Ребекка Яррос – Останній лист (страница 10)

Кольт не втратить своєї сестри.

Це не зламало б ні мене, ні моєї родини.

Триматися стало для мене другим пріоритетом заради того, щоб Мейсі вижила.

Я не плакала. Ні тоді, коли писала листи Раяну та Хаосу, ні тоді, коли сказала Кольту й Мейсі, наскільки вона хвора. Ні тоді, коли вона почала блювати після першого сеансу хіміотерапії, ні тоді, коли через місяць, під час другого тижневого сеансу, її красиве світле волосся почало випадати пасмами за день до її шостого дня народження. Я мало не розгубилася, коли Кольт повернувся від перукаря з Ларрі — його голова була блискучою й лисою, як у його сестри, — але я лише всміхнулася. Він відмовився бути окремо від неї під час їхнього дня народження, і, хоч я не хотіла, щоб він бачив, через що вона проходила під час хіміотерапії, я була неймовірно вдячна бути з ними обома, а не постійно хвилюватися про одного з них, піклуючись про іншого.

Я не зламалася.

Не раніше як у переддень Нового року.

Тоді, коли люди у формі підійшли до дверей і простим реченням розбили мій міцний фасад на друзки: «Нам шкода повідомити, що ваш брат, сержант Раян Маккензі, загинув у бою». Зважаючи на особливості їхнього підрозділу, це було все, що я могла знати. Подробиці — де він був, що сталося, з ким він був — усе це було засекречено.

Оскільки листів від Хаоса не було, я отримала відповідь принаймні на одне із цих запитань.

їх обох не стало.

Я була розбита.

 

ЧОТИРИ МІСЯЦІ ПО ТОМУ

 

 

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

БЕКЕТТ

Беку!

Якщо ти читаєш це, бла, бла. Ти знаєш правила останнього листа. Ти вижив. А я ні. Не потрібно звинувачувати себе, я тебе знаю, і, якби був хоч якийсь шанс, якби ти міг мене врятувати, ти б це зробив. Якби ти якось міг змінити щось, ти б це зробив. Тож хай там у якій темній дірі ти тонеш через почуття провини, зупинись.

Мені потрібно від тебе лише одне: нумо, їдь у Теллью-райд. Я знаю, що твоя служба закінчується тоді, коли й моя. Зроби це.

Елла зовсім одна. Не така самотня, якою вона була раніше, але все-таки самотня. Наша бабуся, наші батьки, а тепер і я. Це занадто багато, щоб просити її витримати. Це несправедливо.

Але ось у чому справа: Мейсі хвора. їй лише шість, Беку, моя племінниця може померти.

Отже, якщо мене не буде, це означає, що я не зможу повернутися додому в січні, як ми планували. Я не зможу бути поруч з нею. Я не зможу допомогти Еллі пережити це, грати у футбол зі своїм племінником або обійняти племінницю. Але ти можеш. Тож я прошу тебе, як свого найкращого друга, поїдь подбай про мою сестру, про мою сім'ю. Зроби все можливе, щоб урятувати мою маленьку Мейсі.

Нечесно просити про таке, я знаю. Це проти твоєї при роди — піклуватися про когось. Ти звик виконувати бойову місію та йти далі, але мені це потрібно. Мейсі та Кольту це потрібно. Еллі це потрібно — ти їй потрібен, хоча вона буде боротися з тобою зубами й нігтями, перш ніж коли-небудь зізнається в цьому. Допоможи їй, навіть коли вона клянеться, що в неї все добре.

Не змушуй її проходити через це самотужки.

Я збережу тобі місце тут, брате, але не поспішай. Візьми кожну секунду, яку можеш. Ти єдиний брат, якого я хотів би мати, і мій найкращий друг. І якщо тобі ніхто ніколи цього не казав — ти гідний. Любові. Сім'ї. Дому.

Тож поки ти в пошуках, можеш пересвідчитися, що Телльюрайд — саме те місце, яке ти шукаєш. Принаймні на якийсь час.

Раян

Гори здіймалися наді мною, неймовірно високі, з огляду на те що я вже був майже на висоті три кілометри. Звісно, повітря здавалося рідшим, але й дихати було якось легше.

Хевок поклала голову на шкіряну консоль між нашими сидіннями, поки я їхав своїм позашляховиком по центру Телльюрайда. Це був ідеальний Норман Роквелл⁵. Замуровані та пофарбовані вітрини, гуляли родини з дітьми. Не зовсім те туристичне місце, якого я очікував.

Він був схожий на те, яким мало бути рідне місто.

Це просто не було моїм рідним містом.

Це було місто Раяна. Мак був похований тут, принаймні мені так сказали. Вони лише послали капітана Донаг’ю та ще кількох хлопців на похорон. Мене залишили в полі з рештою підрозділу, я був надто цінним, щоб дати мені відпустку.

Я знав правду: це був не я, принаймні не в тому стані, у якому я був тоді. їм була потрібна Хевок. А вона слухалася тільки мене. Я почухав її маківку, мовчки пообіцявши, що відтепер у неї буде мирне життя. Тому як тільки ми обоє отримали кінцеву відпустку⁶, вона трохи відпочила.

Я? Я жив у створеному собою пеклі. Тому, якого я більше ніж заслужив. Я зупинився наповнити бак перед тим, як виїхати з міста, прямуючи за своїм GPS до адреси в інтернеті для «Солітьюду».

«Солітьюд»⁷. Так підходить назва. Сам.

Я був сам.

Елла була сама.

І ми такими залишилися б, оскільки ніколи не були б разом. Я подбав про це, коли перестав їй писати в день смерті Раяна.

Але я міг це зробити. Для Раяна. Для Елли. Але не для себе. Думав, що для мене це було якесь спокутування, якого я гідний.

Не було. Те, що я зробив, було непоправним.

Коли я наблизився до приватної дороги, моя щелепа напружилась, а руки міцніше стискали кермо. Я повернув, мій погляд упіймав поштову скриньку, яка безладно висіла на стовпі. Скільки разів вона ходила туди, чекаючи на мої листи? Скільки разів вона знаходила один із них та всміхалася? Двадцять чотири.

Скільки разів вона йшла без нього? І думала про те, що ж зі мною сталося? Можливо, вона думала, що я помер під час операції разом із Райком. Можливо, так було на краще.

Я не був упевненим, що хочу знати.

Я під’їхав по асфальтованій дорозі, під осиками, що якраз розпускалися й росли в рядок обабіч дороги. Раян сказав би, що приїхати навесні, коли природа відроджується, було б доречно, але це було якесь лайно.

Не відчував я ніякого відродження. Ніякого нового початку. Я був тут не для того, щоб дивитися, як починається життя. Я був тут, щоб допомогти Еллі, якщо для Мейсі все скінчиться. Якщо Елла підпустить мене.

Яма в моїй голові була надто знайомою, і я відчув себе тим тихим хлопчиком, яким був двадцять років тому, з’являючись у будинку ще однієї сім’ї, сподіваючись, що ця не знайде причини, щоб знову перекинути дитину комусь іншому. Сподіваючись, що цього разу він не пакуватиме своїх речей у мішок для сміття, коли випадково розіб’є тарілку чи порушить якесь правило, про наявність якого він не знав, що йому не приклеять ярлика «проблемний» і не перевезуть до іншого дому із суворішими порядками.

Принаймні цього разу я вже знав, які правила порушив, і більш ніж усвідомлював, що мій час тут закінчився.

Я зупинився на кільцевій алеї перед головним будинком, який мав точнісінько такий вигляд, як на фотографіях з інтернету. Це було схоже на зруб, тільки величезний. Стиль був модернізованим сільським, якщо це взагалі був стиль, і якимось способом він промовив до мене, нагадав мені про часи, коли чоловіки вирубували цілі дерева, щоб побудувати будинки в лісі для своїх жінок.

Коли вони будували, а не руйнували.

Мої ноги торкнулися землі, і я зупинився, чекаючи, поки Хевок зістрибне вниз, перш ніж зачинити двері.

Я дав сигнал, і вона підійшла просто до мене. Ми піднялися маленькими сходами, що вели до широкого ґанку з кріслами та гойдалками. Ящики, вишикувані на перилах ґанку, були порожні, очищені та підготовлені до садіння в них квітів.

Цей час настав. Я збирався зустрітися з Еллою.

Що, в біса, я збирався сказати?

«Гей, вибач, що я перестав тобі писати, але, погодься, я руйную все, до чого торкаюся, і не хочу, щоб ти була наступною? Мені шкода, що Раян помер? Мені шкода, що на його місці був не я? Твій брат послав мене приглянути за тобою, тож, якби ти могла просто вдати, що ти мене не ненавидиш, це було б чудово? Вибач, що я не відповідав тобі? Вибач, що я не міг змусити себе прочитати жодного з твоїх листів, які надійшли після його смерті? Мені так шкода за стільки речей, що я навіть не можу всіх перерахувати?»

Якби я сказав щось із цього, якби вона знала, хто я насправді, чому я перестав писати, — вона б ніколи не дозволила мені допомогти їй. Я дістав би чоботом по дупі й пішов би геть. Вона вже зізнавалася у своїх листах, що не давала другого шансу людям, які завдали болю її родині, і я не звинувачував її. Це була болісна іронія: для того щоб виконати бажання Раяна та допомогти Еллі, мені довелося зробити одну річ, яку вона ненавиділа, — збрехати... принаймні не все сказати.

Просто додайте це до списку моїх гріхів, який і так щодня збільшується.

— Ви збираєтеся заходити? Чи ви будете стояти тут?

Я обернувся й побачив, що до мене йде старший чоловік років шістдесяти. В нього були якісь божевільні брови. Він витер свою руку об джинси й простягнув її мені.

Ми потисли один одному руки міцною хваткою. Це мав бути Ларрі.

— Ви наш новий гість?

Я кивнув.

— Бекетт Джентрі.

— Ларрі Фішер. Я доглядач «Солітьюду». — Він присів перед Хевок, але не торкнувся її. — А хто це тут такий?

— Це Хевок. Вона військова робоча собака у відставці.

— Ви її дресирувальник?