Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 36)
— А Емма також грає в цю гру?
— Та ні, не грає. Вона точнісінько як ти: вважає, що це лиходійство.
— Так це і є лиходійство.
Єнох підкотив очі.
— Два чоботи — пара.
— Що ти хочеш цим сказати?!
Він випростався на всі п’ять футів чотири дюйми свого зросту і тицьнув мене пальцем у груди.
— Я хочу цим сказати, що ти б краще не корчив переді мною крутого чувака, який вирішує, що нам робити, второпав, хлопче? Річ у тім, що коли б ми час від часу не влаштовували набігів на оте довбане село, то більшість із нас вже давно б поїхали стріхою, второпав, ні? — Він підійшов до дверей, помацав ручку, а потім повернувся і поглянув на мене впритул. — А якщо ти вважаєш скаженими
— Кого це — їх? Про що тут всі натякають, але бояться сказати?
Єнох підняв догори палець — мовчи, мовляв, і вийшов.
Я знову залишився на самоті. Мої очі мимоволі притягнулися до тіла на ліжку.
«Що ж сталося з тобою, Вікторе? Можливо, він з’їхав з глузду і наклав на себе руки, — подумав я. — Йому так насточортіло оце приємне, але позбавлене майбутнього існування, що він наковтався пацючої отрути або кинувся вниз головою зі скелі. А може, його прикінчили «вони», оті «інші небезпеки», на які нещодавно натякнула пані Сапсан.
Я крадькома вийшов у коридор і вже був рушив до сходів, як раптом за напівзачиненими дверима почувся голос пані Сапсан. Я пірнув до найближчої кімнати і ховався там доти, поки не почув, як вона прошкутильгала повз мене і спустилася сходами. І тоді я помітив перед акуратно застеленим ліжком черевички — черевички Емми. Я опинився у її спальні.
Під однією стіною стояв комод із дзеркалом, а під другою — письмовий столик із підсунутим під нього стільцем. Це була кімната охайної чепурної дівчини, якій не було чого ховати. Принаймні, так мені здавалося, поки я не знайшов в комірчині коробку з-під капелюха. Вона була перев’язана мотузкою, і на ній восковим олівцем було написано:
Приватна кореспонденція
Емми Блюм
Не відкривати
То було все одно, що махати червоними трусами перед носом у бика. Я сів, поклав коробку на коліна і розв’язав мотузку. Всередині було близько сотні листів, і всі — від мого діда.
Моє серце прискорило швидкість. Це була саме та золота копальня, яку я сподівався знайти в старому зруйнованому будинку. Зрозуміла річ, мені було соромно, що я зазирав у чуже життя, але якщо тутешні мешканці так вперто оберігали свої таємниці, то мені лишалося одне: дізнатися про все самому.
Мені хотілося прочитати усі листи, але я боявся, що хтось мене застукає, тому я швидко проглянув їх — для загального уявлення. Багато листів було датовано початком тисяча дев’ятсот сорокових, коли дідо Портман служив у війську. Вибірково продивившись декотрі з них, я виявив, що вони надміру довгі, соковиті, сповнені зізнань у коханні та незграбних описів Емминої краси тодішньою, іще недосконалою, дідовою англійською («Ти гарна, як квітка, ти дуже красиво пахнути, можна я тебе зірвати?» і так далі в такому стилі). В один з листів дід вклав фото, де він сидить верхи на бомбі з цигаркою в кутику рота.
З часом його листи стали коротшими й рідшими. В п’ятдесятих він писав їх десь по одному на рік. Останній датований квітнем 1963 року; в конверті листа не було, лише фотографії. На двох із них була Емма — фото, які вона йому послала, а він відіслав назад. Перше ще з ранніх часів — жартівливе, як і фото діда з бомбою. На ньому Емма чистила картоплю і вдавала, що палить люльку пані Сапсан. Наступна фотографія була сумнішою, і мені подумалося, що Емма послала її тоді, коли від діда якийсь час не було листів. Останній знімок — фактично, остання річ, яку він їй прислав, то було фото мого діда у віці сорока з гаком років, де він був зображений з маленькою дівчинкою.
Я витріщався на останнє фото десь хвилину, аж поки не второпав, хто та маленька дівчинка. То був ніхто інший, як моя тітонька Сюзі, якій було тоді років з чотири. Після цієї фотографії листів більше не було. Мені стало цікаво — а скільки ж іще листів написала моєму дідові Емма, не отримуючи на них відповіді, і що мій дідо робив з її листами. Викидав їх? Напевне, саме її листа знайшов мій батько з тіткою Сюзі у дитинстві і саме через цей лист вони вирішили, що їхній батько вдавався до подружніх зрад і брехні. Як же вони помилялися!
Я почув, як хтось стиха прокашлявся, і, обернувшись, побачив Емму, яка свердлила мене сердитим поглядом з порога кімнати. Я почервонів і заходився похапцем збирати листи, але було надто пізно. Мене застукали на місці злочину.
— Вибач. Мені не слід було сюди заходити.
— Та невже? А я й не знала! — саркастично кинула Емма. — Але то нічого, мені дуже шкода, що я перервала тобі читання. Заради Бога, продовжуй. — Вона рвучко підійшла до комода, висмикнула шухляду і зі стукотом кинула її на підлогу. — Можеш заодно і мої трусики переглянути, а чом би й ні?
— Вибач, я дуже винуватий перед тобою, — повторив я. — Я ніколи такого не роблю.
— Воно й не дивно, що не робиш. Бо дуже зайнятий тим, що підглядаєш за жінками у вікна їхніх спалень!
Трясучись від люті, вона нависла наді мною, а я тим часом метушливо намагався запхати фотографії назад до коробки.
— До речі, вони були розкладені у певному порядку. Дай я сама їх зберу, бо ти геть усе переплутаєш! — Емма відштовхнула мене і, сівши поруч, викинула вміст коробки на підлогу і заходилася сортувати листи на купки зі швидкістю вправної поштарки. Вважаючи за краще сидіти і не гавкати під руку, я сумирно спостерігав за її роботою.
Трохи заспокоївшись, Емма сказала:
— То тобі захотілося дізнатися, що було межи мною та Ейбом? Міг би мене спитати.
— Мені не хотілося нав’язуватися.
— Воно й видно, еге ж?
— Та отож.
— Ну то як? Що саме ти хочеш знати?
Я замислився, навіть не знаючи, звідки почати.
— Ну… то що між вами було?
— Знаєш, перескочімо всі приємні моменти і почнімо з кінця. Насправді все дуже просто. Він поїхав. Сказав, що кохає мене і одного дня повернеться. Але так і не повернувся.
— Але ж він мусив піти, хіба ж ні? На війну.
— Мусив? Не знаю. Він сказав, що ніколи не подарує собі, якщо сидітиме і нічого не робитиме, тоді як його одноплемінників хапають і знищують. Сказав, що то його обов’язок. Гадаю, що той обов’язок означав для нього більше, аніж я. Та я чекала. Чекала і хвилювалася всю оту криваву війну, боячись, що кожен наступний лист може бути повідомленням про смерть. А потім, коли війна скінчилася, він написав, що ніяк не може повернутися. Бо в такому разі геть збожеволіє. Сказав, що завдяки армії навчився захищати себе і що йому більше нафіг не потрібна нянька в особі Пташки. Він поїде до Америки, підшукає нам домівку, а потім забере мене. Тож я знову чекала. Я чекала так довго, що якби насправді поїхала тоді до нього, то мені було б уже сорок років. Але Ейб зрештою зійшовся з якоюсь простачкою. І на цьому все й скінчилося. Як то кажуть, нічого не вдієш.
— Вибач. Я й гадки про це не мав.
— Це давня історія. Я вже нечасто витягую її зі своєї пам’яті.
— Ти винуватиш його в тому, що він кинув тебе, а ти так і застрягла тут?
Емма уважно поглянула на мене.
— А хто каже, що я тут застрягла? — сказала вона. І додала, зітхнувши: — Ні, я його не винувачу. Просто скучаю за ним — і все.
— І досі скучаєш?
— Кожного дня.
Емма скінчила сортувати листи.
— Ось і маємо, — сказала вона, закриваючи коробку кришкою. — Вся історія мого кохання — у запиленій коробці в стінній шафі.
Заплющивши очі, вона потерла перенісся. На якусь мить я побачив крізь її гладеньке обличчя стару жінку, якою вона мала бути тепер. Мій дід грубо розтоптав її бідолашне чутливе серце, і воно й досі кровоточило, хоч минули роки й роки.
Мені захотілося обійняти її, але щось зупинило. Ось вона переді мною: гарна, весела й дивовижна дівчина, яка — о, чудо з чудес! — здається, симпатизує мені. Але тепер я збагнув, що то не я їй подобався. Вона сохнула за іншим чоловіком, і я був лише замінником свого діда, його дублікатом. І цього достатньо, щоби зупинити будь-кого, хоч яким би сексуально збудженим ти не був. Я знаю хлопців, які обламувалися від однієї думки про зустріч із колишньою подругою свого приятеля. Тож якщо міряти мою ситуацію цією ж міркою, то зустрічатися з подругою свого діда було майже рівнозначно кровозмішенню.
Та не встиг я й оком моргнути, як відчув, що Емма притулилася до мене. Потім її голова опинилася на моєму плечі, і відчув, як її щока потихеньку потягнулася до мого обличчя. Якщо й справді існує така річ, як мова тіла, то мова її тіла промовляла: «Поцілуй мене!» За мить наші обличчя опиняться навпроти і мені доведеться вибирати: або потягнутися до неї губами, або серйозно образити, відштовхнувши. А я її уже образив, коли заперся в її кімнату і нишпорив у її листах. Не те, щоб мені не хотілося — насправді, дуже хотілося, — але сама думка поцілувати її за два фути від коробки з любовними листами від мого діда, зібраними з нав’язливою ретельністю, змушувала мене нервувати і почуватися не у своїй тарілці.
Раптом її щока торкнулася моєї, і я подумав: «Тепер або ніколи» — і бовкнув перший-ліпший вираз, здатний, на мою думку, вщент розбити Еммин романтичний настрій.
— А чи є що-небудь між тобою та Єнохом?