Ребекка Яррос – Останній лист (страница 9)
Ада поїхала з нами. Кольт пристебнувся до свого сидіння позаду неї, коли ми пробиралися через вигини траси 1-70 у напрямку Денвера. Я ніколи не сиділа в машині швидкої допомоги, навіть коли в мене були пологи з близнюками. Тепер моя перша подорож тривала п’ять годин.
Нас одразу відвезли в онкологічне відділення дитячої лікарні. На стінах не було жодного святкового мультяшного муралу, який міг би покращити мій настрій.
Кольт ішов поруч зі мною, тримаючи мене за руку, коли медперсонал віз Мейсі широким коридором.
З дверей визирали маленькі голівки: одні лисі, інші — ні. Були діти в костюмах супергероїв і принцес і один дуже чарівний Чарлі Чаплін.
Мама із чашкою кави подарувала мені невпевнену співчутливу усмішку, коли ми проходили повз місце, де вона сиділа.
Це був Гелловін. Як я про це забула? Діти любили це свято, і вони не сказали жодного слова. Жодних костюмів, жодних зборів солодощів — лише аналізи, лікарні та мама, що не могла згадати, яка сьогодні дата.
Я не хотіла бути тут. Я не хотіла, щоб це сталося.
Але це сталось.
Медсестра, яка заселила Мейсі в палату, подбала про те, щоб у нас було все потрібне, зокрема висувне ліжко, на якому ми з Кольтом могли спати.
— Маєте костюми? — запитала вона, занадто весело, щоб це сподобалось, і надто по-доброму, щоб не сподобалось.
— Я... я забула, що зараз Гелловін.
Це був мій голос? Такий слабкий і поранений?
— Мені дуже шкода, діти, — сказала я близнюкам, коли вони дивилися на мене схвильовано й розчаровано. — Я забула ваші костюми вдома.
Я знову їх підвела.
— Вони в мене, не хвилюйся, — сказала Ада, кидаючи пакет із речами на диван. — Я не знала, як довго нас не буде, тож схопила те, що мені спало на думку. Кольте, ти ж у нас військовий, чи не так?
Вона простягла Кольту загорнутий у пакет костюм, який я купила кілька тижнів тому.
— Так! Як дядько Раян.
— А Мейсі — наш маленький янгол. Хочете одягнути їх зараз чи почекати? — запитала Ада.
— Вони можуть переодягнутися. Близько п’ятої ми організовуємо «Цукерки або смерть», тож вони будуть готові, — сказала медсестра.
Я не могла пригадати її імені. Я ледве пам’ятала власне.
Я кивнула на знак подяки, коли діти розпаковували свої костюми. Така звичайна річ у надзвичайних обставинах.
Ада обняла мене за плечі, міцно притягнувши до себе.
— Це більше схоже на смерть, ніж на солодощі, — тихо сказала я, щоб діти мене не почули. Вони хихотіли й переодягалися, міняючись елементами костюмів, тож Мейсі надягла кевларовий шолом Раяна, а Кольт мав блискучий сріблястий німб.
— Нас чекають важкі дні, — погодилася Ада. — Але ти виховала пару бійців. Мейсі не здасться, і Кольт точно їй не дозволить.
— Дякую за костюми. Не можу повірити, що забула їх. З усіма справами в «Солітьюді» та підготовкою до сезону...
— Припини негайно, міс. Я виховую тебе відтоді, як ти приїхала в «Солітьюд». Це завжди були ти, Раян, Рут, Ларрі і я. Рут була сильною, але вона знала, що нам усім доведеться попрацювати, щоб витягнути дітей після того, як ви втратили обох батьків. Не хвилюйся ні про що вдома. У Ларрі все під контролем. А щодо костюмів, у твоїй гарній голові є важливіші речі. Просто дозволь мені відчути себе корисною й попіклуватися про дітей.
* * *
Так багато сканувань. PET. СТ. Літери плуталися в моїй голові, поки Мейсі була на операції. Лікарі назвали її незначною. Пухлина, виявлена на лівій наднирковій залозі та нирці, була хтозна-чим.
Інший конференцзал, але я не сиділа. Я була готова сприйняти будь-які новини, які вони мали для мене, стоячи. Крапка.
— Міс Маккензі, — звернулася до мене лікарка Г’юз, увійшовши з командою лікарів.
Я була вдячна за будь-яку домовленість, яку вона мала з Монтроузом, що дозволяла їй бути тут, щоб я бачила те саме обличчя, чула той самий голос.
— Так?
— Ми зробили біопсію та перевірили як пухлину, так і кістковий мозок.
— Добре. — Мої руки були міцно схрещені — вони намагались утримати мене вкупі.
— Мені дуже прикро, але випадок вашої доньки дуже агресивний і на пізній стадії. Здебільшого симптоми нейробластом з’являються набагато раніше. Але стан Мейсі прогресував без будь-яких зовнішніх ознак. Імовірно, рак розвивався непоміченим роками.
Роками. Всередині моєї дитини роками ріс монстр.
— Що ви хочете мені сказати?
Лікарка Г’юз обійшла стіл і взяла мене за руку, а я стояла, гойдаючись уперед-назад, наче близнюки були ще немовлятами на моїх руках, які потребували заспокоєння.
— У Мейсі четверта стадія нейробластоми. Вона вразила понад 90 відсотків її кісткового мозку.
Я дивилась у її темно-карі очі, знаючи, що, коли втрачу цей контакт, то знову буду тонути. Здавалося, що стіни вже змикаються, інші лікарі зникають із мого периферійного зору.
— 90 відсотків? — Мій голос було ледь чутно.
— Боюся, що так.
Я ковтнула й зосередилася на тому, щоб удихнути й видихнути, намагаючись знайти в собі сміливість поставити очевидне запитання. Те, яке я не могла проштовхнути крізь губи, бо в ту хвилину, коли воно вийде й лікарка відповість, усе зміниться.
— Елло? — спитала докторка Г’юз.
— Які її перспективи? Який прогноз? Що нам робити?
— Ми атакуємо рак негайно й безжально. Ми починаємо з хіміотерапії та йдемо вперед. Ми боремося. Вона бореться. І коли вона занадто стомиться боротися, тоді ви робитимете все, що зможете, щоб боротися за неї, бо це повномасштабна війна.
— Які в неї шанси?
— Елло, я не впевнена, що ви хочете...
— Які в неї шанси? — крикнула я з останніх сил.
Лікарка Г’юз замовкла, а потім стиснула мою руку.
— У неї 10-відсотковий шанс вижити.
Цей рев повернувся до моїх вух, але я відштовхнула його, зосереджуючись на кожному слові лікарки. Мені була потрібна будь-яка інформація.
— У неї 10-відсотковий шанс вижити? — повторила я, потребуючи, щоб вона сказала, що я почула неправильно.
— Ні. У неї 10-відсотковий шанс прожити цей рік.
У мене підкосилися коліна, коли спина вдарилася об стіну. Я сповзала, папір зім’явся позаду, коли моя вага знищила все, що там було.
Я приземлилася на підлогу, не маючи змоги нічого робити, крім як дихати. Голоси говорили, і я чула, але не розуміла, що вони казали.
У моїй голові вони повторювали одну фразу знову й знову: 10-відсотковий шанс.
Моя дочка мала 10-відсотковий шанс прожити цей рік.
Це означало, що в неї був дев’яностовідсотковий шанс померти, а крила янгола, які вона відмовлялася зняти, стали цілком реальними.
Зосередься на десяти. Десять було краще, ніж дев’ять.
Десять було... усім.
* * *
Я опанувала себе. Хіміотерапія. РІСС-катетер. Консультації лікарів у Монтроузі та Денвері. Агресивний рак означав агресивний план. Папки, повні інформації, зошити з каракулями. Планувальники, застосунки та дослідження заповнили кожну мою мить. Моє життя змінилося в ті перші кілька днів.
Я змінилась.
Ніби моя душа спалахнула, я відчула печіння в грудях, рушійну мету, яка затьмарила інше. Моя дочка не помре.