Ребекка Яррос – Останній лист (страница 53)

Я підійшла ближче, доки не опинилася на відстані одного подиху від нього, сердито дивлячись на його дурне, ідеальне обличчя.

— Так, мабуть.

— Іти пообіцяв їй, що вона не помре?

— А що я мав сказати, Елло? Що вона має десятивідсотковий шанс дожити до листопада? Це лише через п’ять місяців!

У нього вистачило нахабності дивитися на мене так, ніби я була божевільною.

— Я це добре знаю!

Мій голос пронизливо підвищився.

— Ти не думаєш, що я веду зворотний відлік у своїй голові? Що мені не болісно усвідомлювати це кожного дня, який я проводжу з нею? Як ти смієш казати їй, що вона не помре? Ти не маєш права давати їй такої обіцянки.

— Їй чи тобі? — тихо запитав він. — Вона дитина, яку потрібно заспокоїти, сказавши, наскільки вона сильна, що ця боротьба далека від завершення, і так, я розумію, скільки часу це займе. Я не збираюся говорити їй, що до поразки залишилося кілька місяців.

— Тобі не слід було давати такої обіцянки, — повторила я. — Я не брешу своїм дітям, і ти теж не можеш. У цій війні, яку вона веде, сили не рівні. Це Давид проти Голіафа.

— Так, а ти озброїла її рогаткою й послала проти велетня. Я тобі кажу, що в мене є кончений танк, а ти не хочеш ним скористатись! Невже ти справді збираєшся дивитися, як вона помирає, бо сумніваєшся, що я порядний хлопець? Чого ти хочеш? Рекомендаційний лист? Пройти детектор брехні? Дозволь мені врятувати її!

Він вилаявся, і це витягло мене з гніву настільки, що я вислухала все, що він говорив.

— Ти лаявся. Здається, я ніколи раніше не чула лайки від тебе.

Він пройшов повз мене, проводячи руками по волоссю, поки вони не зчепилися за шиєю. Коли ми відійшли одне від одного на половину ґанку, він розвернувся.

— Мої щирі вибачення за це! Я не говорив таких слів уголос понад десять років. Але решта? Я не буду перепрошувати за неї. Можеш уважати мене за божевільного скільки завгодно. Я розумію. Ти боїшся, що вона помре, і боїшся того, до якого хлопця вона буде прикута як до тата, якщо виживе, навіть якщо це лише на папері.

— І так, і ні.

— Що саме?

—Я не боюся, що вона буде прикута до тебе, — тихо зізналася я. — Я знаю, що ти зробив би для них усе. Я бачу це в тому, як ти піклуєшся про них, як вони довіряють тобі.

—Але ти не довіряєш мені так, щоб я залишився.

Як довго лист Раяна може тримати його тут?

Невже цей лист так сильно його спонукав проявити честь, що він готовий пожертвувати собою та одружитись? Чи можу я довіряти цій честі, щоб утримувати його поруч так довго, щоб урятувати Мейсі?

Це був гордіїв вузол.

—Я нікому не довіряю, не вірю, що хтось може не тікати, і ти вже попередив мене, що я не повинна вірити. Що ти врешті-решт підеш.

— О ні. Ти не можеш використовувати моїх слів про ги мене, якщо не розумієш їх правильно. Я сказав, що ги не дозволиш мені залишитись, що ти мене виженеш. Але, здається, тобі навіть не потрібно, щоб я все зіпсував, перш ніж ти почнеш пручатись. Чи ти так робиш з усіма, хто наближається до тебе? Або це мені просто пощастило?

Я проігнорувала правдивість його удару, відмовляю чись дивитися в метафоричне дзеркало, яке він підніс до мого обличчя.

— Знаєш що? Все це не має значення. Тоді, коли це ве личезна брехня. Ми б учинили шахрайство, Бекетте. Фальшивий папірець про неправдиві стосунки, а якби нас спій мали... Я не змушу дітей пройти через таке.

Його щелепа напружено стиснулася, і він кивнув мені, перш ніж повернутись і піти сходами вниз.

Хевок негайно покинула мене, щоб піти за ним. Якою ж маленькою зрадницею вона була!

Він обернувся внизу сходів.

— Ти справді хочеш сказати, що не бажаєш порушити своїх моральних принципів, щоб урятувати життя своєї доньки? Щоб дати мені частину тієї дорогоцінної довіри, яку ти тримаєш під замком міцніше, ніж у Форт-Ноксі?

Я відчула, як його словесний удар пішов аж до пальців ніг. Чи справді я це робила? Вибір моєї моралі, власної проблеми з довірою замість життя Мейсі? Невже я була настільки змучена, що не могла повірити? Не могла сподіватися, коли за нього поручився мій рідний брат?

Раян.

— Ти хочеш, щоб я тобі довіряла?

Мій голос пом’якшав.

— Так, хочу.

— Гаразд. Розкажи мені, як помер Раян.

Його обличчя зблідло.

— Це не чесно.

Частина цієї теплої, розмитої надії загорілася в моїх грудях.

— Не змушуй мене брехати тобі, — благав він або погрожував. Я не могла зрозуміти.

Я мовчки стояла, чекаючи, що він скаже щось інше — проявить до мене часточку довіри, про яку він просив. Поставить себе в уразливе становище. Але що довше ми дивилися одне на одного, то твердішою ставала його постава, поки він знову не став тим загартованим солдатом, якого я зустріла в перший день у «Солітьюді».

Я відчула скорботне відчуття втрати, наче зникло щось рідкісне й дорогоцінне, не встигнувши навіть зрозуміти його цінність.

— На добраніч, Елло. Я заберу Кольта завтра па тренування о десятій.

— Що? Тренування з футболу?

Наче сварка, яка в нас щойно сталась, була чимось нормальним і її можна було проігнорувати. Ніби ми просто не засунули між собою динаміту й не підпалили його.

— Так. Із футболу. Бо я пообіцяв бути поруч. Це я і роблю. Коли я даю комусь обіцянку, я виконую її, тим паче для твоїх дітей. Й оскільки ти, очевидно, не повіриш мені на слово, просто доведеться доводити це тобі знову й знову.

Він відчинив двері, і Хевок стрибнула в позашляховик. Потім він сів у машину і залишив мене стояти на ґанку з роззявленим ротом, і я намагалася зрозуміти, що, в біса, щойно сталося.

* * *

— Ну? — запитала я Аду, запихаючи в рот іще одне печиво з арахісовим маслом. Кольт і Мейсі спали в нашому будиночку, а Хейлі пильнувала їх, поки я поверталася в дитинство й виливала свою душу Аді.

— Що мені казати? — спитала вона, дістаючи інше деко з промислової духовки й ставлячи його охолоджуватися.

— Твої думки? Враження, що завгодно.

Бо мені потрібно було, щоб хтось інший сказав мені, що я не з’їхала з глузду.

— Я думаю, що надзвичайно красивий чоловік запропонував тобі, як можна врятувати твою доньку. — Вона сперлася на протилежну стільницю, витерши руки об фартух.

— Що? Значить, це я тут не маю рації? Він попросив мене вийти за нього заміж, Адо. Це дає незнайомцю права на моїх дітей заради страховки. Страховки, яку він може скасувати, коли захоче подати на розлучення. А права на «Солітьюд»?

— Тільки якщо ти дозволиш. Ти кажеш мені, що не можеш укласти передшлюбного договору чи щось таке, що обмежить його права? Те саме, що ти вчинила б із Джеффом, якби він повернувся й зайшов через ці двері?

— Джефф не повернеться.

— Саме так.

— А якщо він серійний убивця? — спитала я, тягнучись по ще одне печиво.

— Він був найкращим другом Раяна.

— Так він каже, — пробурмотіла я з повним ротом. — Ну, так сказано в листі.

Раян ніколи не ділився особистою інформацією про хлопців, з якими служив. Він майже нічого не сказав мені про Хаоса, коли попросив мене бути його другом по листуванню, лише те, що хлопцеві з його підрозділу не завадить листуватись із кимось. Я сумувала за братом. Я хотіла побачити свого брата. Мені потрібно було почути його думку, чому він ніколи не говорив про Бекетта, якщо вони були найкращими друзями.

Я також сумувала за Хаосом.

Хаос. Якби він з’явився на моєму порозі в січні, усе було б інакше. Я знала це в глибині душі. Можливо, я була не при своєму розумі. Зрештою, я закохалася у двох різних чоловіків протягом якого часу? Восьми місяців? Навіть вагітність тривала довше.

Але Хаос був мертвий. Раян був мертвий. Мама й тато були мертві. Бабуся? Теж мертва.

Чи насправді я збиралася додати свою дочку до цього списку?