Ребекка Яррос – Останній лист (страница 8)

Це був онколог. Бо мою дитину потрібно перевірити на рак. Вона лежить трохи далі по коридору й гадки не має, що група людей засуджує її до пекла за злочин, якого вона ніколи не скоювала. Кольт... Господи, що я маю йому сказати?

Я відчула, як хтось стиснув мою руку, й озирнулася. Моя голова діяла на автопілоті. Я побачила лікарку Г’юз на стільці поруч.

— Ми можемо зателефонувати комусь? Може, батькові Мейсі? Вашій родині?

Батько Мейсі ніколи навіть не намагався її побачити. Мої батьки померли чотирнадцять років тому.

Раян був за пів світу, роблячи бозна-що.

Ада й Ларрі, без сумніву, спали в головному будинку «Солітьюду».

— Ні. У мене нікого немає.

Я була сама.

* * *

Сканування почали зранку. Я витягла із сумочки маленький блокнот і почала записувати те, що казали лікарі, які аналізи треба. Здавалося, я не могла цього осягнути. Або, можливо, це було занадто важко сприйняти.

— Ще один тест? — спитав Кольт, стискаючи мою руку, коли лікарі знову брали кров у Мейсі.

— Саме так.

Я змусила себе всміхнутися, але це не ввело його в оману.

— Нам просто потрібно подивитися, що відбувається з вашою сестрою, молодий чоловіче, — сказав доктор Андерсон, сидячи біля ліжка Мейсі.

— Ви вже подивилися її кістки. Чого ще ви хочете? — огризнувся Кольт.

— Кольте, чому б тобі не піти взяти морозива? — запитала Ада з кутка.

Вона прибула сьогодні рано-вранці, вирішивши, що я не маю бути сама.

Я могла бути в кімнаті з дюжиною знайомих мені людей — усе одно почувалася б самотньою.

— Ходімо, візьмемо для Мейсі також. — Ада простягла руку, і я кивнула Кольту.

— Іди. Певний час ми ще нікуди не підемо.

Кольт подивився на Мейсі, яка всміхнулася:

— Полуничне.

Він кивнув, ставлячись до свого обов’язку з усією серйозністю, а потім ще раз глянув на доктора Андерсона, перш ніж піти з Адою.

Я тримала Мейсі за руку, поки лікарі закінчували огляд. Потім згорнулася калачиком біля неї на ліжку й увімкнула мультфільми, притиснувши її маленьке тіло до свого.

— Я хвора?

Донька подивилася на мене без страху чи очікування.

— Так, дитинко. Я думаю, ти можеш бути хвора. Але ще рано хвилюватися, гаразд?

Мейсі кивнула й знову зосередилася на шоу каналу Disney Junior.

— Тоді добре, що я в лікарні. Тут тебе лікують, і тобі стає краще.

Я поцілувала її в лоб.

— Саме так.

* * *

— Це не лейкемія, — сказав доктор Андерсон, коли ми стояли в коридорі пізніше тієї ночі.

— Ні? — Мене пронизало полегшення, було таке фізичне відчуття, наче кров повертається до онімілої кінцівки.

— Ні. Однак ми досі не знаємо, що це таке.

— Це все ще може бути рак?

— Може. Проте ми не знаходимо нічого, крім підвищеної кількості білих тілець.

—Але ви шукаєте далі?

Лікар кивнув, але блиск упевненості, який я помітила у нього в очах, коли він думав, що то лейкемія, зник. Він не знав, із чим ми маємо справу, і, очевидно, не хотів цього визнавати.

Третій і четвертий дні минули з додатковими аналізами. І ще меншою визначеністю.

Кольт став неспокійним, але відмовився залишати сестру, а мені не вистачало духу змусити його піти. Вони ніколи в житті не розлучалися більше ніж на день. Я не впевнена, що вони знають, як вижити окремо одне від одного, коли вони думають про себе як про одне ціле.

Ада приносила чистий одяг, водила Кольта на прогулянки, тримала мене в курсі справ. Як це було дивно, що моя одержимість «Солітьюдом» у цю мить здавалася зовсім неважливою, хоча, по суті, він був моїм третім пріоритетом після Кольта та Мейсі протягом останніх п’яти років!

Дні змішалися вкупі, я майже стерла пальці до крові, постійно шукаючи інформацію в інтернеті відтоді, як доктор Андерсон сказав слово на Р. Авжеж, лікарі застерегли мене — триматися подалі від інтернету.

Ага, вже.

Я не могла пригадати більшість із того, що вони говорили. Хай там як я намагалася зосередитися, мій мозок наче підняв щити й сприймав лише те, із чим, на його думку, я могла впоратися. Використання інтернету заповнило прогалини, які не змогли заповнити мої пам’ять і блокнот.

На п’ятий день ми знову зібралися в конференцзалі, але цього разу поруч була Ада.

— Ми досі не знайшли причини. Ми провели тести на наявність усіх звичайних винуватців, і вони негативні.

— Чому це не звучить обнадійливо? — запитала Ада. — Ти кажеш, що не виявили раку, але голос у тебе розчарований.

— Бо там щось є. Вони просто не можуть знайти, — сказала я різким голосом. — Так само як і доктор Франклін. Мейсі поскаржилася на біль, то її вирядили додому з діагнозом «болі росту». Тоді це назвали чимось пов’язаним із психосоматикою. Тепер ви кажете мені, що в її крові одне, а в кістках — інше й ви гадки не маєте, що це таке.

Чоловіки мали збентежений вигляд.

Вони й повинні були: витративши купу років на навчання, зазнали поразки.

— Ну й що ви збираєтеся робити? Бо щось там є. Ви ж не випровадите мою дівчинку додому.

Доктор Андерсон відкрив рота, та я знала з виразу його обличчя, що зараз пролунає звичне виправдання.

— О, чорт забирай, ні, — огризнулась я, перш ніж він устиг вимовити хоч слово. — Ми не підемо звідси, доки ви не поставите їй діагнозу. Ви розумієте мене? Ви не здихаєтеся ні її, ні мене. Ви не можете ставитися до неї як до головоломки, якої ви просто не можете розгадати. Я не навчалася на медичному факультеті, але можу сказати, що вона хвора. Про це свідчить її аналіз крові. Про це свідчить її стегно. А ви навчалися в медичному університеті, тож знайдіть причину.

Тиша гриміла голосніше, ніж будь-яке виправдання, яке вони могли мені дати.

— Міс Маккензі, — з’явилася лікарка Г’юз, яка сіла біля доктора Андерсона. — Мені дуже шкода, що я не була тут, але я приділяю свій час і цій лікарні, і Денверській дитячій службі, сьогодні вранці повернулася звідти. Я бачила результати тесту вашої доньки, і, думаю, існує ще одна річ, яку ми можемо перевірити. Схожі випадки трапляються вкрай рідко, особливо в дітей такого віку. І якщо це те, про що я думаю, тоді нам потрібно діяти швидко.

Переді мною з’явилась папка із черговою згодою.

— Мені потрібен лише один підпис.

— Зробіть це.

Моя рука зарухалася й нашкрябала ім’я на папері, але це було несвідомо.

Зараз ніщо не було схожим на вибір.

Через дві години в палату зазирнула лікарка Г’юз, тож я вийшла, залишивши Кольта й Мейсі, які, обійнявшись, дивилися «Гаррі Поттера».

— Що ви знайшли?

— Це нейробластома.

* * *