Ребекка Яррос – Останній лист (страница 7)

Тоді, перш ніж він устиг копнути глибше, я перевірив нашийник Хевок, аби переконатися, що він міцно закріплений, щоб я не загубив собаку під час висадки.

Гравітація може бути жорстокою.

У моїй голові промайнули коментарі Елли на цю тему. Як би це було, якби тебе хтось контролював? Чи приємно було б відчувати цю безпеку? Було б задушливо? Це була сила, на яку ти б покладався чи від якої б тікав?

Чи справді існували люди, які залишалися поряд достатньо довго, щоб уважатися настільки надійними? Якби й були, я б ніколи не зустрів такої людини. Саме тому я ніколи не турбувався про стосунки. Навіщо, в біса, підписуватися на те, щоб присвячувати себе стосункам із кимось, хто зрештою скаже, що ти не такий — надто складний, щоб залишатися поруч?

Навіть Мак — мій найкращий друг — за контрактом мусив бути в тому самому підрозділі, що і я. Навіть його дружба мала межі, і я знав, що ще ніколи не перевіряв їх. Я знав у глибині душі, що він спалить дотла кожного, хто завдасть Еллі болю.

Через десять хвилин ми приземлилися, і це була єдина сила тяжіння, про яку я мав час думати.

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ЕЛЛА

Лист № 6

Елло!

Дякую за печиво. І так, твій брат украв його, поки я був у душі. Напевно, зараз він важить сто сорок кілограмів.

Я думав про те, що ти сказала про силу тяжіння.

У мене ніколи такого не було — нічого, що мене до чогось прив'язувало б. Можливо, коли я пішов до армії, але насправді це було більше про мою близькість до частини, ніж до будь-кого чи будь-чого. Поки я не зустрів твого брата й нас не почали кидати по відборах. На жаль, я його занадто люблю, як і більшість нашого підрозділу. «На жаль» — лише тому, що іноді він може дуже дратувати.

Чому мене називають Хаосом? Це довга історія, яка мені не лестить. Я обіцяю, що одного разу розповім тобі. Скажімо, це стосується бійки в барі, двох дуже розлючених викидайл і непорозуміння між твоїм братом і жінкою, яку він вважав за повію. А це було не так.

Вона виявилася дружиною нашого нового командира. Упс!

Можливо, я змушу його розповісти тобі цю історію.

У своєму останньому листі ти згадала, що Мейсі почувається погано. Лікарі знайшли причину проблеми? Я не можу уявити, як це важко для тебе. Як справи в Кольта? Він уже почав учитись кататися на сноуборді?

Мені час іти: у нас зараз збори, і я хочу встигнути відправити листа.

Побачимося пізніше,

Хаос

Єдиними звуками в лікарняній палаті були думки, що кричали в моїй голові, благаючи про звільнення. Вони вимагали відповіді, кричали, щоб я знайшла кожного лікаря в цій лікарні й змусила вислухати мене. Знаючи, що в Телльюрайді ніхто не збирається копати глибше, я привезла її за півтори години до більшої лікарні в Монтроузі.

Уже майже північ. Ми пробули тут від полудня, тож обоє дітей міцно спали. Мейсі згорнулася калачиком, вона здавалася такою маленькою порівняно з розміром лікарняного ліжка, кілька проводів передавали її показники на монітори. Слава богу, не чутно безперервного гудіння. Мені достатньо просто бачити нормальний ритм її серця.

Кольт лежав на дивані, його голова — у мене на колінах, він дихав глибоко й рівно. Хоч Ада запропонувала відвезти його додому, він відмовився, особливо після того, як Мейсі тримала його руку в смертельній хватці. Вони не могли розлучатися надовго. Я провела пальцями по його світлому волоссю — такого, як у Мейсі, майже білого відтінку. їхні риси були дуже схожими, на відміну від характерів.

Пролунало тихе клацання, коли двері трохи відчинилися і заглянув лікар.

— Місіс Маккензі?

Я підняла один палець, лікар кивнув, позадкував і тихо зачинив двері.

Я зняла Кольта зі своїх колін якомога тихіше, замінивши своє тепло подушкою та накривши його маленьке тіло своєю курткою.

— Уже пора йти? — спитав він, кутаючись на дивані.

— Ні, друже. Мені потрібно поговорити з лікарем. Ти залишайся тут і наглядай за Мейсі, гаразд?

Сонні блакитні очі повільно розплющилися, щоб подивитись у мої. Він усе ще був більш ніж напівсонний.

— Гаразд.

— Я знаю, що ти впораєшся.

Я торкнулася пальцями його скроні. І пішла впевненими кроками, дуже обережно відчинила двері й зачинила їх за собою, щоб не розбудити Мейсі.

—Місіс Маккензі?

Я проскакувала бейдж на лікарській формі. Доктор Тейлор.

— Насправді я не одружена.

Він швидко кліпнув, а потім кивнув.

— Так. Звісно. Перепрошую.

— Що ви дізнались?

Я несвідомо натягнула руками свій светр, наче вовна могла виконувати роль певного роду обладунків.

—Ходімо в коридор. Медсестри тут, тож із дітьми все буде гаразд, — запевнив мене лікар, ведучи до приміщення зі скляними стінами, яке, здається, слугувало конфе-ренцзалом.

Там чекали ще двоє лікарів.

Доктор Тейлор указав мені на вільне місце, тож я сіла. Чоловіки в кімнаті здавалися серйозними, їхні усмішки не торкалися очей, а хлопець праворуч не переставав клацати ручкою.

— Отже, міс Маккензі, — почав доктор Тейлор. — Ми зробили кілька аналізів крові Марґарет, а також до цього взяли трохи рідини з її стегна, де виявлено інфекцію.

Я поворухнулася на місці. Інфекція... Це наче нестрашно.

— Отже, антибіотики?

— Не зовсім.

Доктор Тейлор підняв очі до дверей, тому я озирнулася й побачила жінку років сорока, яка сперлася на одвірок. Вона була красива, з бездоганною темною шкірою і прекрасною французькою зачіскою. Я раптом усвідомила, наскільки неохайний вигляд мало моє волосся, але зуміла втриматися, щоб не торкнутися такого вже-не-милого розпатланого пучка.

— Лікарко Г’юз?

— Просто спостерігаю. Я побачила картку дівчинки, коли прийшла на зміну.

Доктор Тейлор кивнув, глибоко вдихнув і знову повернувся до мене.

— Добре, якщо в неї інфекція стегна, це пояснює біль у нозі та лихоманку, правда? — Я склала руки на животі.

— Може, так. Але ми знайшли аномалію в її крові. Показники білків підвищені, що викликає занепокоєння.

— Що це означає?

— Ну, це доктор Бренсон, і він з ортопедичного відділення. Тож допоможе нам зі стегном Марґарет. А це... — Доктор Тейлор ковтнув. — Це доктор Андерсон. Він з онкологічного.

Онкологічного?

Я перевела погляд на літнього лікаря, але нічого не промовила. Аж поки він не сказав слова, через які його покликали:

— Міс Маккензі, аналізи вашої дочки показують, що в неї може бути лейкемія.

Його рот далі рухався. Я бачила, як губи змінюють форму, спостерігала за анімацією рис обличчя лікаря, але нічого не чула. Це було так, ніби він перетворився на вчителя Чарлі Брауна⁴ і зображення проходило через фільтр із мільйона галонів води.

А я тонула.

Лейкемія. Рак.

— Зупиніться. Почекайте. — Я простягнула руки. — Я була в педіатра принаймні тричі за останні шість тижнів. Мені сказали, що нічого не знайшли, а тепер ви кажете, що це лейкемія? Це неможливо! Я все зробила.

— Я знаю. Ваш педіатр не знав, що шукати, і ми навіть не впевнені, що це лейкемія. Нам потрібно буде взяти зразок кісткового мозку, щоб підтвердити або спростувати цей діагноз.

Хто з лікарів це сказав? Бренсон? Ні, він же ортопед, чи не так?