Ребекка Яррос – Останній лист (страница 81)
— Донаг’ю дав мені листа Раяна прямо перед моєю відставкою. Він зберігає всі наші останні листи. Я вже вирішив залишитися: мене нічого іншого не чекало. Але я прочитав листа й знав, що мушу приїхати. Навіть якби мою душу розірвало від того, що буду так близько до тебе й ніколи не скажу, хто я або що кохаю тебе, я повинен був приїхати. Я був причиною його смерті. Я не міг відмовити своєму найкращому другові в єдиному, про що він у мене просив.
— Отже, ти вирішив збрехати.
Він уліз у моє життя, моє серце, кожну молекулу мого існування з фальшивим приводом.
— Знаючи, що зробив мій батько, що зробив Джефф, ти все одно вирішив мені збрехати.
— Так.
Я притулилася до стіни, моє серце вимагало, щоб я вийшла за двері та врятувала все, що від нього залишилося, а мій мозок боровся, щоб дістати кожну відповідь, перш ніж розбите серце візьме гору. Навіть те, що Джефф пішов, не завдало такого болю, бо я не кохала його так сильно.
Я кохала Бекетта до глибини душі, так, що він поглинав навіть найменші шматочки й тіні, які я так ретельно приховувала від усіх. Навіть моя любов до своїх дітей була пов’язана з тим, як я кохала Бекетта, бо він їх теж любив.
— Ти коли-небудь думав про те, щоб сказати мені?
Я повільно повернула голову, якось знайшовши сили подивитися на нього.
— З першої миті, коли я тебе побачив, — зізнався він, притулившись до кухонної стільниці, тієї самої, на якій ми займалися коханням уперше. — Це завжди було на кінчику язика, особливо коли ти запитувала про Хаоса. Я бачив, який біль ти відчуваєш, і я ставив собі питання, чи ти, можливо, закохалася в нього так само, як і в мене.
— І все ж ти дозволив мені повірити, що він — ти — був мертвий.
Я не відповіла на неявне запитання.
— Я так заздрив собі, дивуючись, чому ти відкрилася мені, коли це було просто листування, але в мене справжнього не було жодного шансу. Я із самого початку знав, що якщо розкажу тобі, то це призведе до моменту, який ми зараз переживаємо, коли ти неминуче викинеш мене зі свого життя. А це означало, що я не зможу зробити того, про що просив Раян, і того, що тобі потрібно. Брехня була єдиним способом допомогти тобі. Тож я погодився, що ніколи не буду для тебе більше ніж хлопцем, якого прислав твій брат. І тоді я закохався в тебе.
Дурне, тупе, наївне серце.
— Ти дала мені зрозуміти, яким може бути життя; я навіть не думав, що можу мати таке. Ти показала мені, що означає мати сім’ю та людей поруч, і я зробив усе можливе, щоб бути поруч, коли потрібен тобі. Я не можу надякуватися тобі за останні одинадцять місяців, і я не можу почати пояснювати, як безмірно мені шкода за те, що я зробив і чого я тобі коштував. Елло, ти остання людина, якій я хотів би завдати болю.
— Але ти завдав. — Цей біль був лавиною, що прямувала до мене. Я відчула гуркіт у своїй душі, побачила, як на мій здоровий глузд опустився застиглий порошок, навіть увімкнув попереджувальні сирени в моїй голові. Я закохалася в цього чоловіка, а він брехав мені щодня протягом останніх одинадцяти місяців.
Джефф обіцяв, що кохатиме мене вічно. Він удав того, ким не був, а потім пішов.
Раян пообіцяв мені, що ми завжди піклуватимемося одне про одного. Пішов до війська, а додому приїхав у ящику.
Мій батько пообіцяв, що просто збирається на тиждень чи два... і так і не повернувся. Ніколи навіть не просив дозволу, щоб відвідати.
Бекетт. Хаос. Про що ще він збрехав? Чи могла я повірити чому-небудь, що він сказав за останній рік? Чи брехав він дітям? Він узагалі сказав мені правду зараз? Чи лише те, що, на його думку, може заслужити йому мою милість? Чи можу я повірити чомусь, що він мені колись скаже?
— Мені дуже шкода. Прощення чи навіть розуміння — це не те, чого я чекаю від тебе. Я в жодному разі не гідний цього або тебе. І ніколи не був.
Моє серце почало кричати. У мене закінчилися всі сили, і мені потрібно було вибратися звідси, перш ніж я повністю зірвуся. Вигляд його очей тримав мої ноги на підлозі. Не було благання, страху через те, що з нами відбувається, лише скорботне прийняття. Він завжди знав, що ми тут опинимося. Він усе одно змусив нас через це пройти.
Чи був спосіб вийти із ситуації? Я кохала цього чоловіка, і він мене. За це варто було боротися, чи не так? Але наскільки ми будемо токсичними, якщо коли-небудь знайдемо шлях звідси? Я ніколи не забуду того, що він зро бив, це завжди буде лежати над нами, немов зловісна хмара, ллючи отруту.
—Я маю поставити тобі останнє запитання.
— Будь-що, — відповів він.
Як таке гарне обличчя могло приховувати так багато обману?
— Усе, що ти робив, — усиновлення, наші стосунки, випуск Мейсі, будиночок на дереві для Кольта — усе це було через лист Раяна?
У мене перехопило дух, поки я чекала на його відповідь. Незважаючи на те що він завдав мені болю, мені потрібно було знати, що все було по-справжньому, що я не була настільки дурною.
— Ні. Лист Раяна привів мене сюди. Без нього я б не приїхав. Але інше, Елло, — це все тому, що я кохаю тебе. Бо я люблю Кольта й Мейсі. Бо в ту коротку сяйливу мить ти була моєю сім’єю, моїм майбутнім, і це було дуже схоже на вічність. Я зробив усе це не для Раяна. Я зробив це для тебе. Для себе.
Кілька метрів між нами тягнулися нескінченно, але я почувалася нікчемною, поки обмірковувала свій наступний крок. Між нами були порівну любов і брехня, але мій гнів через його зраду затьмарив усе це.
Я все ще кохала його — обидві його сторони, — але ніколи більше не змогла б йому довіряти. Що дасть кохання без довіри? Як можна побудувати життя з кимось, якщо тобі доводиться сумніватися в правдивості всього, що він говорить і робить?
— Цього не достатньо. — Коли я це сказала, відчула, як правда зазвучала в моїй душі. — Ти дивився мені в очі майже рік і брехав мені. Я ділилася з тобою всім, що мала, — своїм серцем, душею, тілом і навіть сім’єю, — а ти навіть не міг сказати, хто ти. Я навіть не знаю, як це перетравити. Я не знаю, які частини тебе — частини нас — є брехнею чи правдою. Я хочу бути сильною і сказати, що ми це подолаємо, бо ми дуже кохаємо одне одного, але я не думаю, що це можливо. У всякому разі, зараз. У мене на це не вистачить сил. Смерть Раяна забрала їх. Діагноз Мейсі забрав їх. Я мала б знати, що ти теж забереш, але я тобі довірилася, і тепер мені нема чого дати.
Урівноважуючись рукою, я йшла вздовж стіни до вхідних дверей. Крізь скло пробивалося сонячне світло, манячи мене, як обіцянка: якби я могла вибратися звідси неушкодженою, усе було б добре. Бо я повинна була.
Я мусила піклуватися про Кольта та Мейсі. Я не могла просто впасти, як якась закохана дівчина.
Я не могла пробачити Бекетту.
— Я розумію.
Його голос пролунав прямо позаду мене, коли моя рука стискала дверну ручку. Я відчула його близькість, ту відчутну електрику, яка завжди спалахувала між нами, і знала, що, якщо я піду, він буде прямо там.
— Якщо тобі щось знадобиться, я все ще буду тут.
Мої очі знову горіли, але цього разу я горювала не за Раяном, а за Бекеттом. Відчуття було схожим: я усвідомлювала, що втратила людину, яку любила найбільше.
— Я думаю, що було б найкраще, якби ти поїхав.
Я говорила прямо до дверей. Якби Бекетт залишився в Телльюрайді, це лише дало б мені час, щоб знову покластися на нього, а я не змогла б пережити ще однієї брехні. Я не змогла б бути сильною для своїх дітей, коли Бекетт поставив мене на коліна. А діти були першими. Завжди.
—Я складу твої речі в коробки й вишлю. Я більше ніколи не хочу тебе бачити.
Так само впевнено, ніби я припекла рану клеймом, кожен нерв у моєму тілі скрикнув від болю — гострого й нудотного. Не чекаючи його відповіді, я вийшла з котеджу й не озиралася.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
БЕКЕТТ