Ребекка Яррос – Останній лист (страница 88)

Я змусила свої легені вдихнути повітря, коли вони явно не сприйняли цієї ідеї.

— Для мене.

—Ти сказала, без брехні.

Він усміхнувся через плече.

— І це був найважливіший вибір, який я коли-небудь робив.

—Ти купив цю ділянку площею десять гектарів два роки тому? Я думала, що її купила інвестиційна компанія.

— Так. Раян запитав мене, чи не зацікавить мене інвестиційна нерухомість. Я погодився й передав це своєму фінансовому агенту, щоб він упорався із цим, оскільки тоді ми були за кордоном. Він радив мені, щоб я диверсифікував свої активи, тож я це зробив. Ну, він зробив. Я просто підписав документи, коли ми повернулися після того завдання. Я не знав, що це твої гектари, поки не приїхав сюди.

— І ти не сказав мені. Хіба ти не бачиш, що дієш за шаблоном?

— Ні. Є секрети, а є сюрпризи.

— Тобі належать десять гектарів моєї власності!

— Насправді тільки задні півтора гектара. Перевір в окрузі. Я передав тобі всю землю, крім півтора гектара для будинку. А також ділянки на дорогу. Сподіваюся, ти не проти.

— Ти повернув землю?

— Окрім будинку. Я маю на увазі, я побудував його для тебе, але й для себе також. І це круто, якщо ти хочеш цей будинок, але я іду разом з ним. А тепер візьми трохи цієї їжі. Я можу розкласти її по тарілках і загорнути, якщо ти не хочеш залишатися. Я не тисну на тебе.

Він розвернувся й пішов, тож я пішла за ним. Будинок дійсно був неймовірним. Він привів мене до великої сучасної кухні, де були стіл і стільці. Через розсувні скляні двері можна було вийти в гігантський внутрішній дворик.

Ідеальний будинок!

— Ти не можеш побудувати мені будинку.

— Я вже це зробив, — відповів він, обходячи кухонний острів до місця, де лежала їжа.

— Ненормально побудувати будинок для жінки й не сказати їй про це.

Я зайшла на кухню й притулилася до темних гранітних стільниць. Стільниця також хороша. Ідеально підходить для... Не думай про це.

— Так, добре, у мене була дурна, романтична думка, що я зведу будинок і доведу тобі, що не піду від тебе. А потім, коли Мейсі вилікується й усе налагодиться, можливо, ти захочеш тут жити. Зі мною. Але я також знаю, що ти любиш жити у своїй власності, тому я не збирався тиснути на тебе, та ми справді й не були готові до розмови про переїзд.

Він розклав їжу на тарілки.

— І ми обоє знаємо, що я не дуже добре знаюся в стосунках. У мене, мабуть, досвіду як у чотирнадцятирічного у цій сфері. — Він знизав плечима, дражнячи мене.

— Це справді так легко для тебе?

О, це пролунало дуже жорстоко.

Тарілки клацали об граніт, коли він поставив їх, а потім повільно повернувся до мене.

— Ні. Не легко. Неможливо бачити тебе, бути в одній кімнаті з тобою й не хотіти впасти на коліна й благати тебе про пробачення. Це все, що я можу зробити, щоб тримати руки подалі від тебе, не цілувати тебе, не торкатися тебе, нагадувати тобі, як нам було добре разом і як сильно я тебе кохаю. Мене вбиває те, що я не можу повести тебе нагору й показати тобі спальню, побудовану спеціально для тебе, якщо не з іншої причини, то для того, щоб заснути поруч із тобою. Я відчуваю, ніби в моїх кишках крутиться ніж, і найгірше сталося вчора, коли Кольт сказав мені, що я його не люблю. Що він думав, що я стану його батьком, а замість цього я пішов і забув про нього. Потім він ще сказав, що я боягуз, бо не налагодив стосунків з тобою. І знаєш що? Він має рацію щодо боягуза. Я можу збрехати й сказати, що знаю, що ти не хочеш, щоб я боровся за тебе, що я навіть не вартий другого шансу, але правда в тому, що я надто наляканий, щоб робити що-небудь, окрім як дихати. Боюся, можу зробити ще гірше. Я втратив не тільки тебе, Елло, я втратив і їх. Все це нелегко, і я роблю все можливе, щоб полегшувати тягар. То ти хочеш цей клятий горох? Тому що на сайті було написано, що його добре їсти після радіаційного опромінення.

Він вилаявся.

— Горох корисний.

Ці слова вийшли як шепіт.

— Чудово. Також є цільнозерновий рис. І нежирна курка, бо вона легше перетравлюється.

Він поклав горох на тарілку.

— Чи можу я знати, що буде далі? Або просто чекати виписок зі страхової?

— Наступного тижня в нас запланований аналіз крові. Якщо все добре, ми починаємо імунотерапію.

На його обличчі промайнула усмішка полегшення, але це було не для мене.

— Це остання перешкода, правда?

— Можливо. Сподіваюся. Не дуже хочеться сподіватися.

— Надія — це добре. Відчувай її. Бо ми не маємо уявлення про те, що на нас чекає за рогом. Ти маєш узяти хороше, коли воно буде, бо погане не дасть тобі вибору.

Діти побігли на кухню, а Мейсі зігнулася на одному зі стільців.

— Мейсі?

— Усе гаразд, мамо.

— Тільки не перестарайся, — сказала я за звичкою.

— Залишишся чи підеш? — запитав Бекетт пошепки, щоб діти не почули. Він дав мені вибір. Він завжди давав мені вибір.

— Бекетте, Кольт потрапив у футбольну команду весняної ліги, — сказала Мейсі, розгойдуючи ногами вперед-назад у кріслі. — Крім того, Хейлі розійшлася з іншим хлопцем. А ще я знову відмовилася від загаданого бажання.

— Почекай, ти що? — спитав Бекетт, підходячи до неї. — Навіщо? Хіба ти не хочеш одягнутися Бетдівчиною на день у Денвері? Або бути русалкою на Багамах? Попрацювати один день над фільмом з Роном Говардом?

Вона знизала плечима.

— У мене є все, чого я хочу, і єдиного, про що я б попросила, не можуть мені дати, тому вони повинні віддати бажання тому, хто цього потребує.

Він присів.

— Чого ти хочеш?

— Зараз це не має значення. Ми їстимемо?

Я втратив не тільки тебе, Елло, я втратив і їх.

Його слова знову вразили мене — удвічі сильніше, ніж уперше. Я кохала цього чоловіка — досі кохала, якщо бути чесною перед собою, — довіряла йому достатньо, щоб дозволити йому всиновити моїх дітей. Потім, за іронією долі, я припинила стосунки, щоб пощадити своє серце, і так зробила боляче близнюкам — саме те, що, як я боялася, зробить він. Усе тому, що я не могла бути поруч із ним та одночасно дихати. Він ніколи не становив для них небезпеки, і, можливо, я була дурна, але вогник прояснив дещо в моїй голові, і я повірила, що він завжди був чесним з дітьми. До біса, він був їхнім батьком не лише за законом. Він не покинув їх, як Джефф. Він побудував їм клятий будинок і кинув те, що робив, щоб забрати Кольта зі школи, хоча ми вже не були разом.

І хоча це я закінчила стосунки, він жодного разу не звернувся до мене з угодою про всиновлення, щоб проговорити її ще раз. Він дав мені вибір.

І я неправильно обрала.

Я не мала рації.

— Ми залишимося.

Бекетт підвівся, дивлячись на мене враженим поглядом. — Ви залишитесь.

—    Це просто вечеря.

Його обличчя змінилося від емоцій, перш ніж він отямився, кивнув і вимушено усміхнувся.

— Так, їмо. Кольте, візьми напої для дівчат.

Кольт підбадьорився, а потім почав наливати лимонад із красивого скляного глечика.

Ми поїли, це було нормально і болісно водночас. Мої діти світилися від радості й не замовкали, розповідаючи Бекетту про все, що сталося минулого місяця. Він слухав і відповідав, його очі грали, коли він слухав кожне їхнє слово.

Я тихо спостерігала за ним, опускаючи погляд щоразу, коли він це помічав, лише для того щоб знову почати спостерігати. Він був Бекеттом, але водночас і Хаосом, і з кожним шматочком їжі рядки з його листів бомбардували моє серце, нагадуючи мені, що чоловік навпроти мене був тим самим, до якого я відразу відчула потяг. Тим самим, який був сумним і самотнім, який не почувався гідним людського зв’язку — родини.

Ми закінчили їсти, і я встала.

— Кольте, прибереш зі столу? Я хочу, щоб Бекетт показав мені, що нагорі.

— Так! — сказав він, захоплено кивнувши, а потім прошепотів щось Бекетту, що звучало дуже схоже на «Перепроси».