Ребекка Яррос – Останній лист (страница 87)

Мейсі стрибнула вниз, спритніша, ніж будь-коли за останні два тижні, й обидва вилетіли, ніби кулі.

— Ну, мабуть, усе вирішено, — пробурмотіла я собі під ніс.

Виникло бажання перевірити зачіску та макіяж, і я відкинула його. Не було потреби справляти враження на Бе-кетта. Дивно, я раніше думала про те саме, бо він мене кохав. Тепер це було тому, що мені було байдуже, що він думає.

Я глянула в дзеркало й поправила волосся кількома швидкими рухами... бо мені було байдуже. Чорт забирай.

— Не будь курчам, — повчала я себе, виходячи з «тахо». Я пішла від нього, а не навпаки. Так чому це було так боляче? Чому моє серце так билося? Чому я так само прагнула побачити його, як і уникала його?

Ех.

Мені було двадцять шість років, у мене було вперше по-справжньому розбите серце. Коли Джефф пішов, близнюки та моя впертість полегшили біль і відвернули увагу. Але Бекетт? Від Бекетта нічого не відвертало уваги. Він був у моїх думках, моїх мріях, моїх голосових повідомленнях, які я відмовлялася знищувати, і листах, яких я не викидала. Він був повсюди.

Мої кроки були повільними, коли я пробиралася до будинку. Всередині було так само красиво: темна дерев’яна підлога та висока стеля. Це був саме той будинок, який я б спроектувала для себе. Але це був не мій будинок, і той чоловік також не був моїм.

Чекай. А де меблі? На стінах не було жодних картин, жодних ознак того, що він справді переїхав. Чи він усе-таки збирався поїхати звідси?

— Агов, — сказав він, виходячи за ріг.

Чорт, він мав дуже добрий вигляд. Джинси та бейсбольна футболка з довгим рукавом і логотипом футбольної команди Кольта були досить непоганими, а його волосся було трохи довшим та ідеально скуйовдженим. Він ще й мав нахабність відростити справді сексуальну щетину.

— Привіт.

З усіх слів, які ми повинні були сказати одне одному, це все, що вийшло.

— Діти пішли розглядати будинок.

Його очі злетіли до стелі, коли долинув звук тупотіння ніг.

— Слухай, Кольт хотів приготувати тобі вечерю. Я сказав йому, що це, мабуть, погана ідея, але він був непохитний, і я подумав, що ти можеш просто взяти її із собою, якщо не хочеш залишатися.

— Ти живеш неподалік від «Солітьюду», на землі, яку я продала два роки тому.

— Так.

Він сказав це так легко.

— Ось куди ти переїхав?

— Після того як ми розійшлись? — уточнив він.

Я повільно кивнула.

— Коли ти виїхав із «Солітьюду» і Кольт сказав мені, що твої речі зникли, я запитала Хейлі, чи залишив ти якусь інформацію про те, куди переслати твої речі.

— Ні, не залишав.

— Я знаю. Саме тоді я припустила, що ти повернувся до армії. Як і двоє інших чоловіків, яких я любила.

— Я не залишив жодної інформації про адресу, бо гадав, що ти зателефонуєш на станцію. Мені ніколи не спадало на думку, що ти подумаєш, що я покину тебе й дітей після того, як пообіцяв тобі, що цього не робитиму.

Він зітхнув, потираючи обличчя.

— Знову ж таки я збрехав про те, ким я був, тому...

Він мав рацію. Ми обоє цс знали.

— Мені не сподобалося, як ми закінчили. Як я все за кінчила, — виправилась я.

— Мені також, — тихо відповів він.

— Ти не телефонував.

— Я намагався того першого тижня, але ти не відповідала. Я подумав, що ти саме те й мала на увазі, коли сказала мені, що більше не хочеш мене бачити.

— Мені шкода. Я не повинна була цього казати. Я іноді занадто сильно реагую, коли справа доходить до брехні чи...

— Чи побудови фортеці навколо дітей, — закінчив він мої думки, декламуючи мої слова з наших листів. — Я зрозумів, і я це заслужив. Не те щоб ти не попередила мене про це у своєму першому листі, чи не так?

Господи, цей чоловік так добре мене знав, і я ненавиділа відчуття, що не знаю його.

— У тебе немає меблів.

Його брови піднялися, коли я змінила тему.

— Є тільки в спальні та на кухні. Не те щоб я цим на щось натякаю. Мені просто потрібне було ліжко. Щоб спати. Просто спати.

Його плечі піднялися, і він засунув великі пальці в джинси.

— І кухня, звичайно. Щоб їсти. Бо це кухня.

Те, як ми обоє незграбно розмовляли, було б смішним, якби те, що я побачила його, не спричинило відчуття, ніби він щойно вирвав моє серце та спостерігав за його останніми ударами.

— Чому? Чому в тебе немає меблів?

— Щиро?

— Так. Я думаю, що між нами достатньо брехні, чи не так?

Я скривилася.

— Я ис натякала на цс. Мені шкода.

— Не соромся, я заслуговую почути все, що ти хочеш мені сказати.

— Меблі?

Я нагадала йому відійти від цієї теми.

— Я купив те, що мені було потрібно. Я планував дозволити тобі вибрати решту, а потім... ну, мені було байдуже. Хоча, напевно, мені варто придбати меблі для вітальні до футбольного сезону. Трохи незручно їсти всі ці закуски в ліжку.

Діти мчали вниз широкими сходами, що звивалися до другого поверху.

—Хіба тут не гарно, мамо? — запитала Мейсі, пролітаючи з Кольтом.

Боже, ця дівчинка так швидко оговталась. Хевок зупинилася, щоб її попестили, а потім погналася за ними.

— Почекай, поки побачиш кімнату відпочинку! Кольт сказав їй, і вони пішли іншим коридором.

— Вона привіталася з тобою? — спитала я з легким сміхом.

— Так, я міцно обійняв її, перш ніж Кольт повів її нагору показати кімнати.

— Скільки їх? — Не те щоб мені було потрібно знати.

— Шість. П’ять тут і кімната над гаражем.

— Ого. Великий. — Я похитала головою. — Будь ласка, тільки не жартуй, що я так сказала.

— Я і не мріяв би про це.

Його усмішка була захопливою та розбивала серце.

З ним, як завжди, усе було так невимушено й легко, але тепер було також нестерпно важко.

— Добре, це не моя справа, але це ти побудував? Тобі належить земля, яку я продала? Я бачила, як його будують, і сварила себе за те, що продала цю землю, щоразу, коли бачила будівельну бригаду. На щастя, острів приховував будинок, коли я була вдома, і я могла ігнорувати його.

— Так, мені його будували протягом останніх семи місяців або щось таке. Для тебе.