Ребекка Яррос – Останній лист (страница 58)

ДЖЕНТРІ: Так. Але це не означає, що я повернуся.

ДОНАГ’Ю: Ти постійно це говориш собі.

Я засунув телефон у кишеню, не відповідаючи йому.

— Містере Джентрі, — почувся позаду мене голос, і я обернувся.

— Містере Денбері, — відповів я.

Отже, це був Джефф. Загалом він був схожий на перерослого хлопчика з братства, на якого начепили батьків костюм. Його волосся було світлим і зачесаним назад, а очі — сірими й передбачливими.

Ми потиснули один одному руки, і я швидко сів на своє місце навпроти нього за столом для переговорів, боячись, що втрачу самовладання й придушу його за те, що він торкнувся Елли, не кажучи вже про те, що покинув її та дітей.

До біса його. Він не заслуговував на неї й точно не заслуговував на дітей.

Він поправив своє пальто, і я зробив те саме, розстіб-нувши нижній ґудзик. Принаймні в Денвері були хороші, швидкі кравці.

— То що я можу для вас зробити, містере Джентрі? — запитав він.

— Як я розумію, ви наймолодший партнер у своїй фірмі.

— Саме так. Щойно закінчив юридичну школу.

— Масло до хліба отримуєш, коли на стіні висить ім’я тата? — запитав я, показуючи рукою на назву фірми.

Його усмішка зникла. Джеффу-хлопчику не подобалося, що згадували про те, що він народився в сорочці. Такі хлопці, як він, були всі однакові: вони мали своє спокійне життя й зневажали будь-якого лежачого поліціянта, який не давав їм узяти приз. Бог знав, що він потопчеться саме на Еллі.

— Я вважаю це за часткову власність у сімейному бізнесі, — сказав він, знизавши плечима.

— Ах, сім’я. Я дуже радий, що ви про це згадали.

Я штовхнув конверт через стіл, і він схопив його.

— Що за чортівня? — запитав він, переглядаючи папери.

— Ви знаєте, що це таке, якщо тільки той шикарний диплом юриста не навчив вас читати. Підпишіть.

Він прочитав документи ще раз і потім повільно відклав їх. Тоді я побачив це — погляд, який говорив про те, що він знає, чого я хочу.

— Елла заплатила вам за це?

— Прошу?

— Має бути причина. Минули роки.

— Причина є. Я всиновляю близнюків.

Його усмішка зникла з охайного обличчя, а погляд упав на мою руку, шукаючи каблучку.

— Ви одружуєтеся з нею?

— Я не розумію, як це може вас стосуватись.

— Ну, оскільки ви хочете всиновити моїх дітей...

У мене зникли всі емоції. З’явилося те саме відчуття, що й кожного разу, коли я ставав до бою, що готувало мене до вчинення непростимих звірств.

— Вони не ваші діти, — сказав я.

— Я б із цим посперечався з огляду на те, скільки разів я трахав її за два місяці нашого шлюбу. Дівчина з маленького містечка з розумом маленького містечка просто хотіла отримати обручку.

Якби Хевок була тут, вона б схопила його за горло, лише відчуваючи мій рівень напруження.

— Ви можете бути їхнім біологічним батьком, але точно не їхнім справжнім татом. Ви ніколи навіть не бачили їх, не розмовляли з ними, ніяк не спілкувалися. Воші. Не. Ваші. Діти. Вони мої.

Щойно слона зійшли з моїх вуст, цей солодкий тиск знову з’явився в моїх грудях, любов до них пересилила мій інстинкт позбутися емоцій.

— То що саме я за це отримаю?

— Серйозно?

Він знизав плечима.

— Уважайте це за бізнес-операцію. Ви хочете щось, що я маю. Що ви мені за це дасте?

— Як щодо того, що я скажу, чого я вам не дам?

Він сидів, очікуючи, а я робив усе можливе, щоб зберігати рівновагу. Три речі: Мейсі, Кольт, Елла. Вони були причиною та єдиним, що мало значення.

— Я не збираюся віддавати вам рахунок вартістю понад два мільйони доларів за лікування Мейсі від раку, яке буде наступного року.

Він ковтнув, але не показав жодних зовнішніх ознак того, що він мене почув.

— Вагома причина? Або ми можемо просто додати її до вашої страховки, оскільки ви дуже хочете називати їх своїми. Я впевнений, що це дуже сподобалося б вашому татусеві, зважаючи на те, що він сказав Еллі приблизно шість місяців тому. Йому ж насправді байдуже, чи Мейсі виживе, чи помре, головне, щоб вона дала йому і вам спокій. А особливо чудово це відобразиться на вашому, якщо ця інформація просочиться містом.

— Це погроза?

— Аж ніяк. Навіщо мені це робити, коли ви збираєтеся підписати цю відмову, а ваша маленька секретарка все це гарно посвідчить?

Я відкинувся на спинку крісла.

— Гаразд. Я підпишу.

Він схопив ручку із підставки в центрі столу й нашкрябав на аркуші своє ім’я. Я не розслаблявся. Ще не час.

— Засвідчуйте нотаріально.

Він вилаявся собі під ніс, але підвівся з-за столу й гавкнув на свою секретарку, яка стояла біля дверей. Жінка років двадцяти у вузькій спідниці-олівці підбігла, щоб підписатись у нижній частині документа та поставити на ньому печатку, перш ніж побігти назад до свого столу.

Джефф ткнув мені папку, і я переглянув документ, переконавшись, що він правильно підписаний і нотаріально засвідчений. Я не збирався цього робити вдруге.

— Ще є якісь питання?

Я дозволив собі всміхнутись.

— Так. Візьміть чекову книжку.

— Прошу?

Він вилупив очі від обурення.

— Візьміть. Вашу. Чекову книжку. Ви зараз випишете Еллі чек на дитячі аліменти за шість років. Негайно.

—Ха-ха, уже поспішаю. Я минулого місяця тільки почав працювати. Чого ви хочете? Тридцять відсотків від нічого?

— Так, але в ту хвилину, коли ви вступили до коледжу, почав працювати ваш трастовий фонд вартістю мільйон доларів. Тож ви випишете Еллі жирний чек.

—Звідки ви це знаєте?

— Не важливо. Ви випишете чек на суму, яку ви їй вин ні, або я віднесу цей документ татові вашої нареченої. Хто він? Сенатор? А потім я розповім пресі, що ви не тільки покинули дітей, а й залишили їхню матір у злиднях, поки вона намагалася купити ліки від раку, які потрібні Мейсі Як ви думаєте, який вигляд це матиме в пресі?

— Ви б знищили мене.

Я глибоко, спокійно вдихнув. Навіть знаючи про те, що Мейсі хвора на рак, цей егоїстичний дурень не зрозумів нічого.

— Так, саме так я й можу зробити.

— Чому? Тому що я зруйнував життя Еллі? Ніби в неї все одно було майбутнє?