Ребекка Яррос – Останній лист (страница 51)

— Є таке.

Я їхав додому. Моє тіло було втомленим, собака — вдоволена. Мої думки не припиняли бігати по колу. Ішлося про те, що сказав: «Я роблю все, щоб подбати про неї та дітей».

Хм, може, і не все?

Я натиснув на гальма, проїжджаючи повз будиночок Елли.

Її страховка не покривала лікування, яке могло б урятувати життя Мейсі.

Але я перечитав усі клаптики інформації про ту лікарню в інтернеті — моя страховка оплатила б ці витрати.

Я перемкнув на задній хід, а потім завернув на в’їзд до будинку Елли.

Вийшов із позашляховика до того, як двигун заглух: я летів, роблячи два кроки за раз, і постукав у її двері, перш ніж мій мозок увімкнувся й показав усі причини, з яких вона може сказати ні, знаючи, що мені доведеться переконати її сказати так.

— Бекетте? — запитала Елла, відчиняючи вхідні двері.

Вона була в джинсах і футболці з довгими рукавами, її волосся було заплетене набік, і мені хотілося схопити його та поцілувати Еллу.

— Все гаразд?

— Так. Вибач, що турбую. Маєш секунду?

— Звичайно, заходь.

— Не там, де можуть почути діти, — тихо сказав я, запихаючи великі пальці в кишені.

Її брови здивовано піднялися, але ми вийшли на ґанок, зачинивши за собою двері.

— Гаразд, що сталось?

— Твоя страховка не оплачує терапії MIBG, лікарні, яка потрібна Мейсі, або трансплантації стовбурових клітин.

— Усе правильно. — Вона склала руки під грудьми й подивилася на мене своїми блакитними очима — допитливими, але довірливими.

— Вона повинна її отримати, чи не так? Або вона помре?

— Бекетте, до чого це ти?

— Вона помре без цього лікування? — повторив я, мій тон був дещо гострішим, ніж той, що я коли-небудь використовував у розмові з Еллою.

— Так, — прошепотіла вона.

Я кивнув собі, розвернувся й походив уздовж ґанку, а Елла йшла за мною.

— Бекетте! — кинула вона.

Я обернувся й глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися.

—Твоя страховка не покриє витрат за це...

— Так, ми вже це проговорили.

—Але моя покриє.

— І?

Вона моргнула на мене, її лоб насупився.

—Елло, виходь за мене заміж.

 

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

ЕЛЛА

Лист№ 15

Елло!

Сьогодні ми втратили одного з нас.

Можна подумати, що я звик до цього через стільки часу, навіть став черствий. Кілька років тому я справді був таким. Я й гадки не маю, що змінилося останнім часом, але тепер здається, що кожна поразка стає важчою, ніж попередня, у геометричній прогресії.

А може, вони однакові, а я інший.

Зліший.

Важко описати, але тепер я якось краще усвідомлюю, наскільки відірваний від світу, що не здатний створити емоційних зв’язків із людьми, крім кількох близьких друзів. У цьому короткому спискові є ти.

Як я можу бути близьким із кимось, кого і в очі ніколи не бачив і кого з тими хлопцями, які поруч, немає? Ти почуваєшся безпечніше через те, що ми спілкуємося листами і ти не стоїш переді мною? Можливо, відчуваєш меншу загрозу?

Я хотів би це знати.

Я хотів би мати змогу підтримати дружину цього хлоп ця, його дітей, Я хотів би мати змогу забрати в них цс горе, зайняти його місце. Чому світ забирає людей, яких люблять, прориває діри в полотні душ інших людей, а мені дозволяють їхати по життю неушкодженим на ковзанах? Де справедливість у такій випадковій системі, а якщо її немає, то навіщо ми тут?

Я знову відчуваю те саме неспокійне бажання виконати місію та рухатися далі. Поставити відмітку про виконану місію, знятися з місця та знати, що ми щось змінили на краще.

Я просто більше не впевнений, у чому полягає це краще.

Скажи мені щось справжнє. Скажи мені, як це — жити в одному місці все життя. Хіба це не задушливо — мати таке глибоке коріння в одному місці? Чи це дозволяє тобі гойдатись, але не ламатися, коли зривається вітер? Я так довго ходив із вітром, що, щиро кажучи, не можу уявити життя без нього.

Дякую, що дозволила мені вилити душу. Обіцяю, що наступного разу не буду таким пригніченим.

Хаос

— Прошу? — запитала я, дивлячись на Бекетта, наче в нього було дві голови. — Що ти щойно сказав?

Він не міг сказати саме те, що я почула.

— Виходь за мене заміж.

А може, він і справді сказав це.

— Ти з глузду з’їхав?

— Можливо.

Він сперся на поручні ґанку, але не схрестив рук на грудях, як це робив, коли спрацьовував його впертий вимикач.

Натомість він схопився за поручні з обох боків, залишивши свій торс незахищеним. Вразливим.

— Але це спрацювало б. Принаймні на папері.

— Я не... Я не можу... У мене немає слів.

— Добре, це дасть мені шанс переконати тебе.

Боже мій, він це справді сказав.

— Якщо ти вийдеш за мене заміж, діти будуть, по суті, моїми. Я зможу про них подбати.

— Ти хочеш одружитися зі мною, щоб піклуватися про моїх дітей?

Я сказала це повільно, певна, що я чомусь щось неправильно почула.

— Так.