Ребекка Яррос – Останній лист (страница 82)
Я прочитав листа всоте чи щось таке, а потім поклав його назад, у шухляду тумбочки. Протягом останніх шістнадцяти місяців я уникав цього листа та ще двох, що прийшли за ним. А тепер це було все, що я хотів прочитати — почути її голос у своїй голові.
Якби я прочитав його, коли вона його надіслала, а не сховав, я б теж приїхав. Я б ніколи не зміг їй відмовити, і все було б інакше. Знову ж таки Раян усе одно був би мертвий через мене, тому, можливо, і не було б інакше.
Я спустився сходами свого нового будинку й побачив Хевок, що дрімала на сонці, яке проникало крізь вікна від
підлоги до другого поверху в моїй чудовій кімнаті. Я розчистив частину дерев, щоб бачити острів, розташований посеред крихітного озера. На щастя, через кут, під яким стояв мій будинок, я не міг бачити будинку Елли.
Можливо, я мучив себе, тримаючи могилу Раяна на виду, але знати, що Елла так близько й так далеко водночас, було набагато гірше. Минув понад місяць, як вона вийшла з мого будинку. Мої речі прибули того дня. Уся моя роль у житті Елли зводилася до чотирьох коробок.
Коли ми розлучалися, я очікував криків, вереску, кидання в мене речами за те, що я зробив, але її стоїчне мовчання було гіршим. Вона змирилася з тим, що ми розходимось, і тепер мені довелося йти далі без неї та дітей.
Господи, я скучив за дітьми. Закоханість в Еллу прив’язала мене до них так, що це було одночасно благословенням і прокляттям. Благословенням за все, чого вони мене навчили, за любов, якої я навіть не підозрював, що міг відчувати. Прокляттям, бо Елла перекрила мені доступ, оскільки вона мала на це право. Вона не довіряла мені, дітей, звісно, теж. Її серце було розбите через мене, але моє серце було розбите через утрату всіх трьох.
Я зітхнув, побачивши свою порожню вітальню. Мені дуже потрібно було купити меблі. Я обставив спальню, і більшу частину кухонних речей доставляли щодня завдяки Amazon. Але інші меблі просто не здавалася мені важливими. Це був мій дім, але чомусь я не почувався там як у своєму домі.
Задзвонив мій телефон, коли я відчинив холодильник, щоб приготувати щось на обід.
— Джентрі, — відповів я, гадаючи, хто заблукав цього разу. З приходом весни в цей район приїжджало більше туристів, які страждали на висотну хворобу, або губилися, або ламали собі кістки в незручних місцях.
— Містере Джентрі? Вибачте, що турбую вас. Це директор Халсен із початкової школи. Біля мене в кабінеті зараз Кольтон.
У мене скрутило живіт.
— З ним усе гаразд? У нього щось болить?
Чому зателефонували мені?.
— Ні, ні. Справа не в цьому. Сьогодні він побився з однокласником, і він має піти додому.
— Побився?
Цього не може бути. Тільки не Кольт. Звичайно, хлопець був запальний, але я ніколи не бачив, щоб він був жорстоким, якщо це не було через Мейсі.
— Так, побився.
— Ого. Ви телефонували його мамі?
— Ми намагалися, але вона не відповідає, і Кольт сказав нам, що вона поїхала в Монтроуз на одну з терапій Марґарет. Я сподівався, що ви зможете приїхати забрати його.
Я відірвав телефон від вуха й перевірив номер, щоб переконатися, що мене не розігрують.
— Забрати його? — повільно запитав я.
— Так. Правила такі: він має йти додому на день. А ви другий у його списку контактів для надзвичайних ситуацій.
Дідько. Елла ще не оновила інформації про дітей. Це означало, що я можу побачити Кольта. Я грюкнув дверима від хвилювання. Елла не хотіла, щоб я його бачив, і я не мав на це права.
— Чи є ще хтось у списку?
— Тільки Ада та Ларрі, і, як мені сказали, вони поїхали у відпустку в Гленвуд-Спринґс на кілька днів.
Тоді залишився лише я.
— Добре, я буду там за двадцять хвилин.
Він подякував мені, і ми закінчили розмову.
Я секунду вагався, тримаючи палець над ім’ям Елли у своєму списку контактів, і натиснув на кнопку виклику. Мене перевели просто на голосову пошту — не те щоб я був здивований. Я кілька разів намагався зателефонувати того тижня, і результат був той самий. Елла покінчила зі мною. Вона сказала мені, що брехня — це її жорстка межа, і вона справді не жартувала.
— Гей, Елло, це Бекетт. Слухай, щойно телефонували зі школи, і я думаю, що Кольт побився, його потрібно забрати. Я єдиний у тому списку, тому збираюся забрати Кольта зі школи. Скажи, якщо хочеш, щоб я відвіз його до головного будинку в «Солітьюд» або привіз до Монтроуза. Якщо ти не відповіси мені, я просто відвезу його додому. Я знаю, що ти не хочеш, щоб я його бачив, але це трохи поза моїм контролем, тож я сподіваюся, ти зрозумієш. Дякую.
Я поклав слухавку й притулив телефон до чола. Навіть почути повідомлення на її голосовій пошті — тортури.
Я залишив Хевок спати на сонці та вирушив ґрунтовою дорогою, що прорізала територію. За двадцять хвилин я під’їхав до школи. Я міг би подумати, що зараз мене сваритиме директор. Але насправді я збирався дістати в яйця від Кольта.
Я пройшов крізь двері й підписався на листі, потім подивився на адміністратора.
— Привіт, я Бекетт Джентрі, я тут, щоб забрати...
— Кольтона Маккензі, — сказала молода жінка з усмішкою. — Я знаю, хто ви. Ми всі знаємо.
Вона кивнула в бік кількох інших жінок, які зібралися за столом позаду неї.
— Ага, гаразд. Отже, я можу забрати його?
— О, звичайно! Я вас впущу.
Пролунав дзвіночок, і я зайшов до школи. Востаннє я був тут з Еллою на виставі Кольта в першому класі кілька місяців тому. Як нещодавно це було, але водночас це здавалося чужим спогадом.
— Сюди, — сказала адміністраторка, заправляючи пасмо волосся за вухо й кокетливо усміхаючись мені. — Я Дженніфер, якщо ви не пам’ятаєте.
— Дженніфер, так. Ми познайомилися торік, так?
Вона провела мене в кабінети адміністрації.
— Так! Коли ви прийшли в пошуково-рятувальну службу зі своєю собакою. Можливо, я підсунула вам свій номер, коли ви заходили.
— Так, я пам’ятаю.
Я намагався змусити себе всміхнутися. Тоді ми з Еллою не були разом, але це не мало значення, і я не телефонував цій жінці.
— Вибачте, що не зателефонував. Сподіваюся, ви не ображаєтесь.
Дженніфер торкнулася моєї руки біля дверей директора.
—Зовсім ні. Мені було дуже прикро почути, що ви з Еллою розійшлись. Якщо вам колись щось знадобиться або ви просто захочете поговорити, я з радістю дам вам свій номер, про всяк випадок.
О боже. Вона здавалася такою сповненою надії та такою простою, але це не Елла.
—Дякую. Я... матиму це на увазі.
Це було найкраще, що я міг сказати, не образивши її. — Так.
Вона знову всміхнулася. Забагато всміхається. Б’юся об заклад, що вона вічно б усміхалася. Бо вона не боролася за життя своєї дитини й не переживала смерті свого брата та зраду чоловіка, якого кохала. Вона була вся блискуча як нова копійка.
Але за останні вісімнадцять місяців я зрозумів, що мені подобається трохи заплямованості. Це додавало глибини лініям і робило блискучі частини ще привабливішими. Елла була надзвичайно красивою з огляду на те, що пережила. Трагедія не зламала її — вона відточила її.
Дженніфер постукала до кабінету директора й відчинила двері, я ввійшов, мої очі одразу зупинилися на Кольтові.
— Директоре Халсен, — звернувся я до адміністратора, який показав на порожнє крісло біля Кольта.
Я зайняв його, сівши біля дуже напруженого Кольта. Кожна лінія його маленького тільця була напружена, а губи стиснуті. Його рука схопила підлокітник, і я простягнув свою руку, заспокійливо стиснувши його. Його постава трохи пом’якшилася, цього було достатньо.
— Містере Джентрі! Мені дуже прикро викликати вас сюди, але за такого інциденту з явним насильством ми вимушені відправити його додому.
— Ти можеш сказати мені, що сталося? — запитав я Кольта.
— Він напав на однокласника...
— Я хотів би спочатку почути відповідь від нього, якщо можна, — перебив я директора Халсена.
— Ми були на дитячому майданчику, і Дрейк Купер не давав Еммі спокою. Він їй не подобається.
Кольт дивився вперед.
— Вона попросила його відійти, а він не хотів і ще й намагався поцілувати її.