це якесь божевілля», — подумав я. А потім приладнав маску, яку вона мені дала, і пірнув слідком.

Я вдивився в темряву, що огорнула нас з усіх боків, і побачив, як Емма пробирається ще глибше, хапаючись за сходинки трапа. Вхопився за верхню сходинку і рушив слідом за нею, перебираючи руками, аж поки не опинився на металевій підлозі, де вона на мене чекала. Здається, ми потрапили до якогось вантажного трюму, хоча через темряву можна було констатувати лише цей факт, і не більше.

Я постукав її по ліктю і показав на свій рот, даючи зрозуміти, що вже задихаюся. Емма заспокійливо поплескала мене по руці і вхопила шмат пластмасової трубки, яка йшла вздовж трапа на поверхню. Взявши трубку в рота, вона дунула в неї, натужно роздувши щоки, потім зробила вдих і передала трубку мені. Я жадібно увібрав повні легені свіжого повітря. Дивно: ми були на глибині двадцяти футів під водою в трюмі затонулого корабля, але мали змогу дихати.

Емма показала рукою на дверний проріз попереду; у в темній воді він здавався темною дірою з розмитими краями. Я похитав головою: «Я нікуди не хочу йти». Але Емма схопила мене за руку і потягла до дверей, наче переляканого малюка. У другій руці вона тримала трубку.

Пропливши у двері, ми опинилися у повній темряві. Якусь хвилину ми висіли у воді, передаючи одне одному дихальну трубку. Нічого не було чути, окрім нашого дихання, що бульбашками виривалося нагору, та глухих ударів вглибині трюму: то розбитий корпус корабля гуляв під дією підводної течії. Якби я заплющив очі, темніше не стало б. Ми були схожі на двох астронавтів, що пливуть у беззоряному всесвіті.

Та раптом сталося дещо приголомшливе і чудесне: одна за одною з’явилися зірки, поблискуючи в темряві зеленими вогниками. Мені здалося, що то почалися галюцинації. Але невдовзі з’явилися нові вогники, довкола нас спалахнуло ціле сузір’я — мільйони зелених мерехтливих вогників, що освітлювали наші тіла і віддзеркалювалися в наших масках. Емма випростала руку і змахнула кистю, але замість вогняної кулі, на її долоні показалося блакитне світіння. Зелені вогники скупчилися довкола нього, поблискуючи і кружляючи у вирі, імітуючи рухи Емминої руки, наче зграя рибок, і я нарешті здогадався, що то й були рибки.

Заворожено споглядаючи їх, я втратив відчуття часу. Здавалося, ми провели в корпусі судна кілька годин, хоча насправді — декілька хвилин, не більше. Раптом я відчув, як Емма легенько штовхнула мене, і ми рушили назад — через двері, угору по трапу, а коли виринули на поверхню, то перше, що я побачив, — це величезну широку смугу Чумацького Шляху, намальовану поперек небес. І мені спало на думку, що і рибки, і сузір’я утворювали цілісну систему як добре припасовані складові якогось древнього і загадкового цілого.