Ребекка Яррос – Останній лист (страница 89)

Бекетт урочисто кивнув, потім скуйовдив волосся Кольта й підморгнув Мейсі. Тоді він жестом попросив мене піти за ним і повів сходами.

Сходи досягали майданчика, де хол був розділений на дві секції містком, який був над входом.

— Дитячі — інші кімнати в тій стороні.

— Покажи мені головну спальню.

Він пішов у протилежний бік і привів до розкішної головної спальні зі склепінчастою стелею та масивними вікнами. Одну стіну займало велике ліжко-сани зі сріблясто-білою постільною білизною, яку вибрала б і я.

— Там є ванна кімната з двома гардеробними, пральною та сушильною машинами. Є ще пара машинок унизу, біля туалету, бо... ну... діти забруднюють речі. Не те щоб це мало значення. Ти можеш перевірити, якщо хочеш.

Він сів біля ліжка.

— Мені необов’язково перевіряти. Я знаю, що все ідеально.

— Ну, якщо ти прийшла сюди не для того, щоб подивитися ванну, то навіщо?

— Ми не будемо знову разом, — вилетіло в мене.

— Ну, може, не будемо завдавати ударів?

— Мені шкода, я хотіла, щоб цс було зрозуміло, нерпі ніж я скажу, як буде далі.

Я почала ходити туди-сюди перед ліжком. О боже, цей килим справді такий м’який.

— Ну, після такого вступу я не можу дочекатися, щоб почути продовження.

Він трохи нахилився вперед, спершись руками на підніжку.

— Але спочатку я повинен сказати тобі, що мені шкода. Знову. Можливо, голосніше, щоб Кольт почув. Він сказав мені, що дівчатам подобається, коли ти просиш вибачення. Тож я щиро, дуже шкодую, що збрехав тобі. За те, що дозволив тобі думати, що я помер. За те, що не читав твоїх листів після смерті Раяна. Якби я прочитав, я б ніколи не залишився осторонь, коли ти попросила мене приїхати.

— Ти прочитав листи?

Після всього він нарешті розгорнув їх.

— Так. І мені шкода. Я повинен був відповісти. Я повинен був приїхати. Я ніколи не повинен був приховувати від тебе, хто я. Мені неймовірно шкода за біль, якого я тобі завдав, і бракує слів каяття, щоб висловити свої відчуття через те, що коштував тобі Раяна.

Я перестала ходити.

— Бекетте, я не звинувачую тебе за Раяна.

Його очі піднялися до моїх.

— Як ти можеш не звинувачувати?

— Як я можу?

Я сіла поруч із ним на широкий край підніжки.

— Це не твоя провина. Якби був хоч якийсь шанс, щоб ти міг його врятувати, ти б це зробив. Якби ти якось міг змінити все, ти б це зробив. — Я читала слова напам’ять.

— Раян.

— Так, Раян. Те, що з тобою там сталося, — це не те, через що хтось має проходити. Ти не вбивав цієї дитини навмисно. Це був нещасний випадок. Я знаю тебе, Бекетте. Ти б не скривдив дитини. Нещасні випадки — це жахливо, і жахливі речі відбуваються без причини та без звинувачення. Це не твоя провина. Що сталося з Раяном? Це теж не твоя провина. Ти відповідальний за це не більше, ніж африканський метелик за ураган.

— Це не те саме.

— Те саме. Є мільйон способів звинуватити когось у смерті Раяна. Це провина моїх батьків, що вони померли, що так змінили його життя. Моєї бабусі, бо не відмовила його, коли він захотів піти в армію. Терористів, бо дали йому відчути, що йому потрібно піти звідти й щось зробити. Моя, бо я так довго молилася, щоб він повернувся додому, не розповідаючи, у якому стані я була. Але це не має значення. Він добровільно пішов на завдання, і я припускаю, що він би добровільно пішов, навіть якби ти був там також, бо він був таким. Він такий самий, як мій батько, просто мені знадобилися роки, щоб це побачити. Якщо ти хочеш когось звинуватити, звинувачуй тих, хто натиснув на курок, бо вони єдині справжні винуватці.

Він опустив голову. Я обернулася, узяла долонями його грубі, зі щетиною щоки й підняла його обличчя, щоб він подивився мені в очі.

— Іноді трапляються погані речі. І не потрібно нікого в цьому звинувачувати. Ти не можеш шукати причини в Усесвіті, хай там якою здоровою є твоя логіка. Якби все мало сенс, тоді Мейсі не хворіла б на рак, а мої батьки були б живі, Раян був би тут. Ти б ніколи не виріс таким, яким виріс. Ми недосконалі люди, яких створив недосконалий світ, і ми не завжди маємо право голосу щодо того, що нас формує. Я не звинувачую тебе за Раяна. Єдина людина, яка це робить, — це ти сам. І якщо ти не відпустиш цього болю, він буде впливати на решту твого життя. У тебе є вибір.

— Я тебе кохаю. Ти знаєш, що це правда? Незалежно від того, що трапилося або наскільки я все зіпсував, я кохаю тебе.

Я опустила руки, проковтнула клубок у горлі й кивнула.

— Я знаю. І я б хотіла, щоб любов і довіра йшли з нами поруч, але десь вони розлучилися, і я не знаю, чи зможуть вони коли-небудь знайти дорогу назад. Я повинна змогти повірити в те, що ти мені кажеш, але це не працює. Можливо, якби Мейсі не хворіла, а я була б трохи сильнішою... але я просто не можу. Принаймні тепер. І я знаю, що ти любиш дітей і вони люблять тебе. І я не мала рації, не дозволяючи тобі бачити їх. Мені було боляче, і я вигадувала безглузді виправдання. Але правда в тому, що я завжди можу довірити їх тобі. Я маю на увазі, ти їхній батько.

Я штовхнула його збоку.

— На папері.

— Насправді.

Щось клацнуло в моїй голові.

— Ось чому ти не тиснув на мене, щоб я сказала їм про всиновлення, чи не так? Ти знав, що правда розкриється.

—Так.

— І ти не хотів, щоб вони були в такому стані.

— Так.

Я встала й знову почала ходити туди-сюди.

— Ти хочеш бути в їхньому житті?

— Боже, так. Я візьму все, що ти захочеш мені дати.

Він сказав ті самі слова після того, як ми вперше були разом. Він жив ними відтоді, як прибув до Телльюрайда, завжди давав мені вибір у тому, як далеко я дозволю йому зайти. Він ніколи не проштовхувався, ніколи не вимагав нічого більшого, ніж я хотіла дозволити.

Неважливо, якого сильного болю він мені завдав, Бе-кетт залишався тим самим хлопцем, у якого я закохалася. Тим самим чоловіком, якого любили й потребували мої діти. Єдине, що змінилося, — це моє уявлення про нього... про нас.

— Добре, тоді ось що ми зробимо. Ми поводитимемося так, ніби ми розлучені.

— Ми ніколи не були одружені.

— Це дрібниця. Я маю на увазі те, що люди, які мають стосунки на одну ніч, встигають завести спільних дітей. Ми з тобою кохаємо одне одного — кохали одне одного. Ми зможемо дати цьому раду. Якщо ти й справді збираєшся залишитися...

— Я побудував будинок, Елло. Чого ти ще хочеш?

— Ти ще в армії?

Я знала відповідь, звичайно.

Він не міг піти, поки нам потрібна була страховка для Мейсі. Але я також знала, що, щойно вона одужає, він не зможе залишитися в одному місці тоді, коли ми більше не разом, коли його тут тримають лише діти.

Його мандрівна душа хотіла б піти далі.

— Це не чесно.

— Так. Я знаю.

Я зітхнула.

— Добре, якщо ти залишишся... Поки що діти можуть приходити, коли захочуть. Якщо ти хочеш далі возити Кольта на футбол, ми це вирішимо. Якщо ти хочеш проводити час із Мейсі на вихідних або в інший час, ми побачимо, як це влаштувати. Ти можеш спілкуватись із ними, а вони з тобою. Ми дорослі, а вони діти. Тож нам потрібно бути дорослішими, ніж діти. Ти маєш обстоювати свої права, і я маю їх тобі падати. І я не хочу приховувати всиновлення від дітей, тож, можливо, щойно Мейсі буде в безпеці, якщо ти все ще будеш тут, ми маємо сказати їм, що ти справді їхній тато. Я маю на увазі, що я мала намір раніше...

Я ледь зупинилася, як побачила, що мене огортають теплі сильні руки й притискають до мускулистих знайомих грудей.

— Дякую, — прошепотів він у моє волосся.

Він так добре пахнув і був таким приємним на дотик. Можливо, якби ми простояли тут довше, нічого б не мало значення. Ми могли б просто зупинити цей момент і жити в ньому, оточені любов’ю одне до одного.

Але ми не змогли. Бо я була в пеклі через нього понад рік і, хай там як сильно я його кохала, не була впевнена, що зможу коли-небудь знову довірити йому своє серце, коли-небудь повірити йому, що він каже правду, коли йтиметься про наші стосунки.

— Будь ласка. І мені шкода, що я забрала їх від тебе. Ти завжди жартуєш, що не маєш досвіду в стосунках, але я його теж не маю. Я робила все не так. Але зараз я буду справлятися краще.