Ребекка Яррос – Останній лист (страница 62)

— Ти така мила.

Вона зіщулилась.

От дідько, неправильно підібрав слова.

— Мила? Я мила? Ні, у цьому й справа. Я не стригла волосся рік, знаєш, яке це відчуття? Справа не в зачісці: я не така самозакохана — справа в часі, Бекетте. Справа в часі, який потрібен, щоби приділяти собі як жінці, а я більше не жінка. Я відмовилася від макіяжу, ванни зі свічками щонеділі ввечері, у мене вже давно не було повноцінного сну відтоді, як Мейсі поставили діагноз, і цілий місяць я ношу лише штани, бо не голила ніг.

— Ти подобаєшся мені в штанах.

— Справа не в цьому! Нині липень, Бекетте! Липень — це шорти, походи, засмага та поцілунки під місячним сяйвом. А я в джинсах, без поцілунків, і мої ноги мають такий вигляд, ніби єті з Гімалаїв позичив мені своє пальто!

— Ого, оце так... картинка!

Не смійся. Не. Смійся.

О так, ці нігті залишали сліди.

— Я більше не жінка. Я мама. Мама, яка не може бути ніким більше, крім мами, бо її дитина може не дожити до кінця року.

Вона здулася, як проколота повітряна кулька, вона забрала руки з моїх біцепсів, а голова легким ударом приземлилася мені на груди.

— Боже, яка ж я егоїстка!

Я обхопив її руками й міцно пригорнув до себе.

— Ти не егоїстка. Ти людина.

— Волосся не має значення. Ні на ногах, ні на голові. Тоді, коли в Мейсі жодного немає. Я ж казала тобі, що в нас місяць простою; мій мозок просто шаленіє від лай на, яке не має значення.

Вона пробурмотіла ці слова мені в груди.

— Це має значення, тому що ти маєш значення. Знаєш, коли ти в літаку й тобі кажуть надіти кисневу маску спочатку собі, а потім дітям. Це те саме. Якщо ти забезпечиш кисень лише для своєї дитини, знепритомнієш і не зможеш їй допомогти. Час від часу тобі потрібно зробити вдих, Елло, інакше ти задихнешся.

— Зі мною все гаразд. Мені просто потрібно було виговоритись.

— Я знаю, і я можу послухати.

Вона відступила на сантиметр і кинула мені до біса сексуальну усмішку.

—Що?

Я майже боявся її відповіді.

— О, нічого. Це просто я не відчуваю, ніби ще перебуваю в зоні друзів.

Вона знизала плечима.

О, чорт, він устав, а я ще й притиснув її до себе.

— Я ніколи не казав, що не хочу тебе, Елло. Насправді я майже впевнений, що сказав протилежне. Нічого не змінилося.

Вона видихнула крізь губи, ворухнувши пасмо світлого волосся, яке вислизнуло з хвоста.

— Так, і це все одно не має значення. Волохаті ноги й усе таке.

— Ти вбиваєш мене. — Я взяв її за руку й обернувся, а потім покинув резиденцію, тягнучи її за собою, петляючи до стійки реєстрації, де Хейлі возилася з якоюсь паперовою роботою.

—Хейлі.

— Бекетте, — сказала вона глузливо-серйозним голосом.

— Сходи з Еллою прямо зараз у перукарню. Замов їй масаж, ванну з водоростями або будь-що інше, що ви, дівчата, любите робити. Пофарбуйте нігті на ногах, придбайте новий одяг і таке інше. У вас є п’ять годин, а потім вона мені потрібна в будівлі суду. Ти зможеш це зробити?

— Бекетте... — заперечила Елла.

— Зупинись, — благав я. — Ти довіряєш мені своїх дітей. Дозволь мені подарувати тобі кілька годин. А потім ми підемо на побачення. До справжнього ресторану зі справжнім меню та без олівців на столі. Без адвокатів. Без дітей. Тільки ми. І ти почуватимешся такою гарною, якою я завжди тебе бачу.

— Елло, якщо ти не кинешся на цього хлопця, це зроблю я, — заявила Хейлі.

Елла змусила її замовкнути одним поглядом.

—Хейлі має працювати.

— Я візьмуся за телефонні дзвінки та гостей, — запропонував я.

—Ти?

Елла скривила рота вбік, як Мейсі.

— І ти не вб’єш нікого, хто тебе дратує?

— Я зроблю все можливе, щоб не нашкодити твоєму бізнесу.

Я дістав гаманець і простягнув Хейлі свою кредитну картку.

— Не давай це Еллі: вона цим не скористається. Будь ласка, зроби так, щоб вона відчула себе справжньою жінкою.

— Це буде дуже весело! — Хейлі вискочила з-за стійки реєстрації.

— Я візьму свою сумочку, і ми підемо!

— А я буду приглядати за малими, — втрутилася Ада, вловивши кінець розмови. — Я покладу їх спати. Ви, діти, гуляйте скільки завгодно.

Останню частину вона прокричала, повертаючись до кухні.

— Ти впевнений? — спитала мене Елла.

Господи, вона була така гарна! Я взяв її за руку й потягнув у нішу біля холу.

— Ти приголомшлива. Тобі не потрібен макіяж. Відтоді як я познайомився з тобою, не було жодної миті, коли б я не вважав тебе неймовірною, надзвичайно красивою жінкою. Але я розумію, що ти почуваєшся не так, як я тебе бачу. Тож так, я впевнений.

— Ти завжди піклуєшся про мене, — прошепотіла вона.

Я довірився імпульсу, дозволивши великому пальцю ковзнути по м’якій, бездоганній шкірі її щоки.

— В цьому й полягає моя ідея.

Ми були надто близькі, повітря надто заряджене, і я надто кохав цю жінку, щоб зберігати холоднокровність. Перш ніж я неминуче притисну її до стіни й доведу їй, що цнота просто так не повертається назад, мені потрібно було відпустити її.

— Зустрінемося в будівлі суду о четвертій тридцять, — пообіцяв я.

Тоді я підняв її руку, перевернув її, подарував їй довгий і ніжний поцілунок просто в центрі її долоні, бажаючи понад усе, щоб це були її губи.

Її дихання перехопило, коли я стиснув її, ніби вона могла витримати поцілунок.

— Для чого це було?

— Щоб довести, що мені байдуже до волохатих ніг. Крім того, не минуло й семи років, як тебе цілували.

Її губи розкрилися, а погляд опустився на мої.

Дідько. Дідько. Дідько.

Я більше не був упевнений, чи потреба була відповідним словом для того, як сильно я хотів Еллу. Це був

постійний біль, який уже здавався моїм нормальним станом. Перш ніж я встиг зробити ще щось, про що міг би потім пошкодувати, вийшов у коридор.

— Ти впевнений, що впораєшся зі столом?