Ребекка Яррос – Останній лист (страница 59)

— Ви думаєте, що знищили б Еллу? Немає людини на планеті, яка могла б це зробити. Не лестіть собі. Єдина причина, з якої її тут немає, — це те, що ви не варті її часу. Тепер візьміть чекову книжку.

Він вийшов із конференцзалу, швидко повернувшись і тримаючи ручку над відкритою чековою книжкою.

— Скільки?

— Скільки ви вважаєте за потрібне, щоб ваш майбутній свекор був щасливим, а ім’я вашого батька й далі висіло на стіні.

Він нашкрябав ручкою по чеку, а потім жбурнув у мене листок.

Чек м’яко прилетів переді мною, і я взяв його, склав навпіл, кинувши до нагрудної кишені.

— Ви навіть не збираєтесь подивитися? — прохрипів він.

— Ні. Там або достатньо, або ні.

Я встав, застібнувши пальто, і попрямував до дверей, тримаючи в руках файл.

— Звідки ви дізналися про трастовий фонд? — запитав він знову, все ще сидячи.

Я зупинився, поклавши руку на двері, вагаючись.

Якого біса. Чому ні?

— О, ви знаєте... У містян великі серця й ще більші роти. І щоб ви знали: найкраще, що ви зробили у своєму житті, — це те, що ви пішли від Елли. І ніколи не повертались, щоб возитися з дітьми. На вашому місці я б дотримувався цієї традиції. Захищаю те, чим володію.

Я пішов геть без вагань, попрямувавши до невеликої військової бази поблизу Денвера. Був ще один пакет паперів, які сьогодні потрібно було підписати.

* * *

— Бекетте! — Кольт вилетів у двері й кинувся мені на руки, наче мене не було два тижні, а не два дні.

— Що трапилося, чоловіче?

Я підняв його в повітря, насолоджуючись запахом кориці та сонця, переминаючи папку в руках.

— Ми печемо!

Я відніс його в дім, і мене зустрів той самий запах.

—Яблучний пиріг? — запитав я.

— Як ти дізнався?

— Ну, єдине, що так добре пахне під час випікання, — це яблучний пиріг або пиріг із маленьким хлопчиком, а оскільки ти все ще тут, я вибрав варіант із яблуками.

Хевок закрутилася навколо моїх ніг на знак вітання, і я посадив Кольта, щоб трохи погладити свою дівчинку за вухом.

— Гарна робота, — сказав я їй, знаючи, що вона залишалася б поруч із Кольтом навіть довше.

— Бекетте! — гукнула Мейсі з дивана.

—Як там моя найкраща дівчинка? — спитав я, підходячи й присідаючи біля неї.

Вона була бліда, її шкіра — майже прозора.

— Почуваєшся добре?

Вона похитала головою.

— Якби ти міг змусити її випити щось, я б майже розщедрилася на свою душу, — сказала Елла, виходячи з кухні з мазками борошна на лобі.

Солодка туга змішалася із чистою хіттю. Я хотів ма ги це життя й цю жінку. Я хотів мати свободу, щоб хоч на секунду вкрасти її в дітей, узяти у свої руки. Цілувати її. Торкатись її. Дивитись, як її очі заплющуються від насолоди. Дивитись, як зморшки тривоги зникають з її чола.

— Яблучний пиріг, га?

— Це її улюблений, тому я подумала, що, можливо... — Вона знизала плечима.

— Чим я маю тебе підкупити, щоб ти випила кілька ковпачків Gatorade? — запитав я Мейсі.

Вона подивилася на мене, її блакитні очі стали надзвичайно серйозними.

— Більше жодної «Моани». Знайди мені «Зоряні війни». Мені не буде страшно.

Вона скоса поглянула в бік Елли.

Елла всміхнулась, але кивнула, щоб підтвердити транзакцію.

— Умовились. У мене вдома є зі смаком зеленого яблука, як ти любиш. Дай мені кілька хвилин поговорити з твоєю мамою, і я піду принесу, добре?

— Умовились.

Я підтягнув її ковдру й пішов за Еллою в її кабінет.

ТИ РОБИШ ДОСТАТНЬО.

На дошці висів напис від руки, який я їй надсилав. До біса, так, вона робила достатньо. Я був тим, кого було недостатньо практично в кожній сфері. Зокрема, це стосувалось чесності.

Наскільки дивним було заздрити собі? Знати, що твоя інша версія мала частинку жінки, яку кохав?

— Який у неї рівень тромбоцитів?

— Завтра вранці ми їдемо в медичний центр, щоб їй зробили ще одне переливання. Вони можуть це зробити в Телльюрайді, тож принаймні це близько.

Я кивнув і віддав Еллі папку.

Її пальці трохи тремтіли, але вона розгорнула її. Від подиву вона роззявила рота.

— Ти це зробив.

— Так. Ти вільна. Діти вільні.

— Як?

Вона прочитала ще раз.

— Я дуже переконливий.

Вона всміхнулася мені.

— В це я вірю.

Я поклав чек у папку, щоб той упав на документ. Її рот роззявився знову.

— Що це?

— Те, що він тобі винен.

Вона сіла, примостившись сідницями на краю столу. — Це пів мільйона доларів. Навіщо ж... Що ти зробив?

— Узяв тобі трохи з тих грошей, які він повинен був давати тобі весь час.

Вона подивилася на мене, по її обличчю пробігла незліченна кількість різних емоцій, за якими я не встигав.

— Мені це не потрібно.

— Я так і подумав.

— Справді?