Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 39)

Підтягнувшись за краї отвору, ми вибралися на поверхню корпусу і поскидали маски. Якийсь час ми сиділи мовчки по пояс у воді, торкаючись одне одного голими стегнами.

— А що то було? — нарешті спитався я.

— Ми називаємо їх рибками-ліхтариками.

— Ніколи не доводилося бачити їх раніше.

— Більшість людей їх ніколи й не бачать, — сказала Емма. — Бо ці рибки ховаються від них.

— Які вони гарні.

— Еге ж.

— Й дивні.

Емма всміхнулася.

— Так, вони також дивні.

Раптом її рука переповзла мені на коліно, але я не заперечував, бо від її теплої руки на коліні у прохолодній воді розливалося приємне тепло по всьому тілу. Я прислухався: чи не каже мій внутрішній голос «Не цілуйся з нею!» Але цього разу мій внутрішній голос мовчав.

І ми поцілувалися. Сила і глибина почуття, яке супроводжувало доторк наших губ і язиків, коли я взяв у долоні її бездоганно білі гладенькі щоки, затьмарили думки про слушне й хибне, і я геть забув, чому я взагалі прийшов сюди. Ми цілувалися й цілувалися — і раптом все скінчилося. Емма відсахнулася, а я потягнувся за нею своїм лицем. Та вона вперлася мені рукою в груди, водночас і ніжно, і рішуче.

— Дай мені дух перевести, дурнику. Я ж не можу зовсім не дихати.

— Гаразд, — засміявся я.

Вона взяла мої руки і поглянула на мене. Я теж на неї подивився. І цей доторк поглядами вийшов навіть сильнішим і емоційнішим, аніж доторк губами.

— Тобі треба залишитися, — сказала Емма трохи згодом.

— Треба залишитися, — повторив я, мов луна.

— Залишитися тут, із нами.

Реальність її слів нарешті просочилася крізь емоції до здорового глузду і притупила гостроту враження від того чуда, яке щойно сталося між нами.

— Мені хотілося б, але я не можу.

— А чому не можеш?

Я замислився. Сонце, атмосфера свята, друзі… і завжди одне й те саме, кожен день як краплина води схожий на попередній. Все надмірне набридає, як, скажімо, всі ті розкішні штучки, що їх купувала моя мати, і які їй швидко набридали.

Але ж Емма. Тут була Емма. Може, між нами щось було б. Може, я залишився б на якийсь час тут, кохався б з нею, а потім повернувся б додому. Але ж ні. На той час, коли мені захочеться піти, буде вже запізно. Вона ж як сирена. І тому я мусив бути сильним.

— Тобі потрібен він, а не я. Я не можу стати для тебе ним.

Емма ображено відвернулася.

— Ні, не через це ти мусиш залишитися тут, Джейкобе. Просто твоє місце — тут.

— Я не можу. Я ж не такий, як ти.

— Ні, ти такий, як і я, — наполягла вона.

— Та ні ж бо. Я простак, такий самий, як і мій дід.

Емма похитала головою.

— Ти й справді так вважаєш?

— Якби я міг робити щось дивовижне й видовищне, як ти, хіба ж я цього не помітив би давним-давно?

— Не мені казати тобі про це, — мовила Емма, — але звичайні люди нездатні проходити крізь часові контури.

Я на мить замислився над почутим, але не зміг осягнути його зміст.

— Нічого дивного в мені немає. Я — найпересічніша посередність, яку тільки можна зустріти.

— А от стосовно цього я маю дуже великі сумніви, — відповіла Емма. — Ейб мав рідкісний дар, він мав здатність, якої майже ніхто інший не мав. — Емма поглянула мені у вічі і додала: — Твій дід міг бачити потвор.

Розділ дев’ятий

«Він міг бачити потвор».

Щойно вона вимовила ці слова, як жахи, котрі начебто назавжди лишилися в минулому, знову навалились на мене нестримним потоком. Отже, потвори цілком реальні. І це вони убили мого діда.

— Я теж здатен бачити їх, — сказав я пошепки Еммі, наче виказуючи якусь сороміцьку таємницю.

Її очі налилися слізьми і вона обняла мене.

— Я знала, що в тобі є щось особливе, — сказала Емма. — Я кажу це як найвищий комплімент.

Я завжди знав, що я дивак. Але мені ніколи й на думку не спадало, що я якийсь дивний. Але якщо я міг бачити речі, яких ніхто інший не бачив, то це пояснювало, чому Рікі нічого не побачив у заростях в ту ніч, коли загинув мій дід. Це пояснювало, чому всі вважали мене схибленим. Я не був схибленим, нічого мені не ввижалося, і ніякої стресової реакції я не мав. Панічний холодок у грудях щоразу, коли потвори були десь поруч, і здатність бачити їхні огидні пики — насправді були моїм талантом.

— А ти їх зовсім не можеш бачити? — спитав я Емму.

— Лише тіні, і саме тому вони полюють переважно вночі.

— А що заважає їм напасти на вас саме тепер? — спитав я і відразу ж виправився. — Я хотів сказати, на усіх нас.

Еммине обличчя стало серйозним.

— Вони не знають, де нас знайти. Це по-перше, а по-друге — вони не здатні проникати у контури. Тому ми на цьому острові у безпеці, але покинути його не можемо.

— Але ж Віктор зміг.

Емма сумно кивнула.

— Він сказав, що тут збожеволіє. Що більше не може тут залишатися. Бідолашна Бронвін. Мій Ейб також покинув острів, але його, принаймні, убили не порожняки.

Я насилу змусив себе поглянути їй у вічі.

— Вибач, що мушу тобі це сказати…

— Що? О, ні…

— Мене переконали в тому, що діда убили дикі тварини. Але якщо те, що ти кажеш, правда, мого діда теж убили потвори, чи то порожняки, як ти кажеш. Вперше і востаннє я бачив одну з них в ту ніч, коли він загинув.

Емма притиснула коліна до грудей і заплющила очі. Я обійняв її за плечі, і вона схилила свою голову на мою.

— Я знала, що вони доберуться до нього, — прошепотіла вона. — Він пообіцяв мені, що в Америці йому буде безпечніше. Що він зможе себе захистити. Але насправді ми завжди у небезпеці, кожен із нас.

Ми сиділи й розмовляли на корпусі потонулого корабля, аж поки місяць не схилився до обрію; прохолодна вода плюскала об наші спини, й Емма тремтіла від холоду. Ми взялися за руки і пішли по воді до каное. Повеслувавши до берега, ми почули голоси, які гукали нас, а трохи згодом, коли звернули за скелястий валун, побачили Г’ю та Фіону, які стояли на березі й махали нам руками. Навіть на відстані ми відчули, що сталося якесь лихо.

Прив’язавши каное, ми побігли їм назустріч. Г’ю, навколо чиєї голови збуджено крутилися бджоли, від швидкого бігу захекався.

— Щось трапилося! Вам треба повернутися разом із нами!

Часу на суперечки не було. Емма начепила одяг прямо на мокрий купальник, а я, стрибаючи на одній нозі і перечіпляючись, увібрався у шорсткі від піску джинси. Г’ю з сумнівом поглянув на мене.

— Мабуть, йому не можна, — сказав він. — Бо це серйозна справа.

— Та ні, Г’ю, — заперечила Емма. — Виявилося, що Пташка мала рацію: Джейкоб — один із нас.

Г’ю ошелешено витріщився на неї, а потім на мене.

— Невже ти сказала йому?!