Ребекка Яррос – Останній лист (страница 6)

— Елло, телефонують зі школи, — крикнула Хейлі.

Я кинула журнал разом з іншим листом і пішла до телефона.

— Це Елла Маккензі, — сказала я, готуючись почути, що вже наробив Кольт і це засмутило його вчителя.

— Місіс Маккензі, це медсестра Романа з початкової школи.

У її голосі відчувалося щось більше, ніж просто хвилювання, тож я не стала виправляти її щодо свого сімейного статусу.

— Усе гаразд?

— Мейсі зараз тут. Вона впала на майданчику, у неї температура під 40.

Впала. Температура. Мій живіт охопило відчуття нудоти, яке можна описати лише як неприємне передчуття. Доктор Франклін щось проґавив.

— Я зараз буду.

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

БЕКЕТТ

Лист № 6

Шановний Хаосе!

Ось іще одна порція печива. Сховай його від мого брата. Ні, я не жартую. Він безсоромний злодій, коли справа доходить до солодкого. Це рецепт нашої мами, а якщо точніше, то нашої бабусі, а він просто жити без нього не може. Після того як ми втратили наших батьків — тата в Іраку та через місяць маму в автомобільній аварії, я впевнена, він тобі розповідав, — це печиво завжди чекало нас на кухні після школи, після розбитих сердець, після футбольних перемог і поразок. Воно для нього майже рідне.

І тепер у тебе е частинка мого дому.

Ти запитав мене про щось у своєму першому листі, що це було? Місяць тому? Так чи так ти запитав, як це — бути центром чийогось усесвіту. Тоді я не знала, що відповісти, але думаю, що тепер знаю.

Щиро кажучи, я не центр чийогось усесвіту. Навіть своїх дітей. Кольт надзвичайно незалежний, і він майже впевнений, що йому особисто доручили піклуватися про безпеку Мейсі й мою. Мейсі впевнена в собі, але її мовчазність можна сприйняти як сором'язливість. Смішно, правда? Вона не сором'язлива. Вона неймовірно добре знається на характерах і може розпізнати брехню за милю. Я також хотіла б уміти так, бо я терпіти не можу брехню. Мейсі інтуїтивно відчуває людей, цю здатність вона точно успадкувала не від мене. Якщо вона не розмовляє з кимось, це не тому, що вона соромиться, а тому, що вона просто вважає, що ця людина не варта її часу. Вона така змалку. Ти їй подобаєшся або ні. А Кольт дає кожному шанс, і другий шанс, і третій, ти розумієш.

Я припускаю, що це від його дядька, бо я можу визнати, що ніколи не могла дати другого шансу, якщо це завдасть болю людям, яких я люблю. Хай там як соромно зізнатися, я досі не пробачила своєму батькові за те, що він покинув нас, — за вираз обличчя мого брата і за те, як легко батькові було брехати, що він просто збирався попрацювати кілька тижнів, але так ніколи й не повернувся. За те, що заради армії розлучився з мамою. Чорт, минуло чотирнадцять років, а я досі не пробачила офіцеру, який віддав наказ його вбити, — за те, що він удруге розбив серце моєї матері. Я справді ненавиджу це в собі. Так, Кольт точно успадкував своє м'яке серце від мого брата, і я сподіваюся, що він завжди буде таким.

У п'ять років мої діти вже кращі люди, ніж я будь-коли, — неймовірно пишаюся ними.

Але я не центр їхнього всесвіту. Я більше схожа на їхню силу тяжіння. Просто зараз я міцно їх тримаю, їхні ноги стоять на землі, їхній шлях очевидний. Моя робота — піклуватись про їхню безпеку. Але коли вони підростуть, я можу трохи розслабитися, перестати так сильно тягнути їх. Згодом я дозволю їм літати й буду їхнім якорем лише тоді, коли вони попросять або їм це буде потрібно. Чорт, мені двадцять чотири — навіть я іноді потребую, щоб мене поконтролювали. Хоча л, щиро кажучи, не хочу бути чиїмось центром. Бо що станеться, коли центр перестане існувати?

Кінець... Усі повилітають з орбіти.

Принаймні зі мною так сталося.

Тож я добре справляюся з гравітацією. Зрештою, вона керує припливами, рухом усього й навіть робить життя можливим. І тоді, коли вони будуть готові до польоту, можливо, знайдуть когось іншого, хто стоїть ногами на землі. А може, вони полетять разом із ним.

Я сподіваюся, що це буде трохи і того, і того.

Тож чи можу я спитати, чому тебе називають Хаосом? Або це така ж таємниця, як і твоє фото?

Елла

— Хаосе, ти не хочеш поділитися? — запитав Вільямс по рації, кивнувши на листа.

—Ні.

Я склав листа № 6 і поклав його до нагрудної кишені, коли ми летіли вертольотом на завдання.

Хевок усе ще була між моїми колінами. Вона не дуже любила гелікоптери чи висадки, до яких ми готувались, але була стійкою.

— Ти впевнений? — знову дражнив Вільямс, і його усмішка сяяла на темній від камуфляжу шкірі.

— Звісно.

Він не отримає ні листа, ні печива. Я не ділився жодною частинкою Елли. Вона перша людина, яка була тільки моєю, навіть якщо це лише через листи. Це не те відчуття, з яким я хотів розлучатися.

— Дай йому спокій, — сказав Мак, який стояв поруч зі мною. Він поглянув на мою кишеню. — Вона зацікавила тебе.

Я ледь не послав його. Але він дав мені цінний подарунок — не лише Еллу, хлопців, місії.

Він дав мені вікно в нормальне життя за рамками, якими я був обмежений протягом останніх десяти років. Тому я сказав йому правду:

— Так.

І кивнув.

Це все, що я міг йому відповісти.

Мак поплескав мене по плечу з усмішкою, але не промовив: «А я тобі казав».

— Десять хвилин, — крикнув Донаг’ю по рації.

— Яке воно? Місто Телльюрайд? — запитав я Мака.

Його погляд сповнився тієї ностальгії, через яку я звик закочувати очі. Тепер я чомусь на диво відчайдушно прагнув дізнатися про це крихітне містечко, у якому жила Елла, хотів уявити його.

— Воно гарне. Улітку там пишно й зелено, а гори здіймаються над тобою, ніби намагаються піднести ближче до небес. Восени дерева вбираються в золото, коли осика стає... такою, як зараз. Узимку там трохи метушливо через гірськолижний сезон, але сніг випадає навколо «Солітьюду» — і все ніби покривається крихітними зірочками. Потім настає весна: дороги перетворюються на багнюку, туристи роз’їжджаються, і все перероджується, стаючи таким же гарним, як торік.

Мак відкинув голову на сидіння UH-60.

— Ти сумуєш за цим?

— Щодня.

— Тоді чому ти досі тут? Чому ти поїхав звідти?

Він повернув голову до мене із сумною усмішкою.

— Іноді потрібно піти, щоб зрозуміти, що ти покинув. Ти не цінуєш чогось по-справжньому, поки не втратиш.

— А якщо в тебе цього ніколи не було?

Цс було риторичне запитання. Я ніколи не був прив’язаний до певного місця, у мене відсутнє відчуття дому. Я ніколи ніде не залишався так надовго, іцоб це відчуття могло вкорінитися. А може, я не був здатен пустити коріння. Либонь, його так часто відрізали від мене, що воно просто відмовлялося рости.

— Що я тобі скажу, Джентрі. Ти і я. Щойно закінчиться це завдання, візьмемо відпустку — і я покажу тобі Телльюрайд. Я знаю, що ти вмієш кататися на лижах, тож ми спочатку перевіримо схили, а потім бари. Я міг би навіть дозволити тобі зустрітися з Еллою, але тобі доведеться пройти через фейсконтроль Кольта.

Елла. Ми мали лише кілька місяців для СШР. Тоді треба було прощатися із силами швидкого реагування й сказати привіт невеликому простою, який я зазвичай зневажав, але тепер мені було навіть трохи цікаво. Але Елла? Ця цікавість була аж ніяк не на останньому місці. Я хотів побачити її, поговорити з нею, дізнатися, чи жінка, яка писала листи, справді існує у світі, який не є паперовим чи ідеальним.

— Я за, — повільно відповів я.

Мак пропонував незліченну кількість разів, але я ніколи не сприймав його пропозицій усерйоз.

Його брови піднялися, а широка усмішка стала майже комічною.

—Хочеш побачити Телльюрайд чи Еллу?

— І перше, і друге, — чесно відповів я.

Він кивнув, коли по комунікаційному зв’язку пролунала інформація про п’ятихвилинну готовність. Тоді Мак нахилився так, щоб тільки я міг його почути, а інші не почули через шум роторів.

— Ви чудово підійшли б одне одному. Якщо ви таки зійдетеся, із цього може щось вийти.

Без варіантів. Ти все псуєш.

Викинувши з голови мамині слова, зосередився на теперішньому моменті. Зісковзнути в потім було катастрофою, тож я зачинив ці двері у своїй голові.

— Я нікому не підходжу, — сказав я Макові.