Ребекка Яррос – Останній лист (страница 61)

— Це наче повернутися в часи, коли вона була здорова, — зітхнувши, сказала Елла. — Коли немає хіміотерапії, вона така енергійна, щаслива й має чудовий апетит. З покращенням показників вона може просто на секунду побути дитиною. Я рада, що в нас є цей місяць до лікування MIBG.

—Я також.

Елла відштовхнула двері й підійшла до вікна, відсунувши штору, щоб спостерігати, як діти граються на полі позаду будинку.

— Я ніколи не переживаю, що Хевок з ними. Це дивно? Я бачила, як вона сердито накинулася на батьків Джеффа, і все одно не хвилююся.

Я підійшов до неї, наші плечі торкнулися, ми спостерігали, як Хевок стрибає й женеться за іграшкою, яку кинув Кольт.

— Я сказав їй, щоб захищала їх. Зазвичай я кажу бути з ними, але ми були на вулиці, і я наказав захистити. Вона все одно вбила б будь-кого, хто б намагався їх скривдити, але не дитину, гостя чи когось, у кого не було того напруження, яке вона легко відчуває. Коли я кажу «захистити», це насторожує її. Зараз вона просто грається з ними.

— Вона чудова.

— Вона дуже змінилася відтоді, як ми пішли з армії. Поки вона працювала, я її дресирував, доглядав за нею, але вона насправді не мала часу, щоб просто побути собакою. Навіть коли ми їхали на завдання в армії, вона спала зі мною, працювала зі мною й ніколи не відходила від мене, але все одно не мала свого вільного собачого часу. Тут вона працює, але навчилася бути безпечною для дітей та гостей.

— Вона одомашнюється, — з усмішкою сказала Елла, а потім штовхнула мене в плече. — Як іще дехто, кого я знаю.

Я засміявся.

— Ти готова до сьогодні?

— Так, — сказала вона, захоплено кивнувши. — А ти?

— Нервуюся, щасливий, у захваті перед рівнем відповідальності, якої вимагають крихітні люди.

Вона подивилася на мене втомленими, але щасливими очима.

— Кожен новоспечений батько так каже.

— Звідки мені знати?

— А мені? Гадаю, ми розберемося в цьому разом. Важко повірити, що це наш дім: я вже так звикла жити в будиночку.

— Думаєш, ви переїдете назад, коли це буде безпечно для Мейсі?

— Щиро кажучи, не знаю. Мені дуже подобається жити в будиночку та мати цю приватність, цю межу між домом і роботою. Живучи тут, я завжди була на роботі.

Вона потерла пальцями чоло, а потім зв’язала хвіст дужче.

— У тебе все гаразд? Я маю на увазі, не бий мене за чоловічу наївність, але ти наче трохи втомлена.

Вона обернулася, сіла біля вікна.

— Це тому, що я втомилася. Можливо, це тому, що цього місяця в Мейсі буде тільки сканування, тож мій мозок може трохи відпочити від звичайного божевілля, а з іншим якось уже справиться.

— Що я можу зробити?

— Сьогодні ти всиновлюєш моїх дітей, щоб моя донька не померла. Я думаю, що це відповідає всім вимогам, про які тільки можна мріяти.

—Я роблю це не лише для Раяна, — почав я, але зупинився, коли відчинилися двері резиденції та вбігла Хейлі з розчервонілими щоками та блискучими очима.

— Коннер Вільямсон щойно запросив мене на побачення! — вигукнула вона.

— Не може бути! — Елла аж підскочила.

— Скажи? Коли він став моїм крашем? У дев’ятому кла сі? — Вона крутнулася посеред підлоги, розкинувши руки. — Коннер Вільямсон запросив мене на побачення!

Елла засміялася.

— Я така рада за тебе!

Хейлі підбігла й обійняла її.

— Ось воно! Я просто впевнена в цьому! Він шалено закохається в мене, ми одружимося й народимо дітей, і все буде ідеально!

— Саме так!

Елла погодилася.

Я бачив, як щось спотворилося на її обличчі, ніби її радість якось обернулася на смуток із панікою.

— Чи можна мені завтра піти на годину раніше? — спитала Хейлі, відступаючи, тримаючи руки на плечах Елли.

— Звісно!

Елла вимушено всміхнулася, і я міг би в це повірити, якби не бачив цього виразу раніше.

— Дякую.

Хейлі знову стиснула Еллу, відтанцювала геть, закрутившись біля дверей, і пішла.

— Елло, — тихо сказав я, стаючи перед нею, щоб вона не могла втекти.

— Що?

Вона знизала плечима й чимдуж намагалася зобразити несправжню усмішку, але її нижня губа тремтіла.

— Що відбувається? І не кажи, що нічого.

Я ніжно взяв її плечі у свої руки.

Вона знизала плечима.

— Зі мною все гаразд.

— Елло, через п’ять годин ти дозволиш мені стати батьком для дітей. І так, я розумію. Насправді я не їхній тато, а лише надаю страховки, але ти не думаєш, що ми повинні бути чесними одне з одним? Коли нам добре, погано або коли ми виснажені.

— Вона така щаслива.

Вона сказала це шепотом.

— Так.

— А я вже й не можу пригадати, що це за відчуття. Як це — бути такою радісною. Коли тебе запрошують на побачення. Я маю на увазі, минуло сім років. Сім, Бекетте.

Вона обхопила мої біцепси, її нігті, без сумніву, залишили півмісяці на моїй шкірі.

— Я майже впевнена, що знову стала незаймана, ось скільки часу минуло.

— Я не думаю, що це так працює.

— І я люблю своє життя. Я люблю Кольта та Мейсі й цей бізнес. Я пишаюся тим, що я вибрала, розумієш? Я пишаюся ними!

Її голос підвищився.

— Як і має бути.

— І все, що пов’язано з Мейсі. Це все, про що я думаю останнім часом. Я маю на увазі, що зараз липень, так? Отже, минуло дев’ять місяців із часу, як їй поставили діагноз. Дев’ять місяців. І я зроблю все, щоб вона вижила...

— Наприклад, дозволяєш мені вдочерити її, — вставив я, думаючи, що це допоможе.

— Саме так! Наприклад, знайшла найсексуальнішого чоловіка, якого я коли-небудь бачила, який дратує, від якого можна впасти в залежність, а потім можна заштовхнути його до друзів, до друзів брата, а потім катапультувати його в статус батьків, де, зрозумійте, усе ще не можна його торкнутись.

По моєму тілу прокотилася хвиля тепла. Я так старанно тримав руки подалі від нашої майже катастрофи на дивані. Я пробігав десять кілометрів на день, ходив у холодний душ, плавав в озері, що завгодно, і все це заради того, щоб тримати руки подалі від Елли. А вона однією тирадою змусила мене балансувати на межі самоконтролю. Минув майже рік після того, як у мене був секс, і моє тіло нагадувало мені дуже важким, дуже болісним способом, що єдина жінка, яку я хотів, стоїть переді мною і скаржиться, що я перебуваю в зоні друзів.

—Добре, зупинись. Ти не заштовхувала мене в зону друзів; я сам себе туди завів. І в зону батька також. Відповідальність на мені. Не на тобі.

— Тоді ти дурний! — крикнула вона, її очі спалахнули наймилішим обуренням. — Я маю на увазі зону друзів, а не батька.