Ребекка Яррос – Останній лист (страница 73)

Лікарка Г’юз постукала й відчинила двері.

— Привіт, Мейсі! — сказала вона, дивлячись на Бекетта.

—Спіймали, — сценічно прошепотів він.

Мейсі всміхнулась і підскочила, щоб зайняти його місце, коли він узяв її стілець, а потім мою руку.

— Як ти почуваєшся? — запитала лікарка Г’юз, проводячи звичайний медичний огляд.

—Добре. Сильною. — Вона кивнула, щоб підкреслити свою думку.

—Я тобі вірю. Знаєш чому?

Моя рука міцніше стиснула руку Бекетта. Незважаючи на те що я намагалася здаватися Мейсі непохитною, мене лякало те, що лікарка збиралася сказати. Це здавалося таким несправедливим, щоб маленька дівчинка переживала так багато труднощів, а результату не було.

— Чому? — прошепотіла Мейсі, стискаючи руками плюшевого ведмедика Кольта.

— Бо результати твоїх тестів такі ж чудові, як ти добра й сильна.

Вона постукала пальцем Мейсі по носу.

— Ти рок-зірка, Мейсі.

Мейсі озирнулася на нас через плече з усмішкою — широкою, як штат Колорадо.

— Що саме це означає? — запитала я.

— Ми дивимося на менше ніж п’ять відсотків її кісткового мозку. Ніяких змін відтоді, як ви вийшли з лікарні минулого місяця. І нових пухлин немає. Стан вашої дівчинки стабільний, часткова ремісія.

Це слово сколихнуло щось у моєму мозку, і серце замкнулося так само, як і вперше, коли вони сказали «рак», тільки цього разу це було від радості й недовіри.

— Скажіть це ще раз, — благала я.

Докторка Г’юз усміхнулася.

— Вона в частковій ремісії. Це означає, що зараз не потрібні нові курси лікування. Можливо, я захочу провести сеанс опромінення через кілька місяців, щоб очистити будь-яку мікроскопічну клітину, але поки її сканування чисте, я думаю, ми можемо дати їй невелику перерву.

Усе розпливлося перед очима, і руки Бекетта витерли мої щоки.

Я засміялася, коли зрозуміла, що плачу.

Ми слухали лікарку Г’юз, яка пояснювала, що це не повна ремісія. Дівчинка досягла значного прогресу, але не вилікувалася повністю. Докторка сподівалася, що променева терапія знищить решту ракових клітин і тоді зможуть призначити імунотерапію.

Потім вона повторила, що понад половину всіх дітей з агресивною нейробластомою рецидивують після того, як їм оголошують про повну ремісію. Тобто це не гарантія, а вкрай потрібна перерва. Щотижневе сканування можна було навіть робити в Телльюрайді, і вона переглядала б їх у Денвері — їхати до Монтроуза не було б потреби.

Я записала все, що могла обробити, у її папці, сподіваючись, що згодом зможу все це зрозуміти. Тоді Мейсі зіскочила зі столу, і ми пішли до машини. Мейсі та Бекетт говорили та сміялися, жартуючи про те, скільки морозива вона з’їсть, поки матиме кілька місяців перерви в лікуванні. Вона заявила, що збирається з’їсти цілий великодній кошик, наповнений шоколадом і баночками з арахісовим маслом.

Бекетт підняв і посадив Мейсі в позашляховик, і вона пристебнулася. Тоді він зачинив двері й схопив мою руку, проводжаючи мене до сидіння.

Мене це вразило. Мейсі говорила про Великдень, до якого залишилося два місяці.

Мої очі засльозилися, і я закрила обличчя руками.

— Елло, — прошепотів Бекетт, притискаючи мене до своїх грудей.

Я вхопилася за краї його пальта й схлипнула; звук був бридким, грубим і справжнім.

— Великдень. Вона буде тут на Великдень.

— Так, буде, — пообіцяв він, проводячи рукою по моїй спині розмашистими рухами. — Можемо планувати, знаєш. Подивитися на майбутнє: яким буде життя для нас чотирьох, коли вона одужає. Це нормально — вірити в хороше.

— Я так надовго застрягла в цьому. Просто жила від огляду до огляду, від хіміотерапії до MIBG. Ми навіть не купували подарунків перед Різдвом, бо я не могла зазирнути так далеко в майбутнє. І тепер я бачу на кілька місяців уперед. Звісно, були щотижневі сканування, але кілька місяців здавалися цілою вічністю, подарунком тієї єдиної речі, у якій нам було відмовлено, — часу.

— Ми просто насолоджуватимемося цим і використовуватимемо кожну хвилину, коли вона почуватиметься чудово.

— Так, — погодилась я, кивнувши, але коли слово «ремісія» підкидалося, як пляжний м’яч у грі, я відчувала, що щемить ще більше.

Я завжди відганяла думки про смерть Мейсі, але я також не думала про те, що вона житиме. Мій світ обмежився боротьбою. Моя нескінченність перебувала в межах її лікування. Я ніколи не дивилася надто далеко вперед, боячись, що це відверне мій погляд від битви теперіш нього моменту.

—Мені здається, я стаю жадібною.

— Елло, ти найменш жадібна людина, яку я знаю. — Його руки стиснулися, приземливши мене.

— Я жадібна. Бо я благала про тижні, а тепер бачу місяці й хочу роки. Скільки інших дітей з нейробластомою загинуло, поки вона боролась? Троє з Денвера? І ось я бачу це світло в кінці тунелю й молюся, щоб вантажний потяг не їхав у нашу сторону. Це жадібність.

— Тоді я теж жадібний. Бо я б відмовився від усього, щоб вона мала час. Щоб ти його мала.

Ми пішли додому з Мейсі, яка співала під музику з плей-лісту Бекетта. Її попередні турботи відсунулися на інший день та інше тестування.

Мої хвилювання затягнулись. Бажання чогось такого недосяжного було віддаленою думкою, а тепер, коли це була реальна можливість, це бажання було гучною потребою, яка відтіснила інше й вимагала, щоб її почули.

Я хотіла не просто цих кількох місяців.

Я хотіла все життя.

Уперше після того, як Мейсі поставили діагноз, у мене з’явилася справжня надія. Це означало, що мені було що втрачати.

* * *

Через два тижні моя спина вдарилася об стіну в спальні, і я ледве це відчула. Мої ноги обвилися навколо талії Бекетта, сорочка загубилася десь між вхідними дверима та сходами, а його — спала десь між сходами та спальнею.

Його язик був у мене в роті, мої руки були в його волоссі, і ми горіли.

— Скільки часу ми маємо? — спитав він, гаряче дихаючи біля мого вуха, перш ніж протягнути поцілунки по моїй шиї, затримуючись на тому місці, від якого мою шкіру завжди мурашило, а кров кипіла.

— Пів години? — Це було грубе припущення.

— Чудово. Я хочу почути, як ти викрикуєш моє ім’я.

Він відніс мене до ліжка, і через кілька секунд ми обоє були блаженно голі.

Ми були експертами в тихому сексі, коли роти й руки прикривали звуки оргазму, ми ховались у душі або за ймалися цим уночі, щоб діти нас не почули. Ми вже давно відсунули узголів’я ліжка від стіни.

Але мати весь будинок аж на пів години? Це був привід бути відвертими гедоністами.

Він наблизився до мене, і я притиснула його стегна до своїх, поки він цілував мене до забуття. Незалежно від того, яким таємничим він був щодо свого часу в армії, він був відкритою книгою, поки ми були в ліжку. Наші тіла спілкувалися без особливих зусиль, і нам якось удавалося це все краще щоразу, коли ми займалися коханням. Вогонь, який, як я очікувала, згасне, палав ще яскравіше й гарячіше.

— Бекетте, — простогнала я, коли він узяв до рота мій сосок і просунув руку між моїх стегон.

—Завжди така гаряча. Господи, я кохаю тебе, Елло.

—Я. Кохаю. Тебе.

Кожне слово переривалося зітханням. Цей чоловік точно знав, як довести мене до краю лише кількома...

Дзень. Дзень. Дзень.

Я із силою відхилила голову вбік і побачила мобільний телефон Бекетта, що світився на підлозі біля його джинсів.

—Це. Твій.

— Мені байдуже, — сказав він перед тим, як поцілувати мене.

Я вже вигиналася, щоб зустріти його язик і пальці, відчайдушно бажаючи максимально використати наш час наодинці. Це були моменти, коли ніщо інше не мало значення, коли всесвіт танув і ніщо не існувало поза нашим ліжком — нашим коханням.

Дзень. Дзень. Дзень.

Чорт забирай! Я знову подивилася й розгледіла літери на його екрані.