Ребекка Яррос – Останній лист (страница 90)

— Я буду поруч, — пообіцяв він. — Я буду поруч і з ними, і з тобою. Я знаю, що ти не віриш мені, і це нормально. Я тобі доведу, що мені можна вірити. Я поверну твою довіру по міліметру за раз. Ти не пошкодуєш, що дозволила мені їх усиновити, я клянусь.

— Я ніколи не шкодувала про це, — сказала я, обіймаючи його руками, а потім вийшла з його обіймів, перш ніж зробити щось дурне, наприклад повірити тому, що він щойно обіцяв.

— Хочеш розповісти дітям?

— Так.

Його обличчя засяяло, як у дитини різдвяного ранку.

Ми знайшли їх за прибраним кухонним столом, і вони негайно припинили свою розмову, щоб поглянути на нас.

— Ти все виправив? — запитав Кольт.

— Трошки не так, маленький чоловіче, — тихо сказав Бекетт.

— Ти перепросив?

— Так, але вибачення не виправляє невиправного.

Потім Кольт глянув на мене.

—Ні.

Бекетт ступив уперед і нахилився. Мені завжди подобалося, як він завжди тримав марку перед моїми дітьми.

— Не можна злитися на людину, яка постраждала, або засуджувати її за це тому, що тільки ця людина знає, який глибокий поріз, розумієш? Це не вина твоєї мами. А моя. — Він подивився на Мейсі, у чиїх очах з’явились сльози. — Моя.

Він підвівся й підійшов до мене.

— Отже, ми не разом, — повторила я. Нічого доброго не буде від спантеличування дітей. — Але я знаю, що ви любите його і він любить вас. Тож відтепер, коли ми порозумілись, ви можете приходити, коли Бекеттові буде зручно. Футбол, лікування, телефонні дзвінки, візити, ми про це ще поговоримо.

Мейсі роззявила рота.

— Правда?

— Правда, — пообіцяла я їй.

Кольт був мовчазною кулькою гніву відтоді, як я розійшлася з Бекеттом, але Мейсі була відкритішою, а іноді й відверто злою.

— Отже, ви не разом, але ми можемо його залишити собі? Він наш?

Більше, ніж просто ваш.

— Я це й кажу.

Діти злетіли зі стільців, обійнявши Бекетта, потім мене, потім знову Бекетта, потім одне одного. Тоді Мейсі знову обійняла Бекетта й щось прошепотіла йому на вухо. Він подарував їй усмішку, після якої в нього майже виступили сльози, і він сказав: «Я теж».

Ми провели дітей до моєї машини, і вони пристебнулися. Коли двері зачинилися, я повернулася до Бекетта, який знову поклав руки в кишені. Оскільки я мала шалений рівень самоконтролю, досить легко помітила, що він нервується.

— Дякую. За вечерю, за те, що приглянув за Кольтом. І за землю, і за будинок, хоч він і не мій. Намір був дивовижний.

— Дякую за них, — відповів він.

— Що вона тобі сказала?

— Ти дійсно хочеш знати?

— Бекетте, — попередила я.

— Вона сказала, що це її бажання, єдине, чого вона хотіла, — це... я, але іншими словами.

— Вона хотіла мати тата, — припустила я. — Щоб ти був її татом.

— Вони діти, — сказав він, знизавши плечима, але я знала, як багато це означає для нього.

— Вони наші діти.

— Послухай, я чув, що ти сказала нагорі, голосно й чітко. Я знаю, що бути разом — це не варіант. Але хай там як банально це звучатиме, я б дуже хотів, щоб ми змогли бути друзями. Навіть якщо це тільки заради дітей.

Стоячи біля будинку, збудованого для мене, я бажала, щоб краще я цього не знала. Хотілося, щоб він ніколи не брехав або щоб ми могли повернути все. Хотілося, щоб він не був обома складними чоловіками, у яких я закохалася. Але він був, і він це зробив.

І незважаючи ні на що, я все одно кохала його.

—Так. Думаю, ми зможемо із цим впоратися.

—    Я поверну твою довіру, хай там скільки часу потрібно на це, — знову пообіцяв він.

Навіть якщо я не була готова — не була впевнена, що коли-небудь буду, — я хотіла вірити, що він зможе, і це бажання запалило крихітне зернятко надії в моєму серці.

Це був недостатньо яскравий вогонь, щоб зігріти мене, не такий запалював наше кохання.

Але це була іскра.

—Мені потрібно навчитися давати другий шанс. Маленькими кроками. На добраніч, Бекетте.

Він кивнув і стояв на ґанку, поки ми не зникли з поля зору.

 

ШІСТЬ МІСЯЦІВ ПО ТОМУ

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 23

Хаосе!

Минуло два дні, як ми поховали Раяна. Ти не приїхав і не відповів на мій лист. Коли я запитала хлопців із твого підрозділу, чи з тобою все гаразд, — принаймні за їхніми зачісками я припустила, що вони з твого підрозділу, — вони сказали мені, що не мають уявлення, про кого я питаю.

Так, вони були з твого підрозділу.

Якщо ти не відповідаєш мені й не приїхав на похорон Раяна, то в мене залишається один варіант, який я не можу змусити себе озвучити. Бо я не знаю, чи зможу це витримати.

Я ніколи не очікувала, що ти можеш стати для мене цією мовчазною підтримкою, тим, хто ніколи не засуджує. Я не усвідомлювала, як сильно стала залежати від тебе, поки тебе не стало тут. І мені страшно. Якось ти сказав мені, що боїшся, лише якщо тобі є що втрачати. І я думаю, можливо, нам є що втрачати.

Нині так багато болю. Я відчуваю, ніби кожну секунду, коли не сплю, у мене максимальна позначка за шкалою болю на маленькій лікарняній табличці. В мене дев’ятка. Я не можу бути на десятці, правда? Тепер, коли в мене е Кольт і Мейсі. Але це дуже боляче.

Раян. Я спостерігала, як вони опустили його під землю на нашому маленькому острові, і досі не можу зібрати всіх шматочків воєдино, щоб створити справжню картину. Все здається туманним, як якийсь кошмар, від якого я не можу прокинутися. Але вночі мені сниться, що Раян удома і ти з'являєшся біля моїх дверей — розмита постать, якої я ніколи не можу пригадати вранці. Сни стали тією реальністю, якої я хочу, але я прокидаюся від кошмарів.

Тож я благаю тебе, Хаосе: не будь мертвим. Будь ласка, будь живим. Будь ласка, не кажи мені, що ти був там з Раяном, що тебе спіткала та сама доля. Скажи, будь ласка, що тебе не поховали десь на похоронах, про які мені ніхто не сказав. Щоб у мене не вкрали єдиного шансу побачити тебе.

Будь ласка, з'явися через кілька тижнів і скажи мені, що в тебе все гаразд, що тобі було надто боляче відповідати на мої листи. Скажи мені, що ти розбитий через Раяна. Будь ласка, з'явися.

Будь ласка, не будь мертвим.

Елла

Ти впевнений у цьому? — запитав Донаг’ю по телефону.

— Так. Ви оформлюєте документи, так?

Я відчепив робочий жилет Хевок і повісив його в її шафку, яка була прямо поруч зі мною.

— Саме так. — Він зітхнув. — Минуло не так багато часу.