Ребекка Яррос – Останній лист (страница 92)

Останнім часом вона частіше гарно одягалася. Оскільки Мейсі ходила на сканування щотижня, а потім через тиждень, Елла мала більше часу для себе, і це було помітно. її шкіра сяяла, очі сяяли, і це точно не були ноги єті.

— Ну, Девід Робіне запросив мене зустрітися сьогодні.

Вона провела рукою по моїй і подивилася на мене широко розплющеними очима надто невинно, махнувши віями. Боже, вона справді фліртувала зі мною?

Тепер я був і веселий, і збуджений, і до біса ревнивий водночас.

Я не пропустив її усмішки, коли коробки сковзали з моїх рук на стільницю, але я спіймав їх перед тим, як обід опинився на паркетній підлозі. О так, моя дівчинка дражнила мене.

Робіне запрошував її на побачення щомісяця відтоді, як ми розійшлися. Невдовзі я збирався з’явитися в нього вдома й запросити його на побачення кулаком. Дурний симпатичний хлопчик.

—Так?

Я намагався запитати безтурботно після того, як перестав возитися з коробками.

— Ну, я знаю, що Дженніфер Беннінґтон запросила тебе, коли ти сьогодні обідав з дітьми. Вона переслідує тебе із часів... з прадавніх часів?

Вона помінялася зі мною стороною, провівши рукою по моїй спині, перш ніж подивитися на мене з легкою усмішкою.

Вона ніколи мене так не торкалася. Я не знав, що з нею сталося, але мені це сподобалось.

— Не дратуй ведмедя. Ти знаєш: сьогодні я сказав їй «ні». Так само як я кажу їй «ні» щоразу й далі говоритиму «ні».

Вона потягнула зубами нижню губу й кинула на мене такий погляд, якого я не бачив сім місяців. Якщо вона не приборкає цього погляду, вона за десять секунд опиниться на стільниці.

— Елло?

—Що?

Вона танцювала на іншому боці кухонного острівця.

— Ти щойно покрутилася?

Щось зараз буде.

— Можливо. У мене гарний настрій.

—Дуже схоже на те.

Я витяг із шафи чотири тарілки.

— Тож я припускаю, що ти не їстимеш із нами, — передражнив я, бажаючи побачити, як далеко вона зайде із цим.

— Чому ти сказав їй ні? — спитала Елла, підсовуючись до мене.

Її волосся було розпущене й спадало по спині. Мої пальці кортіли переплестися в ньому й відчути пасма на своїй шкірі.

— Ти знаєш чому.

Так, ми спілкувались, але вона мене вбивала. Повільно. Мучила мене. Вона подивилася на мене, така до біса гарна, що в мене перехопило дух. Я перевірив, чи діти ще надворі, перш ніж поглянути на неї.

— Бо я все ще кохаю тебе.

Я казав їй це принаймні раз на тиждень, щоб вона знала, що я роблю все це не лише заради дітей. Я попередив її, що нікуди не поїду, що наша дружба чудова, але мені потрібне її серце. Я намагався випробувати цю різку чесність.

Її губи розтулилися, і, якби це було вісім місяців тому, я б поцілував її. Зробив би набагато більше, ніж поцілував би її, коли б діти лягли спати. Але це було не вісім місяців тому, це було тепер.

— Я теж сказала Девіду ні.

Вона всміхнулася й відвернулася.

— І чому?

Дідько, тепер я теж усміхався. Ця жінка зводила мене з розуму, але так: я все одно кохав її всіма кісточками свого тіла. Як я міг не кохати?

— Так, звичайно. У нас же були плани на вечерю, чи не так? — сказала вона з краю кухні, прямуючи до вхідних дверей.

Це не було освідчення в коханні. Я не чув нічого такого від неї з тієї ночі, коли ми вмовилися бути просто батьками для дітей разом. Але я був дуже терплячим.

— Час вечеряти! — гукнула вона, відчинивши двері, і почувся гуркіт двоногих і чотириногої.

— У мене Хевок!

Кольт схопив її їжу й поклав на тарілку.

Мейсі рознесла повні тарілки з піцою на наші місця за столом. Дивлячись, як усі сідають на свої місця, а Елла ставить мені на тарілку склянку солодкого чаю, я зрозумів, що в наших стосунках нічого не змінилося, крім фізичного аспекту.

Вона все ще була першою, хто телефонував мені, коли траплялося щось хороше.

Я все ще був тим, на кого вона спиралася, коли щось ішло не так.

Вона була поруч зі мною, коли я дізнався, що ще один хлопець з мого підрозділу загинув минулого місяця.

Ми все ще сиділи на тих самих місцях за столом.

Я приніс Еллину тарілку й поставив її перед нею.

— Чи можу я прочитати молитву? — запитала Мейсі, коли я сів.

—Так, прошу.

Ми взялися за руки — я з Еллою та Мейсі, а Кольт прямо навпроти мене — і схилили голови.

— Наш дорогий Небесний Батьку, дякую Тобі за наш день і за все, що Ти дав нам. За наш дім і нашу родину: за Кольта, і маму, і Бекетта, і Хевок. І дякую за лікарку Г’юз. Але особливо дякую тобі за те, що ти допоміг мені позбутися раку.

Моя голова різко підвелась, мій погляд злетів на Мейсі, яка беззубо всміхнулася мені, бо в неї випали передні зуби. Вона кивнула, і я ледь не розтанув. Я повернувся до Елли, по обличчю якої текли сльози.

—Жодних ознак захворювання. Сьогодні нам зателефонували.

Її усмішка була такою широкою, коли вона сміялася. Чиста, прозора, необмежена радість.

— Не може бути!

Кольт розвів руками, показуючи класичний знак перемоги. Принаймні я не останній про це дізнався.

Я відштовхнувся від столу так швидко, що мій стілець упав на підлогу. Потім я схопив Мейсі з її стільця й обійняв. Вона вткнулася обличчям у мою шию, і моє тіло тремтіло, коли я міцно тримав її.

З нею все буде добре. Вона зробила це. Вона житиме.

— Бекетте? — запитала вона.

—Так, дівчинко?

— Я не можу дихати, — пропищала вона.

Я засміявся й посадив її.

— Ми нарешті змусили тебе жити, а тепер я задушу тебе у своїх міцних обіймах.

—Моя черга!

Кольт схопив сестру, і вони підскочили й обійнялися.

— Гей, — сказала Елла, стоячи позаду мене.

Я обернувся, і вона потяглася до мого обличчя, витираючи сльози, яких я навіть не помітив. Перетнувши межу, я обхопив її руками й пригорнув до себе.

Вона розтанула в моїх обіймах, її голова прилягала саме до її улюбленого місця під моєю ключицею — і мене захопило полегшення.